Дон Жуан під гітару та розмови про совість: як одеська вистава зворушила глядачів сильніше за класику  

Перші показі вистави «Ми – тут…» у жанрі «три розмови за 70 хвилин» з успіхом відбулися на сцені «Театру на Чайній».

Здавалося б: зима, засніжене місто, темрява, холод, невизначеність… Але тут тепло, світяться свічки (хоча й електричні), можна вважати себе захищеними від вибухів назовні (бо ж підземелля). А головне, двоє персонажів разом із глядачами мають нагоду подумати про душу, сумління та все таке. Хіба не для цього ми все ще тут?

П’єса великого французького драматурга Жана Батиста Мольєра «Дон Жуан, або Камінний гість» надихнула актора і режисера Юрія Невгамонного. На початку він від власної особи розповідає про знакову виставу Жана Вілара (цей драматург та режисер з 1951-го по 1963 рік керував Національним Народним театром – TNP).

Спокусника жінок ми зазвичай уявляємо собі молодим, гарним, сексуальним. Щоб жінки від самого вигляду очманіли та забули про мораль та обов’язок, впавши йому в обійми. Так от, нагадує Юрій Михайлович, Жан Вілар поставив цю виставу для себе, і грав свого Дон Жуана, бувши вже немолодим і зовсім не красенем. Жінок такий герой підкорював цинізмом, якоюсь трагічною спустошеністю. Розквіт кризи середнього віку, так би мовити.

Можна було б очікувати, що Невгамонний зараз перевтілиться на самого Дон Жуана, проте він скоріше відчуває себе трішечки Мольєром, який для себе написав роль слуги Сганареля. Осучаснити? Легко. Герой із сарказмом і роздратуванням викриває свого пана. Він осучаснений: не нюхає тютюн, а «палить» уявну цигарку та звертається до уявного співрозмовника.

У монолозі Сганарель змальовує Дон Жуана як цинічного ловеласа, для якого шлюб — лише пастка для чергової жінки, і зізнається, що служить йому не з переконання, а зі страху.

«… Ось ти кажеш, що він одружився із твоєю господинею; повір, що заради своєї пристрасті він зробив би ще й не таке, — він міг би заразом одружитися і з тобою, з її собакою та з її кицькою. Взяти шлюб — для нього суща дрібниця! Цією пасткою він принаджує усіх своїх краль. … а щоб його портрет довершити цілком, слід було б іще добренько попрацювати пензлем. Одне слово, кара небесна колись неминуче впаде на нього; а для мене багато краще віддати себе на послугу самому дияволові, аніж служити моєму панові; мені доводиться бачити стільки гидоти, що я хто й зна як зрадів би, коли б він у землю запався! Якщо вельможний пан до того ще й лиха людина, то це — жахлива штука! Хоч-не-хоч, а мушу йому вірно служити; лише страх приневолює мене бути ретельним, лише страх приборкує мої почуття і часто примушує мене хвалити те, від чого верне мою душу».

Але коли на сцені нарешті бачимо того самого негідника-спокусника, Сганарель докоряє йому у вічі.

Уривок з мольєрівського шедевра в соковитому перекладі Ірини Стешенко грають двоє.

«Як?! Ти хочеш, щоб ми себе навік зв’язували з першим же об’єктом нашого кохання, щоб заради нього відцуралися світу і більше вже ні на кого й не дивилися?.. Вірність у коханні пасує лише дивакам; усі красуні мають право принаджувати нас… Мене, приміром, краса захоплює скрізь, хоч би де я її зустрів… не можу я заборонити моєму серцю захоплюватись усім тим, що приваблює мої очі… Адже ж уся насолода кохання саме у змінах», — полемізує зі Сганарелем наш Дон Жуан у виконанні молодого і з біса гарного актора Олександра Кабакова.

Багато хто хотів би одружуватись наліво й направо з кожною, хто впав у око, Сганарель теж був би не від того, можливості не ті, та й совість не дозволила б… А раптом жінки ще й мають завдячувати Дон Жуану за подароване щастя, коли ніхто інший не подарував?..

У розпалі полеміки господар мало не дає стусанів слузі, проте зберігає поблажливість, сперечатися з ним можна, він досить демократичний пан. Ось і гітара, багато жінок тануть від самого вигляду чоловіка з гітарою, і Дон Жуан наспівує про те, що «біда не в тім, що свище вітер лютий». На початку та у фіналі чуємо старовинну музику, трохи Генделя не завадить, навертає на думки про високе.

Але ще не фінал, ми підійшли до третьої розмови, тут є текст, написаний самим Невгамонним, мова йде про великих режисерів, які зверталися до славнозвісної драми (тепер і Юрій Михайлович у цьому колі). Один молодший за іншого, який вже у потойбіччі, там, де немає сигналу (на стіні блимає проєкція з написом No signal), але спілкування з рідною душею цілком можливе. Коли після закінчення вистави глядачі пригощаються у фоє гарячим чаєм за традицією цього театру, зізнаються: цей текст торкається серця навіть більше за мольєрівський.

Авторка – Ірен Адлер, фото Олега Владимирського