Шафа маршала Жукова, кушетка Геббельса і столик із привидами: десятка найдивовижніших старовинних меблів Одеси  

В Одесі повно старовинних меблів. Вони стоять у музеях, комуналках, бібліотеках, приватних колекціях і на дачах. Ще ніхто не намагався скласти їхній рейтинг. Які меблі найстаріші серед антикварних? Найдорожчі? Чи є в Одесі шанована шафа, при вигляді якої хочеться зняти капелюх?

«Думська» вирішила заповнити цю прогалину й скласти топ-10 найстаріших, незвичайних і найцінніших меблів міста.

Допомогти зібрати цей дубовий, поїдений жуком-деревоточцем і скрипучий список погодився реставратор Віктор Швадович.

Не знаєте Швадовича? Пффф…

Це лікар старовинних меблів. У нього вдома чекає на прийом ціла черга покручених кушеток, крісел і буфетів, пошкоджених часом. Іноді меблі привозять йому буквально у мішку. Витрушують на траву пружини, уламки та труху.

«А що це було спочатку?» — незворушно запитує Швадович. А через деякий час купа уламків знову стає кріслом або стільцем.

— Речі в музеях стоять і псуються, «доходять», — люто й незадоволено розповідає він. — А потім їх списують! І вони потрапляють до мене. Я їх реставрую, і вони вирушають на дачі.

— Краще вже так, ніж щоб вона зовсім пропала, — боязко кажу я.

Віктор хмурить густі брови. Він, мабуть, так не вважає.

Ну що ж. Пішли дивитися меблі.

10 МІСЦЕ. ШАФКА ЖУКОВА

Така собі вітрина для порцеляни. Пастушок туди ставити та сажотрусів. Цю шафу, за легендою, зробили німецькі військовополонені й подарували опальному маршалу. Треба сказати, що Жуков, засланий Сталіним до Одеського військового округу, перебував тут з червня 1946-го до січня 1948 року.

Ймовірно, підлеглі захотіли вислужитися. Серед полонених знайшли німецьких краснодеревників, виділили їм деревину, скло, фурнітуру й наказали виготовити презентабельну шафу. Потім відрапортували: «Товаришу маршале, виготовили силами майстерні». Можливо, й самі військовополонені, які майстрували шафку, сподівалися, що цей подарунок трохи наблизить звільнення.

За легендою, шафа перебувала безпосередньо в робочому кабінеті Жукова у штабі Одеського військового округу на вулиці Новосельського (Островідова).

У 2012-му шафу відреставрував Віктор Швадович. Зараз вона перебуває в приватній колекції.

9 МІСЦЕ. КУШЕТКА ГЕББЕЛЬСА

Віктор вказує на двомісний диванчик із тричастинною овальною спинкою:

- Я купив його в однієї бабусі на вулиці Буніна. Вона розповідала, що її батько під час війни командував полком і, перебуваючи в Берліні, потрапив до заміського будинку Геббельса. Звідти й ці меблі. Після війни його частина виїхала до Одеси. Меблі належали КЕЧ - квартирно-експлуатаційній частині. Після звільнення з армії він забрав диванчик, крісло та два стільці додому. Так диван потрапив до мене.

Чи могло таке бути? Звісно.

Не так давно на eBay продавали сидіння від унітазу Гітлера. З Бергхофа, гірської резиденції фюрера в Баварії, його виніс американський військовий поліцейський Борх. Старші офіцери дозволили військовослужбовцям брати сувеніри. Інший американець, який тягнув люстру, запитав:

«Навіщо тобі сидіння від унітазу?»

Борх відповів:

«А як ти думаєш, куди Гітлер клав свою дупу?»

На підтвердження походження кришки збереглися фотографії Борха біля резиденції та згадка в книзі «Hitler's Mountain». Без доведеного нацистського минулого диванчик коштуватиме максимум 15 тисяч гривень. З повноцінними доказами походження з садиби Геббельса — приблизно 3-7 тисяч доларів.

Меблі бонз Третього рейху взагалі коштують не так вже й шалено дорого. Наприклад, табурет із особистих приміщень Гітлера в бункері продали за 4500 доларів.

8 МІСЦЕ. БАМБЕТЕЛЬ

В Одесі рідкісний гість - бам-бе-тель. Яке ж це слово! Наче три удари по дереву. Або стукіт коліс візка по бруківці. Походить воно від німецького Bankbett: Bank — лавка, Bett — ліжко.

Цей бамбетель приїхав із Галичини. Виготовлений на початку ХХ століття. Стара Одеса звикла лежати на іншому.

У заможних вітальнях стояли французькі канапе та кушетки. На канапе прийнято було приймати гостей, на кушетці — страждати від мігрені, на рекам'є — читати листа від таємного залицяльника.

А бамбетель — зовсім інший предмет меблів. На ньому сидів господар з вусами, покурював люльку й оглядав двір. Така лавка-скриня з різьбленими птахами могла стояти у священика, корчмаря чи заможнього мельника.

До Одеси бамбетель вирушив майже так само, як подорожував сто років тому: до пошти його довезли на возі. А далі він потрапив до рук реставратора.

Такого другого в Одесі ми поки що не знайшли. Схожий бамбетель зберігається в будинку-музеї Йосипа Сліпого — кардинала та предстоятеля Української греко-католицької церкви, якого після 18 років радянських таборів і заслань звільнили в 1963 році завдяки втручанню Папи Івана XXIII та адміністрації Джона Кеннеді.

Вартість такого бамбетля — близько 2700 доларів.

7 МІСЦЕ. ЯК ВКРАСТИ АНТИКВАРНИЙ СТІЛЕЦЬ

Одеська національна наукова бібліотека, колишня Горьковка, гучна й тиха. Високі вікна, білі колони, довгі зелені столи, латунні лампи. Здається, ніби тут навіть час мусить ходити навшпиньки.

Але дещо змінилося. Зникли іноземні студенти. До великої війни у читальному залі існували свої «зони впливу». На одній стороні зазвичай сиділи студенти з Індії, на іншій — араби. Чоловіки та жінки з мусульманських країн розміщувалися окремо, з часом з'явилися навіть молитовні килимки.

Вони займалися, розмовляли, сперечалися й порушували вікову бібліотечну тишу. За словами директорки Ірини Бірюкової, саме ці галасливі читачі привчили бібліотекарів до думки, що сучасна бібліотека — це вже не лише храм тиші, а й своєрідний коворкінг.

Після початку повномасштабного вторгнення головний зал перестали використовувати як читальню. Зеленуваті плафони старовинних світильників зняли й сховали, книги, документи та музейні експонати спакували, на вікна наклеїли захисну плівку. Старе скло тепер трохи каламутне, зате під час вибуху поблизу не має розлетітися по залі тисячами осколків.

А старовинні стільці залишилися.

Їх тут десятки. На них, як і раніше, сидять під час лекцій, виставок і презентацій, їх переносять з місця на місце і складають посеред зали дерев'яною юрбою.

Це віденські стільці знаменитої фірми «Брати Тонет», виготовлені спеціально для Одеської міської публічної бібліотеки. На високих овальних спинках випалені літери «ОГПБ».

Замовив їх граф Михайло Толстой — опікун бібліотеки й один із головних меценатів старої Одеси. Стільці були частиною єдиного інтер'єру читального залу.

Вони служать бібліотеці понад сто років. А потім за них взявся знайомий нам Віктор Швадович.

І сталося маленьке диво. Зараз стільці виглядають так, ніби їх щойно доставили з Відня на замовлення графа Толстого. Схожі стільці Thonet без бібліотечного маркування, за словами Ірини Бірюкової, можна зустріти на барахолках приблизно за 200 доларів. А тут їх ціла зала. Виходить невеликий статок, на якому десятиліттями цілком буденно сиділи студенти й аспіранти.

При цьому книги з бібліотеки намагалися винести, а стільці — ні. Можливо, томик все-таки простіше сховати під одягом, ніж віденський стілець з величезними літерами ОГПБ.

Тепер перевірити це на практиці взагалі не вийде. У бібліотеці встановлено камери, а за залами стежить охорона.

6 МІСЦЕ. КРІСЛО З ТРЬОХ НІЖОК

Але один предмет у бібліотеці особливо дорогий.

- Я покажу вам Її крісло, — каже Ірина Бірюкова.

Воно належало Олександрі Тюнєєвій — бібліографу, книгознавцю, а в роки румунсько-німецької окупації Одеси — директорці бібліотеки. Фотографій крісла в первісному вигляді не збереглося. Та й від самого крісла залишилися лише три ніжки.

Приблизно у 2019 році громадський діяч і краєзнавець Армен Петоян приніс їх до майстерні Віктора Швадовича. За збереженими фрагментами та зображеннями меблів епохи модерну крісло практично зібрали заново. Тепер воно знову стоїть у бібліотеці.

Олександра Тюнєєва була дивовижною людиною. За часів радянської влади вона доводила, що не можна вилучати з фондів білогвардійську літературу: незалежно від ідеології, це історичне джерело.

Прийшли румунські окупаційні власті — Тюнєєва так само відмовилася знищувати комуністичну літературу. Ховала каталоги та рідкісні видання. Після бомбардувань збирала співробітників, що залишилися, разом вони забивали розбиті вікна, підбирали книги та рятували все, що ще можна було врятувати.

Крісло Олександри Тюнєєвої повернулося до бібліотеки через десятиліття — майже зникле, зібране з трьох ніжок, уламків і пам'яті.

5 МІСЦЕ. БУФЕТ ДЛЯ ХІПСТЕРІВ

Цей величезний буфет дратував Олександра Ройтбурда. Не тому, що був поганим. Він надто переконливо зображував меблі багатої дворянської садиби. Стояв у колишньому танцювальному залі Одеського художнього музею, затуляв двері й перетворював картинну галерею на декорацію XIX століття.

«Я розумію, що буфет подобається хіпстерам, але це ж художній музей, а він перетворює його на музей-садибу», — говорив Ройтбурд журналістам «Думської» у 2018 році.

Так у монументальних меблів XIX століття з'явилася нова назва — «буфет для хіпстерів». Буфет дійсно не був частиною історичного інтер'єру палацу Наришкіних. У музеї він з'явився лише на початку 1990-х. Зате у нього була власна легенда.

Величезний предмет меблів колись належав знаменитому одеському офтальмологу Володимиру Філатову. Після нього він опинився в родині ленінградського актора, який під час розпаду СРСР зібрався емігрувати до Ізраїлю.

І тут з'являється ще один одесит — Микола Губенко. Той самий актор і режисер, який зняв фільм «Подранков», а заразом й останній міністр культури СРСР. Саме Губенко допоміг музею придбати буфет. На фотографії видно, що велетенський предмет стоїть частково прикритий захисною тканиною.

Для Ройтбурда буфет був перешкодою, що затуляла двері. Для Швадовича — рідкісним меблевим предметом, який необхідно реставрувати.

Розповідаючи про нього, Віктор сердиться. Його мучить питання: коли нарешті займуться самим буфетом?

ПРОБАЧТЕ НАС

Зараз в Одеському музеї західного та східного мистецтва вражає одна інсталяція.

Через величезну старовинну раму прокладено символічний міст із Берліна до Одеси. У 2025 році в Берліні демонстрували 60 картин, евакуйованих з одеського музею. Відвідувачі залишали на листівках побажання місту та музею. Потім ці послання привезли до Одеси й розвісили вздовж дороги.

Серед сотень зізнань і побажань миру є листівка російською мовою:

«Пробачте нас коли-небудь, якщо зможете».

Вона висить на тонкій нитці між Берліном і Одесою. Відповіді на неї немає.

Музей завжди був притулком не тільки для картин, а й для розкішних старовинних меблів. Тут понад двісті предметів: шафи, столи, крісла, скрині.

До наших днів вони збереглися майже дивом. Старовинні меблі в Одесі рятувалися приблизно так, як тутсі в готелі «Руанда» рятувалися від хуту, що бродили по окрузі з сокирами.

І до цієї різанини доклав руку навіть мій брат — журналіст. А що робити? Було холодно. Костянтин Паустовський згадував, як у редакції газети «Моряк» розправилися з меблями:

«Тоді Іванов наказав притягнути з підвалу особняка величезний, наче готичний собор, буфет із чорного дуба й розрубати його на дрова».

Ох… Скільки ж їх згоріло в буржуйках і на багаттях…

До музейних залів дісталися найщасливіші.

Наша екскурсоводка — Ірина Глєбова, заступниця директора з наукової роботи, зупиняється біля розкішної скрині.

«А ось ця скриня — Німеччина, XVII століття. Сцени полювання на вовка прикрашені слоновою кісткою та перламутром».

Вовк теж був тут - зі слонової кістки. Але ще за радянських часів хтось із відвідувачів його виколупав, якимось чином залишившись непоміченим для доглядачок. На фотографіях 1950-х років вовка ще видно, розповідає Ірина.

Я згадав своїх однокласників. Цілком могли й виколупати.

4 МІСЦЕ. ЛАВА ВЕНЕЦІЙСЬКИХ СУДДІВ

Біля наступного експоната я захоплено затамував подих. Десь усередині тихо зазвучав орган. Переді мною стояла споруда розміром з невеликий готичний собор: башточки, стрілчасті арки, колони, святі, крилатий лев Святого Марка. Нагорі сидить богиня юриспруденції.

«Це cassa panca, лава для членів венеціанського суду, — розповідає Ірина Глєбова. — Вона належала графу Михайлу Михайловичу Толстому й була придбана на аукціоні у Венеції. Це копія лави, яка знаходиться у Палаці дожів».

Але найдивовижніше виявилося внизу. Під величними суддями розігрується справжня комедія дель арте. Арлекіни, кавалери, дами в строкатих костюмах товпляться між колонами, немов вистава відбувається прямо під ногами правосуддя.

Я довго розглядав Арлекіна й ніяк не міг зрозуміти: що він робить під задницею венеціанського судді?

Чесно кажучи, я б не хотів стояти перед такою лавою як підсудний. Перед нею, здається, ставили не тих, хто в таверні набив куму синця. Тут уява одразу малює фальшивомонетників, богохульників, відьом і самопроголошених королів з дофінами.

Від лави я відходив навшпиньки.

І весь час чекав, що мені крикнуть у спину:

«Єретик! На багаття!»

3. КРІСЛО — ЩАСЛИВЧИК

Це крісло посідає місце в нашій десятці тому, що радує око. На нього хочеться сісти, закурити люльку й вислухати доповідь денщика чи мажордома про те, скількох сьогодні піддали порці за лінощі.

Але сідати на нього заборонено. Це навіть не зовсім меблі, а дерев'яна скульптура, до якої чомусь прикріпили сидіння. На підлокітниках розвалилися два пухких путті. Путті — не ангели. Скоріше, маленькі античні ероти. Під ними виростають величезні різьблені завитки, листя та якісь фантастичні звірі. Ще один путто влаштувався внизу, між ніжками крісла. Усе сплітається в таке барокове буйство, що вже незрозуміло, де закінчується ніжка й починається чергова міфологічна істота.

- Воно дуже виразне, XVIII століття, — каже Ірина Глєбова. — Але звідки воно потрапило сюди, ми не знаємо. Є лише акт 61, складений після війни, коли співробітники проводили інвентаризацію колекції, що залишилася.

А тепер погляньте на фотографію цього красеня до реставрації.

Видовище сумне. Оббивка роздерта, сидіння провалене, назовні стирчать внутрішні шари. Дерев'яна конструкція теж потребувала серйозного лікування.

Кріслу пощастило. Воно потрапило до реставраторів і пробуло у них понад шість років.

- З ним довелося працювати фахівцям різних напрямків, — розповідає Ірина. — Андрій Вакаренко займався дерев'яними деталями та відновлював міцність конструкції, Світлана Амеліна — тканиною та оббивкою.

Здавалося б, навіщо мучитися зі старою подертою тканиною? Зняти її, купити гарну сучасну тканину, обтягнути — і крісло як новеньке.

Ось саме цього реставратор і не повинен робити.

Світлана Амеліна зберігала стару оббивку буквально по нитках, зміцнюючи вцілілі фрагменти. Тому після шести років роботи крісло й не виглядає новим. На тканині, як і раніше, видно втрати та сліди часу.

Зате це та сама тканина. І ось тут слово «щасливчик» перестає бути жартом.

Ще до повномасштабної війни фахівці говорили про мільйони музейних предметів в Україні, які потребують реставрації та консервації. А в державному реставраційному центрі працюють близько десяти реставраторів. Черга тягнеться роками.

Я згадав про це біля венеціанської лави. Доторкнувся до неї - і величезна споруда раптом похитнулася.

Я миттєво вкрився потом. А якщо впаде? Розсиплеться ж на порох.

Музейні меблі з віком не стають міцнішими. Дерево висихає, з'єднання розходяться, тканина перетворюється на труху. А черга до реставратора й не рухається взагалі. Я впевнений, нічний охоронець музею іноді здригається, коли в порожніх залах лунають тихі клацання й похрикування.

Так розсихаються велич і краса.

2. СТІЛЕЦЬ БЛАВАТСЬКОЇ, ЯКИЙ КРУТИЛИ ДУХИ

Цей невеликий складаний столик стоїть в Одесі в адвоката Сергія К. Він не хоче афішувати своє ім'я. Особливо після нових законів, які зобов'язують реєструвати антикварні речі.

Дерево розсохлося, ніжки розхиталися, стільниця в подряпинах і опіках від сигар. Сергій принципово його не реставрує.

- До нього торкалася Блаватська. Навіщо ж замазувати дух лаком і морилкою?

Історія столика починається в Каїрі. У 1871 році Олена Блаватська заснувала там Товариство з дослідження спіритичних феноменів. За реквізит відповідала француженка мадам Себір — медіум і помічниця Блаватської.

З духами у Себір одного разу стався конфуз.

Під час сеансу учасники виявили муляж примарної руки: набиту ватою рукавичку, підвішену на мотузках. Розгорівся скандал, гроші довелося повертати. Незважаючи на скандал, Блаватська не розлучилася з Себір. Француженка продовжувала керувати її спіритичним реквізитом і в 1872 році переїхала до Одеси.

Тут спеціалістка з примарних рук несподівано стала хіміком.

12 вересня 1872 року «Одеський листок оголошень» рекламував:

«Чорнило хіміка Себір і К°. Перевершуючи за своїми якостями всі чорнила, що використовувалися в Росії, продається дешевше, ніж у всіх конкурентів».

Блаватська тим часом продовжувала займатися спіритизмом. У грудні 1872 року вона навіть скаржилася в листі, що родичі перетворили її на «домашнього медіума».

А потім Блаватська й Себір посварилися.

Француженка покинула Одесу, не заплативши за квартиру, сіла на пароплав і зникла. У рахунок боргу залишилися її меблі. Серед них, за сімейною історією Сергія, — цей складаний столик зі спіритичного реквізиту.

Я запитав Сергія, чи не пропонував він столик одеським музеям. Він знизав плечима:

- Кому? Музею Реріха? У них же грошей немає. Та я й не потребую. Єдина біда — я виїжджаю до Європи, і мені немає кому залишити все це добро. Вивезти столик можуть не дозволити. А якщо повезеш — заберуть, і він три роки чекатиме на експертизу.

Виходить, мадам Себір колись спокійно привезла столик із Каїра до Одеси, а через півтора століття вибратися звідси йому буде набагато складніше.

Схоже, йому доведеться залишитися одеситом, який не може виїхати.

А скільки він коштує?

Сам по собі складаний столик XIX століття — річ не надто дорога. Тут ціну створює історія. Якщо Сергій зможе документально підтвердити родинний ланцюжок — що його предок дійсно був домовласником, який здавав квартиру мадам Себір, — тоді перед нами вже не просто старі меблі.

Тоді в аукціонному описі може з'явитися зовсім інша фраза:

«Спіритичний столик із реквізиту мадам Себір, помічниці Олени Блаватської. Одеса, 1872 рік. За ним викликали померлих».

З такою доведеною історією я б обережно оцінював його приблизно в 5-6 тисяч доларів.

1 МІСЦЕ. ШАФА, ЯКІЙ НЕМАЄ ЦІНИ

Перше місце в нашій десятці посідає величезна велична шафа з бібліотеки графа Михайла Толстого.

П'ять засклених секцій, потужний різьблений карниз, колони, завитки та чотири людські фігури між дверцятами. Він і на шафу-то схожий не відразу — скоріше, на фасад невеликого палацу.

Шафа зібрана без жодного цвяха. Усередині збереглася стара система регулювання полиць: на бічних планках вирізані зубці, завдяки яким полиці можна піднімати й опускати.

Минуло понад сто років, а все рухається й працює. Між дверцятами стоять чотири дерев'яні класики — Гете, Шекспір, Данте та Вольтер. Гете впізнати найлегше: він тримає розгорнутого «Фауста».

Цілий європейський літературний пантеон, вирізаний із дерева.

Шафу виготовили на індивідуальне замовлення для домашньої бібліотеки графа Михайла Толстого.

У той час Громадянська війна кілька разів змінила владу в Одесі. Толстой залишався в місті, хоча навколо руйнувався світ, до якого належали і його будинок, і бібліотека, і ця величезна шафа. У 1919 році дісталися й до нього.

Важкохворого почесного громадянина Одеси виселили з власного будинку. За збереженими свідченнями, Толстого ледь не розстріляли. У грудні стало ясно: треба виїжджати. Але спершу Толстой розпорядився своєю книжковою колекцією.

16 грудня він підписав документ, яким передавав Одеській міській публічній бібліотеці «у повну власність усі книги, що належали йому». Близько сорока тисяч томів.

Через кілька днів граф разом із хворою матір'ю покинув країну. Книги залишилися в Одесі. І шафа залишилася разом із ними. Сьогодні цей меблевий палац стоїть у професорській залі Одеської національної наукової бібліотеки.

Частина різьблених деталей під час переїзду загубилася. А колишні ремонтники в якийсь момент вирішили, що найкращий спосіб полагодити меблі, зібрані без жодного цвяха, — прибити щось цвяхами.

Зрештою, шафа потрапила до нашого знайомого Віктора Швадовича.

Знаючи Віктора, я вже уявляю, як він під час роботи, витягуючи здоровенні іржаві цвяхи, клацав язиком, розглядавав хитрі з'єднання й захоплювався майстерністю невідомого колеги, якого вже понад сто років немає на світі.

Шафу зміцнили, зберегли старі деталі, дерево покрили шелаком за традиційною технологією.

Ринкова оцінка тут майже не має сенсу.

Можна купити старовинну шафу XIX століття. Можна купити чудові різьблені меблі. Можна замовити чотирьох дерев'яних писарів.

Але іншої шафи з бібліотеки Михайла Толстого, у якій стояли книги з його сорокатисячної колекції і яка разом з ними залишилася в Одесі, більше немає.

Тому перше місце в нашій десятці посідає шафа, якій немає ціни.

Є сорок тисяч подарованих місту книг і вчинок людини, яка, виїжджаючи з Одеси, думала не про те, скільки зможе забрати з собою.

А про те, що повинен залишити Одесі.

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов