Україна і росія визнали позиційний глухий кут: що буде далі? (колонка)

Отже, днями Верховний головнокомандувач Збройних сил України, президент Володимир Зеленський нарешті визнав те, про що давно вже говорять не тільки спостерігачі та експерти, а й високопоставлені військові, зокрема головком Залужний: літньо-осінній контрнаступ на Лівобережжі не дав очікуваних результатів.

Війська вперлися в потужну й розгалужену фортифікаційну мережу так званої «лінії Суровікіна» і, хоч і прогризли в одному місці першу лінію оборони, далі рухатися не можуть. У цих умовах форсування морською піхотою Дніпра в Херсонській області виглядає запізнілим рішенням і, попри тактичні успіхи, навряд чи виллється у щось серйозне.

«Ми втрачаємо людей, я незадоволений. Ми не отримали всю зброю, яку хотіли, я не можу бути цим задоволений, але я також не можу занадто скаржитися. Ми хотіли отримати швидші результати. З цієї точки зору, на жаль, ми не досягли бажаного. І це факт», — заявив голова держави в інтерв'ю Associated Press.

На останньому засіданні Ставки йшлося вже не про наступальні операції, а про будівництво нових укріпрайонів — насамперед на сході країни. Дивно, звичайно, що цим не зайнялися раніше, але краще пізно, ніж ніколи.

Одночасно із Зеленським і Залужним про оборону заговорили й по той бік фронту — зокрема, військовий міністр країни-агресора Сергій Шойгу. Щоправда, російську оборону він назвав «активною», маючи на увазі, що не полишає надій відхопити ще шматок української землі — Авдіївку чи, скажімо, Мар'їнку. І справді, останніми днями ворог знову активізувався на цих напрямках, а також біля Бахмута (Хромового). Крім того, він зосереджує сили в Запорізькій області, намагаючись відвоювати звільнені Силами оборони території. Щоправда, особливих результатів супостат не досяг — «успіху не мав», як висловлюються військові.

Все свідчить на користь того, що сторони на даному етапі видихнулися і майже повністю втратили наступальний потенціал. Позиційний глухий кут…

І ми, і вони напевно використають паузу, щоб накопичити сил напередодні кампанії 2024 року. Зарившись у землю і дивлячись один на одного крізь приціли. Нацистська росія, на жаль, у кращому становищі: більше ресурсів. На нас, утім, працює весь вільний світ. Який спішно згадує, що добро має бути з кулаками, відновлює військову індустрію і готується (сподіваюся) до майбутніх баталій.

Важливо, щоб і Україна відповідала очікуванням і працювала, працювала, щосили працювала заради власного виживання. Не загрузла в політичних чварах і соціальних катаклізмах. Ми маємо перевести цілі галузі на військові рейки, налагодити виробництво боєприпасів і дронів, якось цивілізувати мобілізаційний процес. А ще не піддаватися на провокації, які продовжують влаштовувати ворожі служби. Ми маємо залишатися єдиними! Загроза не зникла, ворог уже навіть не біля воріт — він за ними! Нам, як і раніше, загрожує загибель. Не варто про це забувати.

З хорошого — українська розвідка не втрачає марки. Знову і знову дивує планету. Диверсії на Байкало-Амурській магістралі, одній із двох залізничних ниток, що зв'язують Росію з її Далеким Сходом, мають серйозно ускладнити ворожу логістику. Якийсь час вони не зможуть перекидати звідти війська, техніку і боєприпаси. Крім того, сам факт того, що українці здатні на таке, не може не призвести до паніки агресора. Так! Ми сильні, ми здатні, у нас найкращі у світі ССО!

Війна буде довгою. Її почала не Україна. Україна не може за клацанням пальців зупинити агресію. Немає такого варіанту, за якого ми погоджуємося на мир і нам дають спокій. На жаль, досягти миру можна лише одним шляхом: завдати ворогові шкоди, яка буде для нього неприйнятною. Від якої він не оговтається. Бажано ніколи.

Збройні сили України показали, що здатні завдавати ворогові смертельних ударів. Упевнений, що вони впораються і в складних умовах позиційного глухого кута. Власне, і в Першу світову, коли з'явилося це поняття, позиційна війна тривала недовго. Безплідні жахи Вердена і Сомми змінила друга битва на Марні, після якої германці капітулювали.

Програє і путінська росія.

А Україна обов'язково переможе!

Автор — Микола Ларін, оглядач «Думської»