Трагедія «американської мрії»: одеський театр звернувся до теми корупції під час Другої світової

Прем’єра вистави «Всі мої сини» за Артуром Міллером в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька актуальна в першу чергу завдяки співпадінню тематики з нашими сьогоденними негараздами.

Режисер-постановник Олександр Степанцов уподібнив сімейну драму до детективу і призначив себе (принаймні, так вказано у програмці) «головним слідчим цієї історії». А статус головного підозрюваного отримав головний герой, фабрикант Джо Келлер, якого грає Ігор Геращенко.

Вперше виставу за цією п'єсою було показано на Бродвеї 1947 року. Тоді Артур Міллер і режисер постановки Елія Казан отримали першу в історії премію «Тоні». Виставу було зіграно понад триста разів, вона прославила Міллера і зробила його одним з найпопулярніших драматургів світу. Для обивателів, однак, він залишився щасливцем, який провів кілька років у статусі законного чоловіка відомої красуні-кінозірки Мерилін Монро. Але зараз геть не про це.

Артур Міллер, лауреат Пулітцерівської премії, досліджував тему кризи у стосунках, аморальність бізнесу на військових поставках. Джо Келлер приховує в своєму минулому важливий факт: під час Другої світової війни його підприємство випустило партію бракованих циліндрів для літаків. Зазнав катастрофи 21 літак, загинули пілоти, суд виправдав його, провину вдалося звалити на іншого, на друга й сусіда, який тепер сидить. Але сам він і ще кілька людей знають, що Келлер свідомо порушив усі людські та Божі закони, прагнучи зберегти вигідний контракт, наказав нашвидкуруч заварити тріщини і відправити деталі на фронт.

Видатками бізнесу виглядають смерті чужих синів для Джо на початку драми. Але ж зниклий без вісти три роки тому один з його рідних синів, Ларрі, теж був пілотом… Джо запевняє інших і насамперед себе самого, нібито Ларрі не літав на таких літаках, куди підходять горезвісні деталі. Отже, він не може відповідати за вірогідну смерть власної дитини. Надто пізно Джо зрозумів, що всі вони, загиблі пілоти, йому як сини, немає чужих синів на війні…

Зіткнення власницької, технічно вдосконаленої американської цивілізації з потребами природнього розвитку людської особистості веде до духовного, а відтак і до фізичного знищення. Такою виглядає тема не лише однієї п’єси, а цілої низки найвидатніших творів американської драматургії першої половини ХХ століття.

Художник-постановник Олексій Вакарчук створив на сцені такий собі образ здійсненої «американської мрії». Упорядкований побут, такі самі заможні сусіди, жодного кольорового поблизу. В розмовах постійно згадується побутова техніка, що є в кожному будинку, домогосподарки тут користуються тостерами, холодильниками, пральними машинами. Саме на побутову техніку переорієнтувалося підприємство Джо Келлера, яке він волів би передати іншому своєму синові, Крісу (Дмитро Усов грає, як завжди, щиро й проникливо, але модна нині борода «лопатою» зовсім не підходить для респектабельного героя, який живе в 1947-му).

А високо над сценою застиг маленький, якщо дивитися на нього знизу, літачок. Може, один з тих, на які Джо постачав непотріб, може, той, на якому, ймовірно, розбився Ларрі. На першому ж плані – зламаний буревієм стовбур яблуні. З цим деревцем хазяйка дому, Кейт Келлер (Олена Кошова), пов’язує долю свого зниклого сина. Жінка накриває своєю хусткою скалічену яблуньку, завмирає, наче над дитиною. Для режисера, одначе, вона не жертва, має статус у справі «головна спільниця» свого чоловіка і страждає не так щоб зовсім незаслужено.

Всі жінки у цій історії респектабельні і гарно вбрані за модою того часу (це ж Америка, коли в іншому театрі планували поставити виставу про Одесу в 1961 році, чомусь одягли акторів, як у 1947-му дійсно одягалася біднота в СРСР, тобто, в дрантя). Але пошити в театральних цехах жіночу сукню чи костюм не проблема, а щодо чоловічих костюмів, театр вирішив полегшити роботу художниці з костюмів Катерини Корнейчук.

У соцмережах звернулися до одеситів, адже у багатьох шафах можна знайти чоловічі костюми, що їм не знайшлося застосування в сучасному бурхливому житті. Потрібний одяг надсилали навіть з інших міст. Все це знадобиться в різних виставах, вже зараз у подаровані костюми вбралися Джо Келлер та доктор Джим Бейліс (Роман Федосєєв), глядацькі піджаки отримали виконавці ролі Джорджа Дівера Єгор Карельський та Максим Лапко.

Цікавий персонаж Френк Лабі (Сергій Корнейко), місцевий аматор астрології, допомагає Кейт скласти гороскоп на Ларрі, мовляв, якщо фатальної днини була сприятлива комбінація зірок, він гарантовано живий, просто не дає про себе знати… Українські матері й дружини зараз чудово розуміють такі сподівання й методи. Френк похапцем розкладає аркуші з розрахунками по сцені, а багато хто в залі тягнеться за носовичком.

Оскільки ми домовилися, що дивимося детектив, залишимо хід слідства поза рецензією, просто зазначимо: до жіночих персонажів драматург поставився з особливою любов’ю. Ні, тут немає жінки-дитини на кшталт Мерилін. Зате є ідеальна американська наречена Енн Дівер (Марія Буймович), багатодітна «сміхотуха» Лідія Лабі (Ірина Бесараб), конфліктна та гостра на язика Сью Бейліс (Тамара Лукаш), сусідська дівчинка Бетті (Ольга Максимів), яка, за іронією долі, грається в слідчого просто на подвір’ї реального злочинця…

Залишається додати, що наступний показ «Всіх моїх синів» відбудеться 24 жовтня. Корупціонерам особливо рекомендуємо перегляд (може, їм ще не пізно схаменутися).

Автор – Ірен Адлер, фото Олега Владимирського