Стрижуть без електрики, лаються з побутовими сепаратистами та роблять ялинкові прикраси: як одесити жити без світла звикають (фото, відео)

Ситуація з електропостачанням в Одесі дещо стабілізувалася: багатьом споживачам уже вмикають світло по кілька годин, причому навіть графіки подекуди дотримуються, хоч і не скрізь. І все ж городянам, як і раніше, непросто.

Як одесити жити без світла звикають, дізнавався спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов.

Пишу цей текст о другій годині ночі. І радію: світло дали не о п'ятій ранку і до сьомої. Зранку найбільше хочеться спати. Що за робота о п'ятій ранку? Ні, лампочка запалилася о другій годині ночі! Це гарний час. Головне, зберігатися кожну хвилину.

За час блекауту я навчився крастися в абсолютній темряві, не вдаряючись об меблі мізинцем. Навчився впадати в сплячку на час, поки немає світла. І не поморщившись, з'їдати сосиску, яку полив у непроглядній темряві замість кетчупу згущеним молоком.

У домовому чаті, місці, де народився Вельзевул, усі остаточно пересварилися. Бо світло давали спершу ввечері, і хтось із сусідів починав одразу робити ремонт. Чувся спів дрилів і якісь глухі звуки, удари, які мною ідентифікувалися як відбійні молотки та бетономішалки. І звісно, після п'яти хвилин такої активності фазу вирубувало нафіг, і весь квартал, стогнучи і брудно лаючись, занурювався в темряву.

Нахабного будівельника намагалися вирахувати шляхом обнюхування дверей — чи не пахне цементом і фарбою, але це дізнання ні до чого не привело. Зате виявили, що у квартирі під нумером таким-то варять наркотики. Мовляв, пахне ацетоном. А в іншій дивляться перший канал російського ТБ. Щоправда, потім з'ясувалося, що чувак дивився Стерненка. Врешті, голова ОСББ заявив у чаті, що йому це все набридло, що таких недолугих мешканців у своєму житті не бачив, і, залишивши п̶о̶с̶м̶е̶р̶т̶н̶у̶ ̶з̶а̶п̶и̶с̶к̶у̶, ̶зг̶и̶н̶у̶в попрощався з усіма.

А на п'яту ніч, по-моєму, у мене очі почали фосфоресціювати. Я почав розрізняти предмети за запахом. А потім їх бачити. Я, однак, злякався цієї швидкої еволюції і вирішив вийти в люди. Дізнатися, які лайфхаки одесити застосовують. Як борються з темрявою. І головне, чи домігся путін бажаного, чи налякав одеситів, чи змусив їх нарікати.

Подивившись на себе в дзеркало, зазначив, що ґрунтовно заріс і схожий на Дикого поміщика із Салтикова-Щедріна. Вирішив насамперед піти в перукарню.

Я і пішов.

НА СХОДАХ

На сходах оживляж. Горе для квартирних злодіїв. Мешканці ходять угору й униз. Тягнуть бутлі з водою. Зупиняються на майданчиках. Розмовляють. На п'ятому я дізнався, що чувак з другої парадної, який застряг у ліфті, два дні тому проколупав ключами від квартири двері ліфта, і йому через ту дірку передають продукти і свічки.

На четвертому мені сказали, що це брехня і бідолаху звільнили в перші п'ять годин. На другому із задоволенням послухав, що путін підорас. А на першому — що ніхто не застрявав, тому що нам ліфти взагалі вимкнули і більше ніколи не ввімкнуть.

У «Таврії» по сусідству діє пункт незламності, але там усі розетки окупували навколопід'їзні бабусі. Навіть приносять розкладні стільці і сидять там годинами, всіх обговорюючи, хоча їхні «нокії» давно зарядилися.

У ПЕРУКАРНІ

Валерія — перукарка, тримає свій салон у сусідньому будинку на першому поверсі. Але «салон», напевно, занадто гучнл сказано. Кімната з умивальником, двома кріслами і древнім сушуаром — ще радянським. Це такий шолом на голову. Вона разів двадцять хотіла його винести, але є ще п'яток клієнток, яким вона накручує волосся на бігуді.

- Це дівчатка, яким вісімдесят років. Вісімдесят п'ять навіть. Але їм не даси цей вік. Я їм роблю завивку тричі на рік. Як я можу сушуар викинути? — зніяковіло каже вона.

Валерія ще двадцять років тому робила моїй дружині зачіску на наше весілля, і всі наступні роки стригла і мене, і всю рідню.

Треба сказати, шикарно зробила. Я про зачіску дружини.

Каюся. Кілька років тому я Валерії зрадив. За двісті метрів від її перукарні відкрив свій барбершоп якийсь іранець. У нього дружина була українка. Він із гріхом навпіл говорив з десяток ламаних слів російською, два чи три українською. Решта — фарсі. Коли я його бачив у дзеркалі за своєю спиною, з небезпечною бритвою в товстій волохатій ручищі, він ще бурмотів щось собі під ніс, то мимоволі згадував кадри Аль-Каїди із заручниками і здригався.

Він хижо дивився на мою скуйовджену бороду і цокав несхвально язиком.

Він був віртуоз. Бритва спалахувала в мене під носом, розсікала піну, і під кінець він припікав оголені щоки якимось терпким іранським одеколоном, чи що там у них. І прикладав до обличчя рушник, що дихав жаром. Потім він скромно говорив ціну.

- Скільки-скільки? — перепитував я.

І йшов від нього, гарячково підраховуючи, чи вистачить грошей, що залишилися, на кефір. Але він був гарний. Я з ним намагався сперечатися про емансипацію жінок. Потім він закрився, тобто його салон.

Словом, я покаянно пішов до Валерії.

Маленька суха жінка з невичерпним оптимізмом. В її салоні темно. Світла, як і раніше, немає.

Але вона розсунула штори, і хоча на вулиці тьмяно, як в Якутії, їй, мабуть, цього вистачає. Так! Сонячна Одеса вже місяць робить нам усім нерви. Прокидаємося — темно, лягаємо спати — темно, а вдень сірість. Полярна, бляха муха, ніч.

У руках у Валерії зажужжала машинка, що працює на акумуляторі.

- Перукарні в місті працюють, — каже вона. — Світла немає, але люди там сидять. Якщо в них центральне опалення, то тепло. Якщо електричне, то холодно. Я в ці дні беру одну людину чи двох. І коли другу людину закінчую підстригати, то вже замерзаю. Я надягаю теплі речі. Теплі чоботи, але сьогодні, слава Богу, тепло, і я одягла платтячко. Я так розумію, що коли немає світла, перукарні працюють тільки на стрижки. Люди у великому мінусі. Це так. Але! І весільну укладку можна зробити без світла. Накрутити на ніч. Мене вчили, як робити накрутки, начісування і потім зачіски. Молоді майстри люблять на великі плойки накручувати, а для цього потрібна електрика.

Валерія працює перукарем майже тридцять років. І за цей час звикла і пристосувалася до будь-яких складнощів.

- Коли я відкрила цю перукарню 1998 року, тут з восьмої ранку не було води. Начальник жеку мені сказав: «Воду гарячу не проводь, бо її тут немає». І якраз у цей період, з 1999 по 2001 роки, регулярно вимикали світло. Я тут пройшла дуже хорошу школу. Загартування! Тому коли починають мені скаржитися, я кажу: «Хлопці це така дурниця! Це все вже було».

Валерія відклала вбік машинку і, поклацавши ножицями в якутському сутінку, сказала заспокійливо:

- У мене прекрасний зір! Так що все буде чудово. У мене дуже багато років тут свічка лежала теж. А як же! Половину стрижки зробила, а тут світло вимкнули, і я запалювала свічку. У мене були дуже хороші майстри, які навчили мене робити стрижки без нічого.

Ви знаєте, я не хочу, щоб після війни все поверталося на круги своя. Треба намагатися, щоб усе краще було. До війни ми в цьому всьому вже жили. Треба, щоб ми жили набагато краще!

Завжди було так: якщо працює перукар — життя триває!

ВОГНЕННА СОФІЯ

Задоволений, освіжений і пострижений, я поспішив на ринок. Потрібно було купити свічки, ліхтар і ще по дрібницях.

На Малиновському ринку є підприємниця Софія Серебряннікова. Це вогонь і згусток енергії. Вона душа ринку. До неї треба водити екскурсії, показувати тим, хто хоче трошки одеського колориту.

Ринок порожній. Може, ми пізно прийшли. Продавець закриває свій контейнер і похмуро осіняє хресним знаменням замок. Зараз на багатьох контейнерах записки з номерами телефонів. Мовляв, телефонуйте, і ми прийдемо за 15 хвилин.

А колись, до великої війни, ринок шумів. Гавдів. Зазивав. На ньому я купував задешево унікальні речі. Наприклад, двері ванної кімнати у вигляді лондонських телефонних будок. Таких я ніде не бачив. Сварився з недбайливими продавцями, пив крижану колу в спекотному натовпі і взагалі любив тут походити. У мене підлога, стіни, сантехніка — все звідси. А дружина любила ходити до Софії. Хоча сам процес покупки міг затягнутися на годину.

З нею можна довго і смачно розмовляти. Як у тому анекдоті: єврея на митниці в аеропорту запитують: «Откуда прибыли?» — «Какие прибыли! — горестно обурюється той. — Одни убытки!»

- Як ваш бізнес? — починаю я бесіду з Софією.

- Я вас благаю! Подивіться праворуч! Подивіться ліворуч! Нікого немає! Товару дуже багато! Ви, Дмитре, подивіться на якість. Такого ви не знайдете. Зараз 99,9% металу — це підробка. А такого металу, як я закупила, ніхто не привезе. Усі каструлі із Сербії, це скло-металева емаль! Усі ножі супер. Мене дівчинка з Тель-Авіва знайшла: «Ой, хочу! Я пришлю маму з селища Котовського, вона купить!»

- А ви давно тут працюєте?

- Я на ринку з минулого століття. З 1994 року.

- То ви ще застали голеноголових хлопців у малинових піджаках? Напевно, до вас підходили?

- До мене тоді підходив бандит у погонах! Витягнув із мене 100 доларів. У мене продавалися українські ножі. Із Донецька привозили. Він мені каже: «Так, зараз складу акт». Я: «Який акт! За що?». Він: «Це холодна зброя!» Я кажу: «Що ви морочите мені голову! Яка зброя? Це набір столових ножів!» Він почав лякати мене якимись статтями, про які я не знаю і не відаю. Я йому: «Шо ви від мене хочете?» Він мені пальцем малює «200». Я: «У мене немає», — і полізла в гаманець. Нашкрябала дрібними 100 доларів.

Потім мій знайомий, теж у погонах, зателефонував йому і каже: «Так, це моя кума. Привезіть те, що взяли». А цей відповідає: «Ножі привеземо, а грошей уже немає».

З'ясувалося, був день народження в начальника, і вони пішли по підприємцях позбирати. І йому здалося, що можна приходити і мене доїти!

- Як із блекаутом впораєтеся?

- Ох… Свічки. Стремно у вечірній час. У нас у будинку не було світла близько півтори доби. Я зібрала свої манатки, дещо смачненьке прихопила і поїхала до дітей. У них узагалі мало буває світла. Дві години вдень, пару вночі. Але я захотіла в колектив!

- Як ви ставитеся до «одеситів в енному поколінні»? Багато хто дуже любить хизуватися своєю одеськістю!

- Я вас благаю! Хіба це має значення? Має значення настрій. Має значення характер. Має значення погляд на життя. А в якому поколінні, все одно.

- Я бачив у Фейсбуці вашу суперечку, словесну дуель із колорадським сепаром! Ви таки його побороли!

Справа була в трамваї. Софія попросила іншого пасажира: «Будь ласка, пропустіть». І тут якийсь трамвайний ідіот загарчав: «Бандерівка!» — і почалося. Ви не знаєте Софію. Я б особисто з нею не зв'язувався.

- Я, якби могла, дала б йому в пику!

Але вона всю перепалку зняла на телефон і виклала в інтернет.

Софія обурюється:

- Весь трамвай як у рот води набрав! Навіть двоє на мене нападали: «Закрийте вже рота! Досить кричати!» А я кажу: «О! Гоп-компанія, не журись!» Дівчинка молода не витримала, вона стояла і весь час поглядала, мене заспокоювала: «Він вас спеціально виводить». І дядько, якому за 80 років, теж кричав: «Я зараз підійду! Я за 80 років жодного разу не бачив бандерівця!»

- Нас би з вами повісили, якби росіяни захопили Одесу?

- Це однозначно! Я собі аватарку з прапором України зробила у Фейсбуці. Мені одна каже, навіщо ці публікації? Припини! А я їй: «Ну так! Потрібні тільки квіточки і кішечки!» Вона мені: «Ти не розумієш, якщо ВОНИ прийдуть…» Не дочекаються!

Усім раджу купувати у Софії каструлі!

МАЙСТРИНЯ

Наталя живе в самому серці старої Одеси, на Пастера. На диво доглянута парадна. Вузька кручена драбинка. І шикарна кімната з високою стелею, антикварними меблями, канделябрами і великою ялинкою. Урочисто б'є годинник.

Тут саме час зайти покоївці зі срібною візитницею і вимовити: «До вас пан Жогов. Репортер-с. Дозволите прийняти?»

І чи то хорт, чи то гончак обнюхує мене в передпокої, де я нудьгую, переминаючись з ноги на ногу.

Але тут, звісно, все простіше. Просто квартира навіяла. Наталя — викладач образотворчого мистецтва. Я напросився в гості, бо вона робить новорічні іграшки. І не просто іграшки, а іграшки, які купують потім колекціонери в усьому світі.

- Вони є в приватних колекціях, — розповідає моя співрозмовниця. — Я завжди радію, коли мої роботи залишаються в Україні. Це приємно. Але є, звичайно ж, покупці і в Греції, і в Італії, і в Німеччині.

Наталя запалює ялинку, та спалахує, тепло переливається і блимає різнокольоровими вогнями. На гілках висять іграшки, зроблені руками господині.

- Ну так, рік важкий, — продовжує вона. — Але незважаючи ні на що, хоч мінімальне свято має бути. Емоційно в темряву особисто мені не хочеться. Якщо ми самі собі свято не зробимо, нам його ніхто не зробить.

Я милуюся ялинкою. Така мирна, марнотратно ошатна й вогняна. І тут світло згасло. Чари зникли, але ненадовго. Наталя дістала старовинні свічники й запалила свічки. Поставила на стіл мисочку з клейстером, розклала ручки, ніжки незакінчених іграшок. Вона діловита й усміхнена. «Памагітє, ми всі помремо!» — це не про неї.

При світлі свічки вона спокійно змащує іграшку клеєм і шарами накладає вату. Наталії подобаються білосніжні ватяні іграшки. Такі були ще за царя. Це дуже копітка робота.

- Зараз, коли в нас немає світла і ти ловиш години, працювати важко. Ведмедика я роблю за тиждень. А таку іграшку я роблю десять днів.

Її пальці швидко рухаються. Людина зайнята звичною роботою. Так, нас занурили в морок, але подібне тут було сто років тому, коли звели цей будинок. Так само світили свічки, повільно стікав віск. Щоправда, в будинку тоді був камін.

Ведмедики і ляльки, зшиті Наталією, дуже гарні. Деякі з них вже готові вирушити до нових господарів. У кожного ведмедика є своє ім'я. Кожен індивідуальний.

- Це Річард, — показує майстриня. — Зроблений за класичною викрійкою, але не з традиційних матеріалів. Класичні ведмеді — це альпака, мохер. А цей зроблений з антикварного гобелена. Я його розшивала. Ведмедик шукає дім.

Крім Річарда, тут є романтична ведмедиця Еммі.

- Вона не сумна, а скоріше романтична панянка, — пояснює Наталя. — У неї свої якісь дівочі мрії, і вона думає, що на Новий рік вони здійсняться.

А поруч ведмедиця, яку звуть Тітка Циля. Вона не мешканка пастерівських комун, яка смажить бичків на загальній кухні, попихиваючи цигаркою. Це скоріше манірна дама з якимось каменем на грудях.

Наталя її не продає.

- Зараз складно. Якщо немає настрою, то я не сідаю ні за яку роботу. Якщо немає духовної внутрішньої рівноваги, то я не можу робити. Якщо без натхнення роблю, то це виходить халтура. Тому що через роботу я маю подарувати людям емоцію. А якщо в мене її немає, то в роботі її теж не буде. Хоча мені зараз кажуть: «Кому потрібні твої ведмедики, ляльки та іграшки?» А якщо вони комусь одному принесуть радість, то це вже добре. Як виживати? Можна зробити свічки самому. Можна лампадки. Соняшникова олія, гніт, баночка. Лампа є гасова. Є примус. Є гас. У нас усе є. Ми не пропадемо.

Ось три різні жінки. Дуже різні. Що мене вразило — це одна риса, яка їх об'єднує. Стійкість і незламність. Презирство до тимчасових труднощів. І віра в перемогу.

Автор — Дмитро Жогов, фото Валентини Бакаєвої