Свобода vs несвобода: нова нобелівська премія з економіки — це, зокрема, про Україну та її перемогу (колонка)  

Нобелівську премію в галузі економіки отримали вчені Дарон Аджемоглу, Саймон Джонсон, а також Джеймс А. Робінсон.  

Той рідкісний випадок, коли цією високою нагородою відзначили людей, відомих читаючій публіці, що не занурена в тонкі матерії надскладної науки про виробництво, розподіл і споживання, з її різноманітною теоретичною базою, вишуканими (і часто неточними) математичними моделями, спірною прогностикою.   

Аджемоглу і Робінсон — американські економісти, автори популярної праці «Чому одні країни багаті, а інші бідні» (оригінальна назва — Why Nations Fail: The Origins of Power, Prosperity, and Poverty — «Чому країни зазнають невдачі: походження влади, процвітання і злиднів»). Робота вийшла в далекому 2012-му і викликала фурор, хоча нічого особливо нового ці люди не сказали, вони лише звели докупи і систематизували те, про що висловлювалися мислителі, напевно, століття з 18-го.   

Це називається інституціоналізмом — вчення, яке говорить, що певним чином організоване суспільство ефективніше за інші, організовані інакше.   

Аджемоглу і Робінсон розділили всі відомі історикам соціуми на «екстрактивні» та «інклюзивні» і послідовно, на прикладах, обґрунтували свою концепцію.  

Екстрактивність передбачає таку організацію, за якої все управління зосереджується в руках малої частини народу, що диктує всім іншим, як жити. Грубо кажучи, невільну організацію.   

В таких суспільствах немає або обмежені вертикальні та горизонтальні соціальні ліфти, відсутня політика як спосіб гасіння внутрішніх конфліктів через вибори, немає дискусій у представницьких органах або судових позовів. Вони відносно монолітні і якщо розвиваються, то в бік ще більшого цементування «вертикалі». Це авторитарні держави в усьому їхньому розмаїтті — від деспотій Стародавнього Сходу до тоталітарних держав XX століття і сучасності.   

В екстрактивних суспільствах право має допоміжну роль. За необхідності його ігнорують. Пригнічують будь-яку ініціативу знизу: висунувся — відріжуть язик (іноді в буквальному сенсі). Такі держави якийсь час можуть зробити ривок, як зробив його сталінський СРСР або сучасний Китай, але надовго (в історичній перспективі) їх не вистачає. Інститути не дають. Накопичуються суперечності, які неможливо розв'язати, тому що відсутній зворотний зв'язок: часом еліта навіть не знає, що існують якісь проблеми. Зрештою, все йде по відомому місцю.   

Інклюзивність дає зворотний ефект. Подібні суспільства і держави довго розганяються, але зате потім показують набагато кращий результат, ніж екстрактивні. В тому числі економічний. Їхні інститути відкриті (відносно, з урахуванням історичних реалій), вони так чи інакше заохочують приватну ініціативу й воліють (здебільшого) вирішувати конфлікти ІНСТИТУЦІЙНО, а не силою. Саме тому, вважають нобелівські лауреати, античний світ здолав близькосхідні імперії, а Британія раннього нового часу — деспотичних Габсбургів і стала світовою державою. США виграли перегони у СРСР. А Китайська Народна Республіка… Що ж, ймовірно, ми ще будемо свідками її падіння, як і сучасної Росії. Просто цей процес розгортається в нас на очах.   

Інклюзивність — це, з одного боку, слабкість, з іншого — велика сила. Слабкість, бо таке суспільство не здатне на миттєву мобілізацію, коли «все для війни». І, буває, пропускає удар під дих від тиранії.   

А сила, бо в довгу, як не дивно, вона виграє. Самоорганізація завжди ефективніша за начальницький наказ, а ініціатива краща за багатосторінкові інструкції та дамоклів меч покарання за відступ від них.   

Нові нобелівські лауреати доводили це все своє життя. Історія начебто підтверджує їхню правоту. Зараз ця концепція проходить чергову перевірку — на полях битв в Україні. І ось тут великий знак питання. Чи втримаємося ми в рамках тих інклюзивних інституцій, які створили за десятиліття незалежності?  

Залежить від нас.  

Я впевнений, що Україна обов'язково переможе!   

Автор — Віктор Босняк, оглядач «Думської»