Травма як інструмент: чому ми лінчуємо «Музу» і забуваємо про кип'ятильник у «Вікторії» (колонка)

У 2014 році на тренінгу в Києві ми моделювали дискусію про вільне придбання зброї. Я довго й наполегливо доводив опоненту, що наше суспільство ментально не готове до цього, що рівень відповідальності не той. Наприкінці моя співрозмовниця сказала фразу, яка закарбувалася в пам'яті: «Спочатку я не погоджувалася з тобою, але тепер думаю: якщо це суспільство змогло абсолютно законно обрати президентом Януковича, то воно, мабуть, ще не доросло навіть до виборчого права, не кажучи вже про зброю».

Ця думка знову повернулася до мене на тлі трьох подій, на перший погляд абсолютно не пов'язаних між собою: дев'ятої річниці трагедії в таборі «Вікторія», чергового прильоту на суховантажі та Карфагенського скандалу, де чи не головним медійним «хейт-символом» стала 24-річна «Муза».

Усі ці історії — надзвичайно болючі. Але якщо придивитися до реакції суспільства, стає ще болючіше.

Моя колега Алія Замчинська у своїй колонці детально розібрала судовий провал у справі «Вікторії»: за трьох дівчаток, які згоріли заживо — Соню, Настю та Сніжану — жодна людина так і не отримала реального терміну. Але є інший, не менш важливий аспект, про який досі бояться говорити вголос. Вже неодноразово неофіційно лунало (офіційної причини пожежі так і немає, і це окрема проблема): реальною безпосередньою причиною загоряння став невимкнений чайник у кімнаті художньої керівниці «Аделі» Тетяни Єгорової. Вона виїхала за кордон і стала недосяжною для слідства. Цю версію озвучили майже відразу — і суспільство її категорично відкинуло.

Людям не потрібна була побутова недбалість виховательки, яка під час пожежі, до речі, витягувала дітей і поводилася героїчно. Суспільство вимагало «крові» чиновників: мера Геннадія Труханова, президента Петра Порошенка, який відкривав табір, і «неприємного» директора Петроса Саркісяна.

Чи скоювали чиновники порушення? Безумовно. Але винних, яким було що інкримінувати, вивели з-під удару. Роль «козла відпущення» залишили Саркісяну, якому, крім «мертвих душ» (які є практично в кожному комунальному підприємстві), за саму пожежу нічого пред'явити не змогли. Йому підібрали статтю про пожежну безпеку, за яку він де-факто не відповідав. А відповідала Наталія Цокур (Янчик), яку теж, звісно, намагалися зробити головною винуватицею, але знову натрапили на гнів одеситів.

Суспільство зачепилося за порушення будівельних норм щодо вогнетривкого просочення дерев'яних зрубів — норму, яку через її економічну нереалістичність не виконують на 100 % на подібних об'єктах. Але емоційний попит на розправу нівелював логіку.

Схожу динаміку ми бачимо й зараз у справі «Музи». Шквал суспільної ненависті обрушився на 24-річну дівчину. Вона вчинила моральні та юридичні порушення, це факт. Але вона навіть не чиновниця. Проте їй призначають заставу в розмірі 20 мільйонів гривень — на рівні, який заступниця голови Офісу Президента Ірина Мудра призначила у справі «Форест Гамп» щодо застави Герману Галущенку. Апеляційний суд залишає заставу в розмірі 20 мільйонів коханці головного підозрюваного, і українці аплодують. Я розумію, що для НАБУ «Муза» — не більше ніж інструмент. Натиснути на фігуранта, отримати свідчення щодо ширшого кола осіб.

Третя історія — удари по російських суднах. Ми знову аплодуємо. Хоча це блокує наші порти й буквально вбиває економіку. Я не військовий експерт, так, можливо, ці удари нам потрібні з тактичної чи стратегічної точки зору. Але влада не підготувалася до відповіді (хоча б гирло Бистре почистили б, щоб збільшити вантажопотік дунайських портів). Але ні, президент Володимир Зеленський тріумфує, говорячи про перемоги на морі, ніби не помічаючи катастрофічних наслідків. І люди радіють разом із ним.

Наше суспільство глибоко травмоване. Воно було травмоване корупцією та байдужістю у 2017-му, а сьогодні воно тотально покалічене війною, загрозою FPV-дронів та щоденними втратами. І неважливо, де живе людина — в Ужгороді чи в Херсоні, ПТСР охоплює всіх. Це я вам кажу як медик.

І цим травмованим станом філігранно користуються. Політичні гравці, НАБУ, Банкова, антикорупціонери чи прокурори — все це перетворилося на змагання: хто краще маніпулюватиме колективним болем. Вони спрямовують суспільний гнів у потрібний їм бік за допомогою медійних технологій. Суспільство готове аплодувати радикальним рішенням у війні чи гучним арештам, взагалі не замислюючись про наслідки — про розірвані логістичні ланцюги чи про те, що за красивим медіа-шоу знову ховається замовна юриспруденція.

Проблема не в окремих ветеранах із ПТСР. Болить усе суспільство. І поки нами маніпулюють, кидаючи як кістку то «неприємного директора», то 24-річну дівчину, ми відмовляємося від реального лікування. Ми дозволяємо використовувати свій біль тим, хто замість системних змін просто вчиться краще керувати нашим гнівом.

Автор — Михайло Шмушкович