Пушкінську вулицю Києва перейменували на честь одного з ініціаторів скликання Центральної Ради, який народився в сучасній Одеській області

Понад сорок столичних топонімів перейменували в рамках деколонізації депутати Київської міської ради.  

Таке рішення збори ухвалили на вчорашній сесії.  

Зокрема, у головному місті країни з'явилися вулиці Йоганна Вольфґанґа фон Ґете (замість Карла Маркса), Івана Драча (була Некрасівською), Голди Меїр (була Краснодарською) і Левка Лук'яненка (Маршала Тимошенка), а також Чорнобаївська площа (була Героїв Бреста).  

Розташована в Шевченківському районі Пушкінська вулиця тепер носить ім'я діяча Української революції 1917-1921 років, уродженця сучасної Одеської області Євгена Чикаленка.

Євген Чикаленко (1861-1929 рр.) — громадський діяч, благодійник, меценат української культури, агроном, землевласник, видавець і публіцист. Вважається одним з ініціаторів скликання Центральної Ради.

Народився в селі Перешори нинішнього Подільського району Одеської області в родині секретаря Ананьївського повітового суду Харлампія Чикаленка. Нащадок українських козаків і польських шляхтичів. Закінчив Єлисаветградську реальну школу (сидів за однією партою з Панасом Саксаганським) і Харківський університет (природознавчий відділ). Тоді ж став активним учасником українського руху, за що 1884 року був заарештований, а потім провів п'ять років у рідному селі під поліцейським наглядом. Там зайнявся сільським господарством і привів до процвітання земельну ділянку батька, що дісталася йому у спадок.  

У 1894 році переїхав до Одеси, потім, у 1900-му — до Києва, де включився в громадське життя. Профінансував видання «Російсько-українського словника» Уманця-Комарова, допомагав часопису «Киевская старина», організував при Науковому товаристві імені Шевченка у Львові фонд імені Мордовця для допомоги українським письменникам, спонсорував тижневик Революційної української партії «Селянин», став засновником Академічної хати у Львові, був активним членом Старої громади, Спільної української безпартійної демократичної організації, Української демократичної партії, Української демократично-радикальної партії.

1908 року заснував Товариство українських прогресистів (Товариство українських поступовців), був його фактичним керівником.

Під час Першої світової війни переховувався від російської поліції, був на нелегальному становищі у Фінляндії, Петрограді та Москві. Після повалення монархії повернувся до Києва, де став ініціатором скликання Центральної Ради і закликав очолити цей орган Михайла Грушевського. При цьому сам від політичного життя усунувся.

У січні 1919 року виїхав на Галичину, де його інтернували поляки. З 1920 року жив в австрійському Рабенштайні, до того ж перебував у крайніх злиднях і хворів. За чутками, був пов'язаний із розвідувальними органами уряду Української Народної Республіки у вигнанні (в екзилі).

Помер 20 червня 1929 року в чеських Подебрадах.

Свій досвід у сільському господарстві виклав у брошурі «Розмова про сільське господарство» (1897). Автор «Спогадів» (І-II, Львів, 1925-1926) та «Щоденника 1917-1919» (Львів, 1931).