Культура у пітьмі: як одеські театри та музеї виживають без електрики і що працює прямо зараз   

Масштабні відключення електроенергії, а надто супутні їм відключення води внесли невеселі корективи в афіші одеських театрів.

Опера становила виняток, тут і світло було, й вода, адже це флагман нашого театрального мистецтва, так і має бути. Театр юного глядача примудрився двічі показати під генератор прем’єру вистави «Калинова сопілка».

А більшості інших театрів довелося переносити вистави — наявність генераторів не допомагає впоратися з навантаженням на туалети у відсутності води. У виграші камерні підвальні театрики, одноактну виставу під генератор можна відвідати й без походу до туалетної кімнати.

Музкомедія репетирувала у найскладніші дні, обійшлося без скасування вистав, сподіватимемося, цієї суботи прем’єра «Канкана» пройде полум’яно, і світла буде достатньо, аби висвітлити ніжки артисток балету.

Легким переляком відбувся Цирк, вистави там заплановано лише з 20 грудня, скасовувати нічого не довелося.

Як корова язиком злизала набридливих вуличних музикантів, зате у фоє Філармонії, як ні в чому не бувало, дали камерний концерт «Вам даруємо ми серенаду». У фіналі підспівували всі слухачі.

Великі державні музеї обладнано генераторами, а ось маленький муніципальний музей приватних колекцій імені Блещунова – ні, і довелося скасувати майстер-клас для дітей з виготовлення новорічної вікторіанської іграшки, робота дрібна, без гарного освітлення її не виконати.

У Музею сучасного мистецтва Одеси немає генератора, його було б дуже складно під'єднати через особливу конструкцію електричної мережі будівлі. Тут придбали спеціальні світильники, і вони достатньою мірою забезпечують необхідний рівень освітлення. Проте довго не було води, і музейники перенесли на два дні виставку «Світлотворець – той, хто об’єднав світло і колір». Виставку присвячено Віктору Маринюку — одному з ключових творців одеського неофіційного мистецтва другої половини ХХ століття.

5 листопада 2025 року він пішов із життя, і тепер разом з родиною майстра МСМО представляє твори з приватного зібрання та роботи останніх років з його майстерні. Одна навіть незавершена, її взято прямо з мольберта.

А якщо сам художник вирішив відкрити свою виставку, то його вже не зупинити, нічого не стане на заваді.

Без освітлення відбувся вернісаж під трохи містичною назвою «Місто світла і тіні» в Універсальній читальній залі. Одеські фотохудожники Олександр Синельников, Ірина Богомоленко, Юрій Бершадський, Ганна Коренєва, Георгій Гергая, Олег Куцький та Євгеній Ком досліджують приховану мову міста, тобто мову тіней.

Швидкоплинні зіткнення світла з темрявою, сценки з участю перехожих та вуличних музикантів ще більше інтригують, коли їх важко роздивитися.

Зі свічками відкривали групову виставку «Різдвяна зірка» в галереї «Муза», але світла не бракувало, як намальованого, так і душевного.  

Художник та військовослужбовець Денис Недолуженко відкрив під генератор «персоналку» з назвою «Чорно Біле» у галереї «Вітальня».

«Світ військовослужбовця – це простір, де кольори зникають, — каже автор. – Залишається лише контраст: чорне і біле. Там ворог, тут свої. Добре чи погано, дозволено чи заборонено – усе визначається чітко, без сумнівів і відтінків. Такий зір – не вада, а спосіб виживання. У реальності, де помилка коштує життя, напівтонове мислення зникає, поступаючись місцем двійковій логіці. Чорно-білий світ – це не про спрощення, а про ясність, необхідну там, де немає місця сумніву. Іноді лише через абсолютний контраст можна побачити справжню цінність світла».

Обладнаний своїм генератором творчий простір «Діалоги» став своєрідним Пунктом Незламності, тут можна не тільки помилуватися виставкою ізраїльського графіка Олександра Співака, а і підзарядити гаджети, випити чашку гарячого чаю, творчі люди із вдячністю користуються таким шансом.

Продовжує роботу після відкриття «найгарячішого» дня 12 грудня, коли Одеса зазнала масованих атак з повітря, фотовиставка Марії Тімофеєвої «Портрет материнства» у Міжнародному культурному центрі UNION. В залі світло, але є нюанс: поки виставка працює тільки під час інших заходів, триповерхову будівлю важко постійно освітлювати в автономному режимі. Тож треба уточнювати й чекати зручної миті, аби помилуватися моделями, мамами й малюками.

Непарадний бік материнства (автор зізнається, що Facebook частенько блокує її роботи через відверті кадри, що не приховують швів від кесаревого розтину та молока, що бризкає з грудей) показаний зі смаком, прищепленим живописом старих європейських майстрів. Коли жінка годує дитину, це священно, цей сюжет наділений сам по собі особливим світлом. Фотографії Марії отримали визнання на міжнародних платформах PhotoVogue (Італія), Iconic Artist (Велика Британія), Dehazed (Німеччина) й Sguardo Art (Бразилія). А дана експозиція, пробиваючись крізь пітьму, дарує надію: якщо народжуються прекрасні діти, значить, життя обіцяє їм щось не менш прекрасне.

Налобні ліхтарики в акторів? Це не вимога блекауту, а прикмета сучасного сюжету, наші військові такими ліхтариками користуються на передовій. Коли в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька з’явилася вода, глядачів запросили на читання драми «Привиди в гілках» Валерія Пузіка.

Читання відбулося в межах проєкту «Драматургія змін: театральна мережа для суспільного діалогу», ініційованого харківським Театром на Жуках та підтриманого фондом «Відродження». Проєкт покликаний впливати на репертуарну політику театрів у прифронтових містах України, формуючи інтерес до актуальної сучасної української драматургії. У межах проєкту в Харкові відбувся фестиваль «Драма-спринт», видано другий том антології «Драма Панорама 2024», а також проходять читання нових п’єс у театрах восьми міст України. Як чинний військовослужбовець, одесит Валерій Пузік знає, як це творити навіть тоді, коли поруч лунають вибухи, і наскільки це важливо.

Паралельно з військовою службою він створює мистецькі проєкти – малює картини на ящиках від боєприпасів, що стали частиною приватних колекцій у різних країнах світу. Одна з його картин висить на стіні «хати», де перебувають бійці, певно, її полишили господарі, покидаючи домівку. Ярослав Бабич дебютує як режисер, і попервах він гадав, що актори будуть сидіти, лише в деяких епізодах встаючи, але вони його переконали все зробити «на ногах».

Формат читки передбачає аркуші з текстом у руках, а в іншому це була міні-вистава в камерній залі. Події драми розгортаються в селі Херсонської області після російської окупації. Українські військові (точніше, ТРО) поселяються в покинутому будинку місцевої жінки. З цього моменту реальність починає тріщати: у будинку й навколо нього відбуваються дивні й моторошні події.

«Зараз чорти з очеретів полізуть і відьми», — лякають одне одного солдатики. Помирає уві сні побратим Костя. Але замість спокою отримує переживання: «Я всіх підвів!», адже виплат родині не буде, краще б він загинув від кулі! З’являється Янгол — провідник душ померлих, який переводить їх у потойбіччя. Разом із ним з'являються загадкові дівчата — чи то привиди, чи відьми, чи уособлення самої смерті. Вони приходять до тих, кому судилося загинути, і розмовляють із ними напередодні кінця.

Актори Владислав Цобенко, заслужений артист України Олександр Ярошенко, Михайло Рєзніков, Михайло Пащенко, Сергій Корнейко, Анастасія Лукʼянова та Максим Лапко створили вражаючі образи. А Богданна Шуманська, той самий Янгол смерті, після читання зізналася, що весь час думає про тата, який зараз на фронті, те, що він розповідає, збігається з п’єсою. Завлітка «васильківців» Світлана Бондар мріє про створення повноцінної постановки «Привидів…», але й у форматі читань це зразок зовсім не «темного», а навіть дуже світлого мистецтва, що залишає проблиск надії.

Авторка — Ірен Адлер, фото Олександра Синельникова, Анатолія Спіци та Володимира Андреєва, Олега Владимирського