Оберігаємо захисників, або Українська лялька йде на війну: як наші майстрині перемогу наближають (фото, містика)

«Це тобі не в ляльки гратися», — так іноді кажуть, коли хочуть підкреслити важливість справи. Ми на «Думській» проти шаблонів і стереотипів, і впевнені — немає несерйозних сфер чи професій. У Міжнародний день лялькарів, 21 березня, ми розповідаємо про майстрів, точніше майстринь своєї справи, які, як можуть, популяризують українську культуру і цим наближають перемогу. Три наші героїні розповідають не лише про саме ремесло, а й про містику, з ним пов'язану. А де містика — там наш спецкор Дмитро Жогов — любитель усілякої такої моторошності. Ніхто не знає про Ктулху, Барона Самеді та людину-свиню більше, ніж наш Жогов. Тепер про нього, і ви, якщо дочитаєте до кінця, дізнаєтеся багато нового і про українські містичні традиції.

21 березня — Міжнародний день лялькаря. Спочатку це був день лялькового театру. Свято акторів, які маріонеток за ниточки смикають, або як рукавичку на руку насаджують. Режисери та бутафори цей день теж своїм вважали. А за ними майстри лялькоробства до святкового столу присіли.

- Без нас, мовляв, нічого б у вас не вийшло.

А потім колекціонери ляльок поспішили приєднатися. У них назва ще мудрована — плангонологи.

- Ми історію ляльок зберігаємо. Ми архіваріуси!

І останніми актори, що в рекламних костюмах котиків і бегемотиків вулицями виходжують, прибігли.

- Це, мовляв, і наше свято! Ми ростові ляльки водимо!

Але з-поміж усіх причетних до свята сьогодні поговоримо про тих, хто дає лялькам життя. Це гострозорі люди. Часто (мені такі зустрічалися) «собі на умі», інколи нелюдимі, але віддані своїй улюбленій справі.

А треба сказати, що за три роки повномасштабної війни в Україні ляльки змінилися. Дуже.

КІНЕЦЬ ЯРМАРКУ

Ах, як добре було в Сорочинцях! Ярмарок шумів! Били колотушками в цимбали! Дзвеніли бубни! Білозуба дівчина у вишиванці заливисто сміялася, крутячи ногами махове колесо, а з-під її долонь на гончарному крузі виповзав глечик.

А поряд стояв стіл, заставлений дивовижними ляльками з глиняними головами, в різнокольорових вишиванках, сукнях і намисті. Тут же майоліка, химерні звірі й фольклорна базарна дрібнота: свистульки, попільнички, посуд. Розписні пузаті козаки з бочкою пива і ще багато чого. Все це гуркотіло, сміялося, гуло — і потім раптом в одну мить урвалося. Ніби на ярмарку з’явилася зловісна червона свитка.

На місці, де гуркотів ярмарок, — лиха тиша. І нікого немає.

Війна прийшла.

Хто з майстрів залишився, хто не пішов воювати, по домівках продовжують ліпити й шити, але їхні ляльки змінилися. Береш їх у руки — і вони аж дихають люттю й гнівом.

Заворушилися колекціонери ляльок у всіх країнах. Це цікаво! Українська лялька воєнного часу — новий світовий тренд.

ЧОРНА МАТИ КОЗА, МОНСТРОФЕРМА ТА УКРАЇНСЬКИЙ БЕСТІАРІЙ

Воюючому народу потрібні обереги. У військових бувають іконки, ладанки. Іноді — фотографія коханої людини, малюнок дитини. Обереги потрібні й цивільним — щоб захистити свій дім.

Хтось ставить фігурку васильківської майоліки — півника, побратима того, що вистояв у зруйнованому будинку, вцілівши на шафі. А комусь потрібні обереги потужніші — щоб боронили щитом і мечем. І тут уже фантазія майстрів працює на повну.

Я розповім про трьох майстринь, чиї створіння (я говорю про їхніх ляльок майже як про одушевлених істот) мають попит, попри свій похмурий вигляд. Самі майстрині вірять у те, що вони здатні захищати.

Справжній лялькар — містик. Він віддає ляльці частку себе. Він розмовляє з лялькою. Він грає роль деміурга.

ЧОРНА МАТІНКА КОЗА — ОБЕРІГ ЗА ОДИН ДЕНЬ

У кожному русі рук лялькаря є щось урочисте й ритуальне: він вплітає у ляльку свої образи, думки, емоції.

Ось Ворон. У ньому мудрість і знання. Його фігура з дзьобом нагадує Чумного лікаря. Його вбрання — радше індіанське, шаманське, аніж українське.

Може, він із далеких часів, коли люди ходили в шкурах і ділилися на стойбища? Стойбище Берегових людей, стойбище Ворона? А це їхній шаман?

Містицизм так само необхідний цим творінням, як міцні нитки.
Інакше не буде цілісності. Треба знати, що меч загартований у надрах Фатальної гори, перш ніж братися за пластмасову рукоять.

— Голова ворона виконана з обсидіану, а це особлива магія каменю, — розповідає Ангеліна. — У моєму оберезі «Чорний ворон» я використовую силу природи, поєднуючи різні мінерали й трави, що підсилюють його дію.

Або ось фігура — Один. Його вважають покровителем воїнів, що приносить перемогу в битві. В Одина маска, сплетена з рун. І спис, і щит із рунами. Він урочистий, і від нього віє спокоєм та впевненістю.

Він добре виглядатиме на столі якогось генерала. Притискати карти воєнних дій.

А ось це — еманація мотанки. Це як… мммммм. Дивишся на воєнні фотографії знайомих, які на фронті, й думаєш: «Куди поділася безтурботність молодості? Де білозуба усмішка? Кіптява й гар. Зморшки. Сивина й лють у очах. І чорна втома». Ось і милі, прості мотанки перетворилися на Матір-Козу. Чорно-срібну, з бойовим посохом. У ланцюгах і з срібною дланню на грудях.

Бабуся в Ангеліни була знахаркою.

У селі її побоювалися. Як і всіх, хто відрізнявся від простих людей. Дехто позаочі називав її відьмою.

— Мені у неї дуже подобалося, — розповідає Ангеліна. — Мене зачаровувало, що в її хаті не було стелі, як у нашій міській квартирі, а лише дах — дерев'яні балки, і всюди висіли трави. Ляльки лежали окремо, вони були не дуже гарні, як вузлики. Мені не можна було їх чіпати й гратися з ними, і я злилася на бабусю.

Дівчинка любила спостерігати, як бабуся робила ляльки-мотанки, наповнювала їх травами.

«Я вирішила об’єднати любов до трав у створенні мотанок з історією предків, з нашою культурою. Війна, безперечно, вплинула на моє життя і творчість. Страх і тривога заволоділи моїм внутрішнім світом, витіснивши енергію творення. Але так було лише на початку війни. Зібравши волю в кулак, бачачи біль і страждання людей, я зрозуміла, що повинна допомагати тим, що вмію, тим, що знаю. Тим, що може допомогти зберегти спокій», — розповідає Майтриня.

Кожна лялька, створена Ангеліною, зустрічається в соціальних мережах із захопленням і швидко знаходить свого власника.

«У виготовленні ляльок я здебільшого використовую природні матеріали: трави, мінерали, метал, тканину, глину. Образ ляльки можу виношувати місяцями. Особливо ці думки приходять уночі. Пошук відповідних матеріалів також займає багато часу, адже зараз є великі складнощі з якісними продуктами. Чекаю відповідні дні для створення — це місячні цикли та дні тижня, коли найкращий час для виготовлення оберега».

Я, коли купував собі мотанку, зіткнувся з тим, що майстриня одразу попередила: доведеться почекати. Мотанки, мовляв, потрібно робити лише в певні дні місяця. Хоча виношує образ ляльки та підбирає матеріали Ангеліна довго, створює її за добу. Адже за правилами оберіг потрібно завершити протягом одного дня!

ЛЯЛЬКИ З ГОРИЩА

Якщо ляльки Ангеліни важливі й гордовиті, то, дивлячись на безбашенні творіння Анжеліки Мінакової, мимоволі скалишся в усмішці.

І вони скаляться тобі у відповідь. Але ці усмішки — як у психів!

Недарма серед них є сповиті у гамівні сорочки.

Цю майстриню неможливо уявити сумною чи жорстоко зосередженою.

Мені здається, що і працює вона легко, обов’язково слухаючи щось запальне. Якийсь панк, український?

З сигаретою в зубах, піднявши брову, як Мортіша Аддамс, Анжеліка викликає до життя чергову «Ляльку з горища» — це її проєкт.

— Вони примітиви. Замурзані, кривуваті, ніби їх пошила дитина, і вони довго пролежали в пилюці на горищі! — запевняє авторка.

О, ось одна! З ручками-косточками, у сажі, у масці козячого черепа, у вишитій плахті. Вона точно домовик, якого зловили, коли він пустував і катався верхи на чорному коті, й призвали до порядку.

Це так звані «маскові домовички». Саме вони й повинні оберігати дім.

— Війна залишила свій слід, — каже Анжеліка. — У перші місяці після повномасштабного вторгнення… мабуть, як і всі, я перебувала в анабіозі. Майже цілодобово сиділа біля телевізора, страх паралізував усі інші емоції та бажання. Але для мене мої ляльки — це релакс, я отримую задоволення, коли працюю, тож почала творити.

Анжеліка наплодила вагон і маленький візок монстриків із різним ступенем няшності.

— Я працюю, стараюся щодня щось створювати, — каже Майстриня. — Ляльки беруть на себе частину енергетики, це правда. Тому вони такі ж із гумором, як і я.

- Були випадки, що ваші ляльки виручали й допомагали? — запитую я.

- Я відправляла ляльки військовим безплатно, вони самі обирали, яку саме хотіли як оберіг. Одного разу мені написав захисник із госпіталю. У нього було серйозне поранення, а моя лялька перебувала в цей час за плитоноскою. Він втратив «захисницю», коли з нього зрізали форму. Але подякував — йому здалося, що лялька вберегла його від гіршого. Він вибрав собі нову замість втраченої…

Багато українців замовляють її ляльок. І вони радують людей. А це багато чого варте в наш час. З ними намагаються сфотографуватися. Як на мене, ляльки найкраще виглядають на тлі цегляної стіни, розписаної графіті. А може, в покинутій хаті? Або на горищі?

А може, справді за плитоноскою?

NED BURATINOS: Я ЛЮБЛЮ ЧОРТІВ!

Любителі хенд-мейд виробів, мольфари та містики з різних країн знають її як Ned Buratinos.

Buratinos — від італійського burattino — «маріонетка» або «лялька». Ned — від Надія. Просто іноземцям важко вимовляти: Нуа-дежь-да? Вона й скоротила до Ned.

У Ned мідно-руде розпущене волосся. Проникливі очі. Трохи насмішкувате обличчя. Відьмочка, та й годі.

У Середньовіччі, побачивши, які ляльки вона робить, її б потягли на вогнище. Втім, і зараз, коли Надія викладає фото своїх робіт у соціальні мережі, починається вереск. Її закликають покаятися, відправитися до дурдому і банять.

«Я ніде не навчалася! — зізнається Ned. Як кажуть: «Відьмі що в руки дай — вона все в діло пустить!» У мене прадід дуже добре малював. І з дитинства у мене така фігня — люблю щось робити, щось вигадувати. Я викладала в училищі предмети: офісна техніка, комп’ютерні технології, документознавство. Щелепу зводить від позіхання. Усе це дістало. Кинула викладання. І зайнялася ліпленням. У 2011 році. Спочатку спробувала себе в прикрасах. Потім перейшла на ляльки. І почала збирати матеріали для… Бестіарію».

Український бестіарій — це народна фантазія, що водночас лякає й зачаровує. Істоти, які живуть у морях, горах, дрімучих лісах, степах і будинках. Тут мерехтять вогники на болотах, і, сміючись, відьми пролітають на мітлах на Лису гору. Пишногруді козачки з кулаками, впертими в боки, кокетують із козлоногими чортами. Могутній і моторошний Чугайстер, шкодливі мавки. І коренастий, увесь у землі, кремезний Вій.

— Вісім років я збирала на нього матеріал, — розповідає Ned. — Подорожувала всією Україною. Прокладала маршрути. Люблю сільські музеї, про які ніхто не знає. Дуже люблю захід України. Дізнатися про деяких істот можна лише там. Чугайстер — це тільки їхній. Його більше ніде немає. Або Повітруля! Мені кажуть: «Ось у нас на околиці села відьма живе! Ну така трохи… притрушена.» І я до неї. І ця пані, їй було років сто, розповіла мені про ту Повітрулю! Повітруля — технічно складна. У неї крила не ростуть, а знімаються. За легендою, хто вкраде ті крила — Повітруля вийде за нього заміж. І технічно зробити так, щоб вони надягалися, а потім знімалися, — складно.

Ned зачепило за живе те, що ми майже не знаємо, яким богам молилися і які дари приносили наші пращури.

Так мало того — наші казки, наші міфи й обряди вкрали!

— У мене виникла ідея відокремити нашу міфологію від «мишебратської»! Вони дуже багато вкрали, адаптували під себе! — обурюється Ned. — Ось звідки пішли ці хатинки на курячих ніжках? У них у Сибіру, де вічна мерзлота і землю ломом не проб’єш, хатинки на курячих ніжках — це могили. Яму не викопаєш. А щоб мерця ведмідь не дістав, померлих ховали в невеличких дерев’яних будиночках, піднятих на високі дерев’яні опори або ж дерева. З часом ґрунт навколо вивітрювався або підтавав, і будиночки набували форми, що нагадувала «ніжки». Це їхня тема.

А те, що Баба Яга саджає дітей на лопату — це вже у нас запозичили. Є в Україні обряд «перепікання дитини». Коли дитя було хворобливим, крикливим, його загортали в тісто, клали на лопату і ненадовго — у піч, на вугілля. Вважалося, що воно не допеклося в утробі матері. І багато чого ще вкрали. Ned їздила і збирала Бестіарій.

Ото ж бо й лихо — ми знаємо про Дракулу й Франкенштейна, Прозерпіну й Барона Самеді, про Ктулху й Носферату! Але про своїх рідних чудовиськ не знаємо й гадки не маємо.

Був запит на казкових, веселих героїв — їх Ned і робила. А Бестіарій, усі напрацювання, всі ритуали й міфічні істоти терпляче чекали.

«Мені був знак у 22-му році, — розповідає Надія. - Я зліпила композицію 22-го лютого і поставила її на сушку. А там такий матеріал, що він не повинен тріскатися, а в процесі висихання, що займає добу, він потріскався і почорнів. І композиція просто розсипалася!

- Щось буде, — сказала я тоді мамі і зранку все почалося.

І я вирішила: це був знак — розповідати всьому світу, хто ми такі!

Я і почала Бестіарій. І другий проєкт — це відьми! І чорти! Я дуже люблю чортів! За раз працюю над Полудницею, Повітрулею та Домовиком. І хочу зробити великого Щезлика».

Мені доводилося всезнаюче усміхатися, але я з жахом думав, що я повний телепень, який не знає фольклору України!

Гуглю. Щезлик має багато спільного з лісовиками, домовиками. Його назва походить від слова «щезати».

А Надія продовжує розповідати. Про українських демонів і духів, яких вона оживляла і давала їм форму та образ.

«Бестіарій — він дуже великий. Зараз уже зроблено п’ятнадцять ляльок. П’ять ляльок з Бестарію живуть в Англії: Босорка, Русалка, Лихо, Полудниця, Мара Одна Мара у Німеччині. Чугайстер і Босорканя — у Литві. Велес і Мокоша — в Іспанії. У США — Вербиці», — з жаром продовжує авторка..

І це тільки початок. У планах ще безліч найнезвичайніших ляльок-духів. Розповідь майстрині може бути нескінченною.

«Ось є Мамун, дух чоловічої статі, який зображується з курячими ногами, його аналог жіночої статі, Богінка, вони утворюють пари та народжують дітей-підмінків. Слабких, кволих, яких обмінюють на людських дітей.

Або ось Криниця! Це дівчина, яка під час посухи принесла себе в жертву, щоб була вода. А знаєте, звідки береться Полісун? Це діти, від яких відмовилися матері й віднесли в ліс. І ліс виплекав та виростив із них лісовиків. А дочки у Мари? Тринадцять дочок. Усі уособлюють собою хворобу (Лякливиця, Дихоманка, Колька тощо) Є Коров’яча Смерть або Коров'яча віспа — злий дух жіночої статі з коров’ячими копитами, донька Кумельгана, яка уособлює собою смерть домашньої худоби. Я в подорожах дізналася, хто такий Ярчук. Це собака — велика загроза для відьми. Він може її розпізнати. І вбити».

Фух. Стоп. Зізнаюся, я більше знаю про японський фольклор (з аніме), ніж про український.

«Я, коли роблю ляльку, я якби відключаюсь від зовнішньго світу, — розповідає Надія. — Бачу її в своїй уяві весь час, мало сплю, бо продумую деталі. Безсоння — це плата за багату уяву»

Як і інші майстрині ляльок, Надія вважає їх живими.

«Усі ляльки мають душу, — каже Ned. — Але не ті крамничні пупси. А ті, які ліплять майстри. Усе — від каркаса до одягу. Ти вклав туди часточку себе. Вона оживає з характером вас і вашої енергетики. Це маленький егрегор для кожного. Тому я ніколи не роблю ляльок у поганому настрої.

Ось моя мавка. Я їй вишила чотири сорочки. Вона прийняла тільки четверту. От не сподобалися їй — і все. Я зробила п’ять вінків. Але вона стоїть без вінка, бо не хоче. Ось такі у мене ляльки».

Можна, звісно, іронізувати над «нездоровою містикою». Але війна відродила потяг людей до української історії, міфології.

Може, років через двадцять екскурсовод підійде до затемненої зали з написом «Ляльки війни» і скаже: «А за цими дверима на вас чекають чудовиська і духи, божества і примари, яких українці майже забули, але яких розбудили майстрині.»

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов