«У мого хлопця буде ветеран»: Худмузей познайомив одеситів з приватними історіями українців ЛГБТК+

Відкриття виставки «Гартовані вдосвіта: війна в Україні очима ЛГБТК+» разом із ВГО «Гей-альянс Україна», супроводжуване нечисленним пікетом, відбулося в Одеському національному художньому музеї.

Організатори на вернісажі всіляко доводили, що їм було дуже важливо, аби музей був місцем безпечного діалогу, де кожний громадянин бачив, що його права захищені. Не всі представники та представниці ЛГБТК+ спільноти, зображені на портретах у стилі коміксів, служать в армії, але кожен так чи інакше потерпає від війни. Історію кожного викладено на текстах, з якими тут-таки можна ознайомитися (хоча деякі особи названі іншими, не своїми іменами).

«Мистецтво не буває не політичним, — наголосив на вернісажі завідувач відділу виставок Худмузею Кирило Ліпатов. — Це ще одна виставка з циклу «Мови війни», який має розповідати глядачу, художникам, українському суспільству та суспільству за кордоном про ті досвіди, які ми переживаємо хтось два роки, хтось вже десять років у різних фазах та різних місцях за час цієї війни. Досі ми показували майже виключно чисте мистецтво як призму цих досвідів. Цей проєкт, який ми зробили разом з організацією «Гей-альянс Україна», розповідає історії осіб з півдня та сходу нашої країни, з іншого боку, за кожною історією — персональні голоси, які втілені чудовими роботами Анастасії Самаркіної».

Ідеї створити таку виставку у мисткині на початку війни не було. Але саме життя підказало, що будь-яка ситуація варта розголосу, будь-яка доля унікальна та гідна співчуття. Люди різного віку та різних поглядів прокинулись ранком 24 лютого 2022 року від вибухів, а далі з ними почало відбуватися неймовірне.   

Сергій крізь сон почув від свого партнера: «Коханий, у нас війна почалася». «Перші днів десять я був у групі, що займалася евакуацією за кордон жінок та дітей з прифронтових сіл. Була страшенна паніка, всі КПП в Одесі були забиті. На той момент ми не брали літніх людей, і це було морально важке рішення», — каже у своєму інтерв’ю моряк, нині військовослужбовець.

Оператор дрона Дмитро, навпаки, пригадує, що він розбудив свого хлопця. Потім записався у частину. «Дрони – це насамперед розвідка. Я навіть не очікував, що їх так часто збивають. Якщо дрон прослужив хоча б тиждень, то вже ветеран. Якщо пощастить, то й у мого хлопця буде ветеран. Він зараз у Франції, до речі. І я дуже радий, що він зміг виїхати. Мені так спокійніше».

Катя нині мешкає в Іспанії, зі своєю дівчиною вона розписалася за кордоном. «Ми стараємося ходити на всі акції підтримки України, — стверджує жінка. – Світ має бачити: цей жах та горе все ще нікуди не поділися».

Юний Руслан мешкав у Херсонській області, під час окупації переховувався в лісі, намагався ловити рибу та ставити засідки на зайців, бо був наляканий після кількох допитів. Херсонець Роман зазнав знущань та побиття на підвалі. На допитах про свою орієнтацію правди не казав, імен «знайомих геїв», які чомусь так цікавили російських військових, не називав. Жека працював барменом у Затоці та двічі вижив після бомбардування. Приватне життя за часів війни стає особливо крихким та вразливим, про що й розповідає експозиція.

Авторка — Ірен Адлер, фото Олександра Синельникова