У піст головне не їсти один одного: размышления о деколонизации в Одессе (колонка)

За першою освітою я медик і до будь-якої проблеми ставлюся як до історії хвороби. Спершу треба зрозуміти етіологію, патогенез, симптоматику, потім поставити діагноз і тільки після цього визначитися з лікуванням. Інакше пацієнт приречений.

Отже, почнемо з етіології. У 2023 році український парламент проголосував за закон про деколонізацію. Документ зібрав голоси абсолютно всіх політичних партій. Так-так. Навіть третина забороненої ОПЗЖ (група Столара) внесла лепту. Здавалося, ця ініціатива об'єднує націю.

Коли ж дійшло до реалізації на місцях, стало зрозуміло, що не все так гладко. Ось ми й перейшли до патогенезу. Міська влада в традиційній своїй манері вирішила не ухвалювати відверто непопулярне для свого електорату рішення. Історико-топонімічна комісія і сама міськрада працювали в цьому напрямі доти, доки це не стало б дратувати виборців. Мерія передала м'яч іншому гравцеві. Прийняла пас обласна військова адміністрація. Що з цього вийшло, я писав тут.

Почався процес, який я б назвав пушкіносрач. І все б нічого, але звичайне накидання самі знаєте чого на вентилятор перетворилося не просто на суперечку або протистояння — на-гора показалися справжнісінька ненависть із бажанням буквально розтоптати опонента. Буквально. Розтоптати. Та й те, наскільки швидко від іскри запалала величезна пожежа, підказує, що хтось підливає олії у вогонь. Хто б це міг бути? В умовах повномасштабної війни?

Далі йдуть симптоми. Можна, як і я, вважати Музичка антисемітом, але, хіба в його поглядах за останній час щось змінилося? Він був іншим до вторгнення? До 2014-го? Чому створювати проблеми, відправляючи листи, що викривають його антисемітизм, на місці роботи потрібно саме зараз. Погляньте на іншого антисеміта, Вадима Шкарівського, який незаконно посідає крісло заступника голови облради, отримує величезні премії і зарплати та роз'їжджає за кордон за наш із вами кошт. Щось він не турбує борців з антисемітизмом в Одеській області, про скарги на його місце роботи мені не відомо.

Або Олександр Бабич, у недавньому минулому активіст і волонтер, зараз у лавах Збройних сил. Під час свого перебування членом історико-топонімічної комісії він навіть проголосував за демонтаж пам'ятника Пушкіну. Однак після цього розвернувся на 180 градусів і став на захист «сонця російської поезії» і ось цього ось усього. Він, як і Музичко, отримав скаргу за місцем роботи, точніше служби. Дивіться, мовляв, командири, ваш підлеглий інтерв'ю неправильні роздає, поки батьківщина в небезпеці.

Звернення зі скаргами й на Музичка, й на Бабича пишуть учорашні однодумці, які стояли пліч-о-пліч один з одним, і з ними обома теж, до речі, на одеському Євромайдані. Якби це все відбувалося в умовній Вінницькій або Кіровоградській області, воно викликало б сумну посмішку і жаль про те, що вчорашні союзники стали смертельними ворогами. Але на Одещині в обох таборів, чиїми яскравими представниками стали наші два герої, є набагато реальніший і небезпечніший противник.

Біло-блакитні політики та функціонери нікуди не поділися. Так, найяскравіші втекли з країни, багато хто поки мовчить. Але вони не розчинилися в небуття, не змінили своїх поглядів, не відмовилися від амбіцій.

Посудіть самі, щонайменше у двох районах Одеської області ОПЗЖ є владою. Ще раз, у двох із семи районах проросійські сили, які навряд чи змінили свою орієнтацію, наділені реальними повноваженнями. Там жорстко присікаються всі спроби патріотичних сил зібратися разом і дати їм відсіч. Поле зачищено повністю.

У Бессарабії є громади, які вважають себе патріотичними, де розклад сил 50/50. І це таки найкращий варіант, кажуть тамтешні активісти. Є ж і 80/20, не на користь України, не на користь нас з вами.

Подивіться на результати виборів у молдовській Гагаузії. Думаєте по наш бік кордону ситуація якась інша? Прошу вас, не спокушайтеся. Навіть в Одесі, де прихильники «русского мира» не в більшості, де «м'яку вату» відриває місцева «Довіряй ділам» і загроза умовної ОПЗЖ виглядає не так загрозливо, сходіть і послухайте розмови не таких прогресивних людей, особливо старшого покоління. Про «борців за мир» і «путіна змусили». А саме ці люди найактивніший електорат, саме вони регулярно ходять на вибори та формують у підсумку владу.

Згідно із законом восени мають відбутися вибори, і воєнний стан тут не перешкода. Біло-блакитні активні проросійські сили готуються взяти реванш. Там немає розброду і хитань, все чітко. Ці вибори можуть стати їхнім торжеством, фатальним для умовного одеського Євромайдану, де замість консолідації — не просто гризня і чвари, а війна на взаємне знищення.

У 2020-му році біло-блакитний тріумф в області (облраді) вдалося зупинити. Тоді проти ОПЗЖ об'єдналися найрізноманітніші політсили. У підсумку тому ж Шкарівському не вистачило двох голосів, щоб стати головою облради. Розклад сил був 44 голоси представників умовної демократичної коаліції проти 40 їхніх опонентів. Долю регіону вирішили два депутати.

У когось є сумніви, як би повівся Шкаровський, займаючи цей кабінет на початку повномасштабного вторгнення. Скорик був другим у мерських перегонах, ні на які думки не наштовхує? Сьогодні Одещина — однозначно найбільш біло-блакитна область. Тих, хто раніше обганяли нас або вже окупували, або вилікували від цієї болячки російською артилерією.

Черговий біло-блакитний реванш однозначно приведе на нашу землю російські війська. Приведе насильство, руйнування, грабежі, масові вбивства. Тоді ми всі будемо висіти на мотузках. Можливо вони будуть різного кольору, але хіба це має значення.

Діагноз поставте самі. Тільки тоді ми зможемо призначити лікування.

Автор — Михайло Шмушкович