Три найбільших зла, театральна шантрапа та містечкове марнославство: прима Одеської музкомедії — відверто про життя на сцені

Ольга Оганезова-Григоренко. Виставу перекладали з великими складностями, відходять жарти, треба підібрати такі слова, щоб якось все ж таки зберегти гумор, гостроту, жанровість мюзиклу. Спільними зусиллями цього досягаємо. Репетиції йдуть, склад, звісно, дуже змінився, від прем’єрного складу залишилося буквально кілька чоловік. Як говорив колись світлої пам’яті режисер Аркадій Словесник: «Незамінних нема, є неповторні». Ось двох неповторних людей наш театр втратив. Микола Завгородній, котрий грав Озгуда, пішов у інший світ, а Руслан Рудний, котрий грав Джеррі (він же Дафна), поїхав за кордон.

Будуть у нас новий Джеррі та два нових виконавця ролі Джо (він же Джозефіна). Денис Фалюта відмовився від цієї ролі, я його дуже добре розумію, настає момент, коли ти вже переростаєш образ та не хочеш до нього повертатися. Дві Мерилін з минулого складу та одна нова, молода, з іншого покоління зовсім. На ролі Сью я одна залишилася.

В якості диригента цю виставу випускав покійний метр джазу Микола Голощапов, потім її довгий час вів Володимир Дикий. Тепер другим диригентом призначений Юрій Литовко. В будь-якому випадку, коли у виставу приходить нова людина, все сильно змінюється. Подивимось, що з того вийде. Мені дуже хочеться, щоб наш мюзикл відродився, адже останні 13 років він був візитівкою театру, завжди було залу набито вщерть, шикарно приймали всі склади.

Є й застороги, звісно. Коли у виставі видно не особистості артистів, а залишаються лише якісь зовнішні рішення, що впадають у вічі, виходить КВК, а цього дуже би не хотілося. До цього ми, як не сумно, дійшли в усіх сферах нашого життя.

«Д». Я з дитинства обожнювала КВК, хто б міг подумати, що це таке велике зло…

О. О.-Г. А ось я терпіти його не могла. Одесити завжди любили КВК, оскільки це пов’язано з одеськими командами, проте від колишнього флеру молодості та гостроти нічого не залишилось, його замінила вульгарність. Така тенденція проникає зараз у всі театри, це дуже лякає. Раніше це називали самодіяльністю, але це не самодіяльність навіть, це ось такий стиль «кавеенівський», коли я не працюю, я просто кидаю репризи у залу, не створюю образ, а просто блазнюю. В театрі це неприпустимо, тут люди мають ЖИТИ в ролі, глядачі приходять за живою емоцією, котру вони не можуть відчути в своєму житті, а якщо артисти не в силах цю емоцію викликати, а викликають тільки ліниве хихотіння над вульгарними жартиками?..

«Д».  Як взагалі могло статися, що ви на роки залишили велику сцену?

О. О.-Г. Вже давно моїм основним місцем роботи стала музична академія, в театрі я працювала, як сумісник. Було багато хороших вистав з моєю участю, але ці назви пішли в силу різних, і суб’єктивних, і об’ъєктивних причин.

Потім пандемія, потім почалася війна і зі мною як із сумісником призупинили відносини. Почали зникати з репертуару «Мойсей», «Тайна Макропулоса», ще декілька назв. Знов-таки, щоб поновити рок-оперу «Мойсей», її треба перекласти на українську, це віршований текст, складна задача. Коли ми говоримо та граємо іншою мовою, ми інакше почуваємося, не погано і не добре, інакше. Те саме і з виставою «В джазі тільки дівчата», вона іншою буде. Музика, звісно, її триматиме в тому стані, яким він має бути, я дуже сподіваюся на молодих артистів, що вони відчують, що таке театр і відійдуть від цього жахливого КВК. Вони винні хіба в тому, що їх ніхто, образно кажучи, не б’є батогом та не виховує.

Коли я тільки-но прийшла до театру, було багато ролей, в які вводилася. Ми, артисти, з роками набираємо, а на початку, звісно…

«Д».  А от і ні, ви прийшли до музкомедії, будучи зіркою в театрі «Рішельє», який свого часу «відбрунькувався» звідти й гастролював по всьому світу з великим успіхом.

О. О.-Г. Його режисер, покійний Юлій Ізакинович Гріншпун, пам’ятаю, казав мені: «Нудно звучиш». Виховував розуміння того, що я нічого не знаю і нічого не вмію, що повинна постійно вчитися. З кожною роллю заново життя починаю. А ось спробувала комусь із молодих навіть не зауваження зробити, а допомогти, підказати, і зустріла таку реакцію… Вони все знають, все вміють, ну добре. Шкода. Це не викликає образ, це викликає сум.

Так буває в родині, батьки немовби летять гвинтокрилом, бачачи, куди йде їхня дитина. Вони знають, що попереду, вона не знає. Гадаю, по кінцевому рахунку, все налагодиться, ми, артисти, завжди притираємося на сцені, кострубатості згладжуються. На те вони й люди, на те це й колектив, все утрамбується.

«Д».  І ось коли ви прийшли до музкомедії, у вас же були зовсім інші стосунки з корифеями… Наприклад, із Сатосовою та Крупником, ви з ними потоваришували ще з часів «Рішельє».

О. О.-Г. Так, Людмила Іванівна Сатосова взагалі мене підготувала до ролі Елізи у виставі «Моя прекрасна леді», вона мені розповідала багато чого, як і Семен Самойлович Крупник. Атмосфера життя була іншою, люди були як налаштовані: ось, прийшли молоді, ми їх виховуємо в своєму «садку», вирощуємо з них щось хороше, щоб нам, артистам великим, було з ким працювати, а не стояти на сцені поряд із шантрапою.

«Д».  Чудове слово, «шантера па», тобто, співати не буде…

О. О.-Г. Саме так, а тепер цього алгоритму немає, я не знаю, чому.

«Д».  Є побоювання, що молоді заберуть ролі корифеїв?

О. О.-Г. Це також має місце, так було завжди, але ж театр великий організм, і на одному поколінні він не закінчується. І ось це наступництво забезпечували режисери, диригенти, самі артисти. Семен Самойлович мені колись сказав: «Я допомогаю тобі не заради тебе, а заради себе. Я хочу, щоб мені на сцені було цікаво працювати». Золоті слова! Але, погодьтеся, нерозумно ставати на герць із новим поколінням! З ним треба поряд жити й працювати, як із своїми дітьми… Якщо артист має зароблене у глядачів ІМ’Я та репутацію, то буде інтерес завжди, і у зрілих ролях також. Іноді мені здається, що я вже така стара, буркочу і згадую Юлія Гріншпуна. Я працювала в «Рішельє», потім прийшла до музкомедії і якраз потрапила на постановку, ставив Віктор Максимович Стрижов «Весілля Кречинського». Хороша була постановка, були ще живі Юрій Осипов, Віктор Алоїн, Маргарита Дьоміна… І якось кажу Гріншпуну: «Юлію Ізакиновичу, ну поверніться до театру. Скандал забувся, спливло багато часу, «иных уж нет, а те далече». Він мені відповів: «Там нема з ким працювати».

Я тоді засмутилася, ну як це він не бачить, з ким? А тепер розумію, що тоді ще ого як було з ким працювати! Знов-таки, театр – це віддзеркалення суспільства в мініатюрі. Коли в суспільстві катаклізми, як може бути в театрі нормально? Це сумно. Я колись знімалася в кіно, в якомусь гумористичному серіалі, і хтось із помічників режисера мені обмовився: «Ми не могли підібрати на цю роль артистку. Ми вас взагалі не розглядали, тому що з театру музкомедії не беремо нікого, це не артисти, так ми гадали. І раптом зрозуміли, що в цьому театрі теж є артисти». Це був 2005 чи 2006 рік, вже не дев’яності…

А чому до нас так ставились? Ми самі створили це враження.

«Д».  Тільки не ви. Пам’ятаю, Леонід Квініхідзе, коли збирався стати у нас головним режисером, казав мені про вас: «Артистка О.О.», і кожне «О» звучало як «О!»

О. О.-Г. Я цього не знала! Квініхідзе був у нас у 1996-1998-му, це дуже складний виявився період для театру.

«Д».  Потім був головреж, прізвище котрого я взагалі не можу пригадати, але пам’ятаю, що свою дружину-актрису він зробив Ізольдою у виставі, багато сміялися з цього приводу, далі був скандал з дуже вульгарною постановкою про Одесу і ця пара покинула наше багатостраждальне місто.

О. О.-Г. Життя йде своїм шляхом, як то кажуть.

«Д».  В одному з інтерв’ю ви розповідали, як під час навчання у консерваторії були практично позбавлені голосу. Але перевелися до класу іншого педагога. Нінель Петрівна Сочієнкова буквально врятувала вас як співачу. Чи є така проблема зараз, і чи доводиться вам, як проректору, рятувати студентів, переводячи їх до інших класів?

О. О.-Г. Така проблема виникає в усі часи, це хвороби зростання та професійні мінуси. Вокалістам надто складно, наш інструмент знаходиться всередині нас, і нам дуже важливо, коли ми його правильно відчуваємо. Навіть не завжди педагог винуватий, просто абсолютно інша природа, голос не відгукується на його вимоги, а у іншого вчителя відгукується. За Божим провидінням це працює. Тому у вокалістів цей момент завжди яскравий, жорсткий за рівнем падіння та злету.

«Д». У мене особисто великі сумніви викликає захват з приводу «всесвітньо відомої одеської вокальної школи». Як на мене, це зло не менше, аніж КВК. Нінель Петрівна вчилася у італійців, в цій системі голос працює зовсім іншими резонаторами, що вона й передала вам та іншим своїм знаменитим учням. Завжди чутно, коли горезвісна «одеська школа» не потупцювала на долі співака, це гарантія, що голос не зноситься надто рано.

О. О.-Г. «Марнославство – мій найулюбленіший з гріхів», як кажуть у культовому фільмі «Адвокат диявола». Від цього все йде, від марнославства.

«Д».  Проте ж вам вдається, будучи проректором, не заразитися цим містечковим марнославством…

О. О.-Г. Сподіваюся, що не заражуся і в подальшому. Скажу чому: я на сцені вже так випрацювалася, у мене така професійна деформація з приводу марнославства, навіть не хочеться відвідувати презентації. Мені б удома посидіти, чайку попити в тиші, помовчати. Не люблю знаходитися в товаристві, я це вже все відпрацювала, пережила, у мене інші речі в голові та в серці. Спілкування з людьми почало меня стомлювати, не хочу витрачати на це душевні сили. Як казав, знов-таки, Аркадій Словесник, «у мене надто мало залишилось на дні склянки чистої води, аби її розбризкувати». Дуже влучно сказав, хоча й давно, році так в 1995-му чи 1996-му. Згадую їх часто, тих, хто пішов, як постійно щось обговорювали, заперечували, сперечалися.

«Д».  Наскільки шкодить творчому зростанню виконавця так звана «болонська система», яка всіх зробила трішки музикознавцями і наплодила багацько нікому не потрібних текстів?

О. О.-Г. «Болонська система» – найбільше зло, і не тільки для освіти в нашій сфері. Зараз всі лають СРСР. А в чому був цимес радянської освіти: виховували творчу особистість, виховували інженерне мислення. Кожний думав: «Як я можу це зробити краще?», а тепер виховується завдяки цій системі хтось «я ходжу тільки по своєму квадратику, за стіночки не виходжу». А що це за творчість така? Я зараз не кажу про творчі професії, я кажу про творчість як образ мислення.

Хороші математики завжди були творцями, інженер – це творець, винахідник. Людина взагалі має виходити за рамки того, чому її вчили. Тоді вона буде кращою за вчителів, тоді вона розвиватиметься.

Може, «болонська система» для когось і хороша, для мене це дуже дивна організація життя, вона все зводить до шаблону. Неважливо, як ти граєш, як ти співаєш, важливо, як ти заповнив правильні папери. Неважливо, як ти викладаєш. Зараз у нас величезна проблема: всіх викладачів ставлять в умови, коли їм треба виконати нереальну кількість годин з наукової роботи. Так, є ті, хто на цьому спеціалізується – музикознавці. Так, є ті, хто вміє і те, й інше, як я, тому що в мене це виходить і мені це подобається. А є люди, котрі тільки практики, але в даній системі можуть просто втратити свою зарплатню через те, що не пишуть статті.

Що роблю я як проректор? Я придумую силу-силенну робіт, які можна зарахувати як наукові, щоб зберегти цих людей, які вміють вчити виконавської майстерності. Знаходячись у лещатах цієї системи, ми втрачаємо своє обличчя, стаємо такими, як усі. Ми чим були цікаві всьому світові? Ми були бідні, але креативні. Зараз стали такими, як усі, та плюс ще бідні.

«Д».  Плюс залякані…

О. О.-Г. І кому ми такі потрібні? А нікому.

«Д».  Ви потрібні всім, і глядачам в першу чергу. Мрієте про нові ролі?

О. О.-Г. Боюся загадувати. Я хочу працювати на великій сцені. Поки з цим були проблеми, віднайшла собі таку нішу, стала робити концерти з органом, але не духовної музики. Виконую фрагменти з мюзиклів та музику до голлівудських фільмів. Виходить цікаво, щось у цьому є.

Але коли я зараз прийшла на репетицію до театру, знову відчула, що там моє правильне місце. Стою й думаю: «Боже, як добре». При всіх мінусах, яких я бачила чимало. Пам’ятаю, режисер напідпитку зізнавався мені: «Розумієш, мені сказали, щоб я тебе задвинув». Це театр, він іншим ніколи не був.

В академії, як і в театрі, щось можу і за можливістю роблю. Одначе й тут діє непереборна істина: ті, кому ти допомагаєш, першими плюють у твій бік. Вважається, що найважчий колектив в сенсі спілкування та внутрішніх всяких штук – це медичний. Другим за важкістю називають педагогічний, і третім – творчий. У нас якраз творчий і педагогічний в одному флаконі, ми медицину заткнемо за пояс!

Бесіду вела Ірен Адлер, фото Олега Владимирського