Таємничий будинок: як одеський журналіст електрику шукав і знайшов (гонзо-репортаж)

Третя доба блекауту в Одесі перетворює заряджання ґаджетів на квест з елементами виживання: черги, сварки, «пункти незламності» з однією розеткою та поради з фейсбуку. Наш Дмитро Жогов мешкає на Черемушках, у плані підготовки до відключень він ще не виживальник (з генератором і сонячними панелями, інвертором і вітряком на даху), але вже й не новачок, однак і його акумулятори здохли, а отже — треба шукати де їх зарядити. Редакційного завдання писати цю публікацію він не мав, але доля розпорядилася так, що на світ з'явився гонзо-репортаж: історія про те, як у темному місті світло стає розкішшю, а тиша — способом її зберегти.

Третя доба блекауту. Ноутбук, на якому я пишу цей текст, став швидко розряджатися.

Якого хріна? Агов? Ти ж тримався чотири години, нехай і з перервами. А зараз — півтори. Що відбувається?

Досвідчені люди у фейсбуці навперебій почали пояснювати, що я тупуватий, жартували про фізиків і ліриків і роздавали ЦУ. Одразу читаю веселе, зі смайликами:

— До твого акумулятора в ноутбуці прийшов північний звір.

Шепчу: зловтішайтеся, зловтішайтеся. Щоб я бачив вас на одній нозі, а ви мене — одним оком.

Читаю далі:

— Тримай павербанк і ноутбук у теплі. Холод значно знижує місткість акумуляторів. Павербанки, AGM і особливо LiFePO4 віддають менше енергії на морозі. Тож зберігай їх у приміщенні, а не на балконі. Можна навіть обгорнути старою ковдрою для ізоляції від холоду.

— Та в мене й думки не було виносити їх на балкон. Це що голубці? Я що, зовсім е….тий?

Інші радять:

— Не давай розряджатися нотику в нуль. Не додруковуй до останньої літери. Залишай відсотків 20 заряду. Так акумулятори протягнуть довше. І обов'язково намагайся заряджати до ста відсотків.

— Ага! А ви читали одеські пабліки? Та там же жах!
Люди скаржаться, як у магазині «Копійка», на якому висить величезна вивіска «Пункт незламності», є всього одна переноска на п'ять розеток. Пенсіонери за неї б'ються. Там тобі і до п'ятдесяти відсотків не дадуть зарядитися. Перее*еть милицею по хребту який-небудь дід і заоре:
— Кожному по двадцять відсотків електрики в руки! Не більше!»

Я вийшов озирнутися на подвір'я.
У «Таврії» клекотів, переливався й періодично вивалювався у двері юрба стурбованих, похмурих громадян із телефонами в руках. Потім вони знову всмоктувалися всередину. Абсолютно безнадійна черга.

Я почухав у потилиці й вирішив іти іншим шляхом. На подвір'ї торохтів генератором «чепок» — маленький, за два кроки, магазинчик…

Пухнув було туди. Але на прилавку вже лежав подовжувач, і від нього живилися чотири телефони.

— Ви до «Таврії» йдіть. Вони день тому в кожній залі подовжувачі кинули, — порадили мені.

— Стояти я, голубушко, довго не можу. А там години три треба стіни підпирати. А так би я вам віддав павербанк і ноутбук, сам пішов додому, а через три години повернувся і забрав усе.

І, понижуючи голос, додав:
— Можу заплатити.

— Ні, — сказала продавчиня. Бачите, все зайнято.

Аж тут мій погляд зупинився на дивному будинку. Я вже не вперше на нього витріщався.

Уявіть собі вечір. У мікрорайонах не повний морок. Десь віконце горить синім. Десь — жовтим. Десь переливається новорічна гірлянда.

До речі, до тих, у кого світло було синім, викликали поліцію. Пильні сусіди підозрювали, що там вирощують коноплі. Але в них так і горить синеньке світло. Значить не наркокартель.

А в «Кадорі» взагалі підсвічені сходові клітки. Загалом, навіть при повному блекауті багато віконець горить. Але! Сусідня хрущовка була затиснута між лікарнею і медичним центром і в ній вікон горіло трохи більше, ніж треба. Може не десять, а п'ятнадцять. Але це змушувало задуматися.

І жив там наш знайомий. Не так щоб близький кореш, але хороша, інтелігентна людина.

І я ризикнув. Глибоко зітхнув і зателефонував йому. А оскільки мої гаджети неухильно сідали, а зв'язок залишав бажати кращого, я скоромовкою прокричав:

— Привіт. Мені здається, у вас є світло. Я знаю! Напевно! Нам конче треба підзарядитися. Допоможіть!

І завмер.

І тут же отримую відповідь:

— Розуміємо. Звичайно. Беріть всі гаджети. Беріть мило і рушники, якщо купатися надумаєте, і ходімо до нас. Тільки чшшшшшшшшшшшш!

Завантажилися гаджетами та пішли.

Стемніло. Деякі закутки стали зовсім похмурими. Забої у вугільних шахтах. Світлофори не працювали. Уздовж трамвайних рейок у темряві брели городяни, які поверталися з роботи.

Над темною Одесою, як на картинах Бори Гроха, ворушилася інфернальна розруха. Вона бродила між будинками, як серед сміттєвих ящиків, і схвально нюхала. Пахло відчаєм.

Ми прийшли. Стара радянська хрущовка. Підійшли та навіть засумнівалися. Світла в ній було мало. Може, мій інтелігентний знайомий зі злості саркастично пожартував?

Але тут клацнув замок, з дверей вийшов мужик і зміряв нас поглядом.

- А ми в сімдесят третю, — пискнули ми й під його настороженим поглядом протиснулися до парадного.

Бог ти мій. Святителі та угодники! Макаронний Монстр і Ктулху!

Світло.

У парадній було світло.

За прокляті дві доби блекауту ми вже відвикли від нього. Ми мружили очі, як сови, і крутили головами.

Вгору йшли мармурові колони, а під стелею висіли люстри на тисячу свічок. Ми проморгалися. Люстри нам право ввижалися.

Звичайний плафон. Звичайна, затягнута павутиною лампа. На сходовому майданчику огидно пахло порожніми щами з вареної кислої капусти.

Видимо, це був обманний маневр. Розруха, підійшовши до цього будинку і відчувши цей запах біди, повинна була поповзти до наступного.

Двері без покажчика номера нам відкрив син господарів. Мішка. Йому було років дванадцять.

— Проходьте. Мама з татом будуть години за три. Розташовуйтеся. Заряджайтеся.

Він подивився на нас, потім на левів, які поїдають антилопу, і зітхнув.

— Поскаржилися. Із сусідніх будинків. Почали дзвонити: а чого в них світло є, а в нас немає? Їм не ввімкнули. Ні. Нам вимкнули. Сподіваюся, вони раді. А потім знову ввімкнули. Ми тепер сидимо тихо, як миші, щоб нас не помітили. І вікна завішуємо. І весь будинок попереджений. Усі про це мовчать.

— Я все одно не розумію, як це можливо… — прошепотів я.

І про всяк випадок не став вказувати, де знаходиться цей будинок. Може, це і не хрущовка зовсім. Може, не біля лікарні, а біля військової частини.

Загалом, тшшшшшшшшшшшшшш. Я вийшов і подивився нагору. У темряві над будинками погойдувалася явно роздратована розруха. Скоро Різдво. І Новий рік. Ми виживемо. Вкотре.

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов