«Пристойніше бути зґвалтованою, ніж українізованою»: одеський театр показав комедію зі страшним фіналом  

Процеси українізації почали згортатися, і вистава зійшла зі сцени в Харкові, а також в усіх інших містах нашої країни. Цікавість до цієї п’єси повернулася тільки в під час так званої «перебудови». Її ставили у Харкові, в 1991 році був створений міні-серіал на «Укртелефільмі» (режисер Сергій Проскурня). Вже у XXI столітті «Мину Мазайло» ставлять у Львові, Миколаєві, неодноразово в Києві. Одеса запропонувала цікаву версію, яка не зовсім збігається з авторською: Куліш не знав, чим закінчиться ситуація, а ми вже бачимо чітко: злочинній владі все одно — українізація чи русифікація — аби мати привід для утисків.

Чим може заважати державній машині такий боязкий чоловічок в капелюсі, яким ми бачимо службовця «Донвугілля» з немилозвучним, як йому здається, прізвищем Мазайло (Валерій Швець)? «Лишня людина»? І нащо йому уроки «правильних проізношеній» від старорежимної пані Баронової-Козино (цю кульгаву особу дуже смішно грає Анастасія Бєлкіна)? Його послухати, так українцеві неможливо зробити кар’єру, от якби він писався у паспорті Мазєніним…

«Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади», — твердить наш Мазайло.

Іронія долі в тому, що він, зрештою, втратить роботу (а потім, може, свободу та життя) «за опір українізації». Але перед похмурим фіналом, в якому волею режисера комсомольці Тертика та Губа (Іван Лавренко та Сергій Черноіваненко) перетворяться на катів-комісарів, трапиться чимало цікавого й веселого.

До речі, про комсомол. Художниця Анастасія Ільченко створила декорації та костюми відповідно до епохи, не забута й естетика нескінченних дискусій та голосувань, які у двадцятих міцно увійшли у моду. Але ж комсомольців без значків не буває. У 1929-му Комуністичний Інтернаціонал Молоді мав емблему у формі червоного прапорця з п’ятикутною зірочкою в центрі та абревіатурою «КИМ» на ній, тут українізація не діяла від слова зовсім. Мають бути значки в акторів!

«А скажіть, як буде по-вкраїнському «чулки с розовой каемкой»? Отакі, як у мене. Ось…», — задирає спідничку красуня Уля (Єлизавета Горбенко) перед молодшим нащадком Мазайла, Мокієм (Олександр Давлятян). Так йому зручніше буде її українізувати! «Панчохи з рожевими бережками, — відповідає парубок. — А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати… Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата… Та ось вам на одне слово «говорити» аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти…»

Красунчик Мока переконує дівчину, що в неї точно довгі українські ноги та індекс грудей, як в українки. Уля охоче українізується, менше з тим, за версією тьоті Моті з Курська (заслужена артистка України Оксана Бурлай) «прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной». Дядько Тарас (Олександр Гаряжа) з Києва, навпаки, противиться зміні родового прізвища, чутно незадоволені голоси предків з потойбіччя. Аж пищать, бажаючи стати Мазєніними, дружина й дочка Мини, Лина та Рина (Олена Юзвак та Тетяна Полякова). В розпалі мовних суперечок герої руйнують домівку, зривають зі стін картини, плакати, а далі й шпалери, врешті-решт залишаючись у чорному просторі з комсомольцями. Фінальні удари м’ячем лунають, наче постріли, не врятуються ані українізовані, ані русифіковані персонажі. Об чім сперечалися? Вже неважливо…

Автор – Ірен Адлер, фото Олега Владимирського