«Королева посадок»: одесит із позивним «Нео» дохідливо розповідає про те, що таке піхота!

Піхоту часто описують штампами — «кістяк армії», «бруд і кров». За цими словами губиться реальна картина війни. Готуючи матеріал до Дня піхоти, який відзначають 6 травня, ми зустрілися з офіцером 21-ї одеської механізованої бригади Максимом Горбатюком.

Наш Дмитро Жогов запитував про те, як сьогодні воюють на землі: що змінилося, що залишилося колишнім і якою ціною тримається фронт.

6 травня піхотинці відзначають своє професійне свято. Вони — кістяк і м'язи армії. Вони все одно як…

Як? М-м-м-м-м. Ось уявіть, що до вас вривається сусід із білою гарячкою і з сокирою. А ваш замок надійно тримає двері, які тріщать. Ось замок — це і є піхота. Напевно… Хоча замок-то здачі не дає! А вони дають! Ні. Поганий приклад!

Про те, як воюють у піхоті, ми вирішили запитати у Максима Горбатюка, який починав війну в механізованому підрозділі, а сьогодні служить начальником служби наземних систем озброєння в 21-й окремій механізованій бригаді, а отже, знає про службу не з чуток. Знає і віддає піхоті належне.

Хто був піхотинцем, той залишається піхотинцем у душі. І ким би він зараз не був, хоч генералом — поглянувши на мозолі, що загрубіли на руках, і посміхнувшись, це підтвердить.

НЕО НА БРОНІ, У ПІХОТІ ТА З ДИПЛОМАТАМИ

У Максима позивний Нео. Суперський псевдонім, треба сказати. Відразу згадуєш головного героя «Матриці» у довгому плащі, що ухиляється від куль. Такий позивний дорого коштує.

Адже як це відбувається: приходить боєць, йому кажуть — ну, вибирай собі позивний. І починається ярмарок марнославства. Один вибрав Халка… а насправді виявляється, що Халк могутній тільки в хропінні — та так, що акустичним ударом дрони на підльоті збиває. Такі рулади виводить! І позивний йому дають вже відповідний — Тенор або, скажімо, Сопілка.

Ось Нео — позивний, що треба. Правда, наш, на кіношного Нео не дуже схожий. Сивина вже впевнено побілила волосся і бороду, обличчя різке, трохи втомлене. А от ле очі, як в одесита. З посмішкою.

Його камуфляж — це навіть не форма, а друга шкіра. Шарф на шиї, застібки, кишені: все функціонально, все на своєму місці. Треба не забути запитати у нього, як з'явився такий позивний.

Зовсім недавно наш герой їздив до Києва — виступав перед іноземними послами на дипломатичному заході. Його слухали представники 18 країн, не те що путінський парад 9 травня. Максим говорив англійською, та так, що його слухали, не відриваючись, і в кінці у декого на очах були сльози. Так принаймні розповідають очевидці.

Головний меседж був таким: досвід українських військових, здобутий у надзвичайно складних умовах і високою ціною, — це унікальна перевага, якою Україна ділиться з партнерами.

«Ми просимо вас продовжувати цю взаємну підтримку — як на рівні держав, так і на рівні суспільств. Ми не просимо благодійності — ми говоримо про партнерство у справі, яка стосується всіх».

Ось такий Нео. Не кіношний. Наш. Одеський. І поки він їхав із Києва назад на позиції, я й розпитав його про піхоту.

ЩО ТАКЕ ПІХОТА?

Максим закінчував тоді ще наш Водний інститут, факультет механізації портів, був інженером-електромеханіком, займався проєктуванням, налагодженням, монтажем портових кранів, працював на закордонних об'єктах. Тобто життя — дай Боже кожному. Розумне. Перспективне.

І тут — повномасштабна війна. Довелося залишити спокійне сімейне життя і 20 років улюбленої роботи, каже Максим. Він відвіз сім'ю до Львова, до старшої доньки, яка там і навчалася. І відразу до військкомату.

«Відстояв шалену чергу в Сихівському ТЦК Львова: прийшов туди о 8:00, вийшов близько 21:00. Але відразу не взяли: у мене після військової кафедри Водного була військово-морська спеціальність — дизеліст надводних кораблів. У ТЦК не знали, що зі мною робити, кажуть: «у нас, звичайно, є річка Полтва, але вона під землею!»

Максима мобілізували лише в грудні 2022 року і направили на курси перекваліфікації офіцерів до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Так із моряка він і став піхотинцем.

«ЦАРИЦЯ ПОСАДОК»

Про піхоту часто говорять штампами — «цариця полів», «бруд, кров і робота ногами». А як пояснити цивільному, що таке сучасна українська піхота сьогодні? Чим вона реально займається?

«Ну, точно не «цариця полів», скоріше «цариця посадок». А ось про бруд, кров і роботу ногами — це справедливо. Ще й роботу руками туди треба додати, та й роботу головою ніхто не скасовував. Сучасна українська піхота, якщо говорити про нашу механізовану піхоту, — це люди, які тримають фронт. Зараз завдання для піхоти — зайти, закопатися і тримати позицію. І хочу підкреслити, що піхота — це не тільки люди, які сидять в окопах, це й дронщики, і мінометники, і екіпажі бойових машин, і сапери. Сучасна «броньована піхота» — це складна система взаємодії всіх цих компонентів».

ЛОПАТА

Стійкі, хоч і застарілі уявлення про піхоту — це багнетні атаки: біжить натовп строєм з криком «ура». Але війна змінилася. Як виглядає бій очима піхоти зараз? Що від нього залишилося «старого», а що стало зовсім іншим?

«Іншим стало майже все, — каже Максим. — Зі старого залишилася хіба що лопата. Війна змінюється і змінюється дуже швидко. В ідеалі завдання підрозділу — взагалі не допустити ближнього бою, не дати противнику дійти до наших позицій. Тож десь відсотків вісімдесят «бій очима піхоти» — це вид через камеру безпілотника. «Обличчям до обличчя» зараз відбувається досить рідко. А якщо й доходить до стрілецького бою, то зазвичай дистанція все ще занадто велика, щоб побачити обличчя. У переважній більшості випадків, якщо й бачиш обличчя ворога — то це вже мертвий ворог».

Воістину, мабуть, головна зброя піхоти — лопата. Вона частіше в руках, ніж автомат чи ложка. Працює під дощем, у мерзлій землі, у глині, у піску. Блаженний той, хто займався сільським господарством і городом — він звик: плюнув на долоні й уперед. Міським доводиться важко.

Піхота глузує, коли бачить в інтернеті ролик, як товстий депутат хрипить, червоніє, поки садить деревце перед камерами — ось-ось інфаркт дістане. «Його б змусити бліндаж копати!»

А тут треба окоп у повний зріст вирити. І землянку. І копати, копати, рити як кріт. Про лопату піхоти навіть окремий відеоролик зняли.

ПОЛОНЕНІ ТА УБИТІ ОРКИ

«Мені брати полонених не доводилося, — розповідає Максим, — тільки один раз супроводжував окупанта, якого взяли на сусідній позиції. Моє завдання як офіцера було проконтролювати, щоб його хлопці по дорозі десь не прикопали. Був чи то таджик з узбецьким паспортом, чи то узбек з таджицьким — вже не пам'ятаю. Казав, що поїхав до сина в Москву, а там його загребли — або контракт підписуй, або до в'язниці. А як там насправді було — хто його знає… У цьому нічого не здивувало.

Здивувало, коли документи з одного тіла забрали. «Дід», 61 рік, з Іваново, народився в Тирасполі, довгий час працював у Миколаєві, дружина на 10 років молодша, двоє дітей… І ось я собі думаю — ну чого тобі, курва, у себе в Іваново не сиділося поруч із молодою дружиною? Чого ти поперся сюди вбивати тих, з ким ти, можливо, колись разом працював?»

ЧИ МОЖЕ БУСІФІКОВАНИЙ СТАТИ ВІДМІННИМ БІЙЦЕМ І ПРО ЗАБОБОНИ ПІХОТИ

Болюче питання. Ми часто бачимо процес бусифікації в соціальних мережах. І часто думаєш: ось ця людина, яку вдарили під ребра, і вона кричить благим матом: «Люди, допоможіть!» Яким з нього буде боєць? Може, він поповнить ряди дезертирів?

«Залежить виключно від самої людини, а не від того, яким чином вона потрапила до армії, — відповідає Максим. — І серед бусифікованих бувають хороші бійці, і бувають добровольці, які бояться вийти з бліндажа».

Зараз у соцмережах люди все частіше починають говорити про закінчення війни: ви помітили, що в повітрі ніби стало більше озону? Стало свіжо! Може, це весна, а може, закінчиться ця безглузда і жорстока війна? Може, Путіна підуть? Я, піддавшись оптимізму, запитую у Максима: що будеш робити після перемоги або навіть після простої паузи у війні? Він весняних надій не поділяє.

«Про «після» зараз не думаю — адже невідомо, коли це «після» настане. Сподіваюся, що мій довоєнний досвід інженера, помножений на мої військові знання, десь все-таки знадобиться».

У кожного піхотинця свій спосіб справлятися з надзвичайним напруженням перед виходом на нуль. Хтось покладається на загальноприйняті правила, що стали в окопах законом, а хтось довіряє речам, які вже одного разу витягли з того світу. Простіше кажучи, є і ритуали для всіх, і суто індивідуальні.

«З таких усталених «забобонів» — говорити «тихої ночі» замість «спокійної ночі», «не прощаємося» замість «до побачення». А так у багатьох є свої особисті забобони, талісмани. Я, наприклад, досі ношу свій старий ремінь, пробитий осколками, коли я отримав поранення».

Прірва між фронтом і тилом часто вимірюється не кілометрами, а ступенем усвідомлення реальності. Військових часто зачіпає не сам факт мирного життя в містах, а те, як легко суспільство забуває про його ціну.

«Мені здається, що багато хто в тилу не розуміє, що військові — не тільки піхота — це люди, завдяки яким цивільні мають можливість жити своїм відносно спокійним життям: ходити в торгові центри, ресторани, кафе, кіно і театри, мати роботу, вести бізнес… Користуйтеся цією можливістю, яку дають вам ЗСУ, але не забувайте, яка ціна цієї можливості. Навчіться взаємної поваги та взаємодопомоги, подорослішайте нарешті, навчіться брати на себе відповідальність. Зрозумійте, що ви — частина цієї країни та цієї нації — якою б вона не була. Думайте, що ви робите, говорите та пишете в соцмережах».

Що ж робити нам, цивільним, у цей день? А ось що: лаючись на міндічив та інших, поліземо на обмілілі банківські рахунки й кинемо на ремонт техніки, на медикаменти, на лікування, щоб нашим хлопцям у піхоті було легше.

А чорт. Забув запитати Нео, звідки у нього такий позивний. А він уже «поза зоною доступу».

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов