За 20 кілометрів від «нуля»: як одеський комунальник верхи на білому лебеді перемогу копав  

Колись, після війни ми почнемо дізнаватися те, про що зараз говорити не можна. І здивуємося тому, яка грандіозна робота велася для оборони і перемоги. Виявиться, що ваш сусід їздив на трамваї на добу в порт — і там відстрілював ворожі «шахеди». А ботан-очкарик, який вічно заливав вас згори, не втік до Європи, а захищав нас на Херсонському напрямку. І був комвзводу. А дядя Петя, який приходив лагодити вам кран, не захворів, а їхав будувати оборону на Донецькому напрямку. Про наших волонтерів і парамедиків уже складають легенди, уявляєте, що буде, коли можна буде «розповісти все». Це такий майже стандартний набір, коли тобі кажуть «герой» ти уявляєш когось із них.

Наш Дмитро Жогов розповість сьогодні про ще одного героя без плаща, одеського комунальника, який «верхи на білому лебеді» кував копав перемогу за 20 кілометрів від нуля. Думаєте, ми тут з глузду з'їхали? Ні, так все і було. У нас навіть фото є. 

Структурний підрозділ комунального підприємства «Міські дороги» — немов засекречений. Таксисти ламають голови, як туди взагалі проїхати. А інтернет ще на підході до їхньої бази наказав довго жити. Територія, як і належить, охороняється суворим дідусем на прохідній. Тут по-армійськи чисто.

Підрозділ відповідає за зливостоки і вже три роки виїжджає на прильоти. Головне завдання — забезпечити пожежників водою і розчистити дороги для проїзду техніки. І ще, як з'ясувалося, — копати і будувати укріплення.

- Я ось цього не люблю… Ці ось інтерв'ю всякі, — каже Петро Сеняк, машиніст екскаватора, і трохи червоніє.

Хоча я впевнений, що ніхто ніколи інтерв'ю в нього не брав.

- Мені б по-швидкому… Бо на об'єкт ще їхати сьогодні. Канали чистити.

Але начальство покликало нас у кабінет — і Петро, зітхнувши, пішов. Знає ж, що якщо його начальник, Ігор Поштаренко, каже, що треба — значить треба. Треба інтерв'ю — значить буде інтерв'ю.

- Якщо ви хочете дізнатися, — жартує Ігор, — чому п'ятеро робітників стоять біля ями, поки один унизу порається, а решта палять — відразу скажу: а що їм там робити? Уявляєте, якщо їх туди всіх зіштовхнути? Там же тиснява почнеться!

- Як ви вирішуєте, хто поїде в «гарячі точки»? — ставлю я головне, напевно, запитання.

- Ми збираємо людей і запитуємо: хто хоче? — відповідає Ігор. — Там люди перебувають певний період. Змінюють один одного. Усе - добровільно.

- За бажанням, звісно, — додає Петро. — Якби не хотів, не поїхав би. Був на Донецькому напрямку. Там навіть повітря інше. Напевно, через те, що топлять вугіллям. Скрізь вугілля. І ще - запах згарищ.

У Покровську, найближчому до місця тимчасової дислокації одеситів місті, зруйновані всі мости й естакади. Громадський транспорт не ходить уже давно. Люди пересуваються на велосипедах. Дорога до Селидового усипана осколками від снарядів. Покровськ живе без води й світла вже три роки. Дуже багато почорнілих, безлюдних багатоповерхівок без вікон. Дивишся на них - і думаєш: невже таке може трапитися і з моїм містом?

- Коли приїхали, — розповідає Петро, — змінник радів як дитина. Ключі та путівки здав і поїхав. Пояснив у двох словах, що і як, і - все, в дорогу. Там багато й не розкажеш — зворотний шлях вісім годин. Водій чекає.

Жили комунальники в старому дитячому садку. А працювали — за двадцять кілометрів від «нуля».

- Там буває голосно. Та й в Одесі теж буває ж! То переліт, то недоліт. А влучить чи ні - то вже доля. Ніхто від цього не застрахований. Бувало, ввечері їдеш із роботи знайомою дорогою — дивишся: а пари хат уже немає.

Петро заступив на вахту разом із «Білим лебедем». Маленьким екскаватором «Терекс», який встиг стати рідним. Для риття окопів — що треба. Він у Петра особливий: білого кольору. За це й отримав своє прізвисько.

- Усі жовті, а він один — білий, — каже Петро з любов'ю.

- А чому з Одеси потрібно було везти екскаваторників? Дивуюся я. - У них там своїх немає?

- Так це з усіх областей зібрали! Там і вінницькі, і кіровоградські, і черкаські! Усім миром захищалися українці. Щоб побудувати оборонні споруди, міста виділяли своїх найкращих фахівців.

- А як з укриттями?

- Ми ж туди приїхали працювати, а не ховатися. — сміється Петро. — По три-чотири екскаватори на одній позиції. Намагалися, щоб техніка не стояла купчасто. Головне — бути в роботі. Ні на що не відволікатися.

Вони працювали на совість, не помічаючи гуркоту вибухів і чорного диму від прильотів. То спереду. То ззаду. З усіх боків.

- Не люблю стояти без діла, — каже Петро. — Буває, що весь день копаєш. А буває, коли позицію змінюють — стоїш годину, нічого не робиш. Ні, це не по мені. Краще, коли в справі.

Військові показували, який вигляд мають оборонні позиції на Покровському напрямку. Дуже довгі траншеї, зверху накриті маскувальними сітками, а місцями — дошками. Стінки посилені металевими каркасами і сіткою. Підлога — викладена деревом. Вийшли майже комфортабельні окопи. А от в окупантів легкої прогулянки не вийде.

— Звичайно, військові інженери, куратори пояснювали все: що робити, куди повернути. Все строго за кресленнями, – пояснює Петро.

На позицію давали термін — три-чотири дні. Поламався, не зламався — працювати треба. За кілька днів ти вже маєш бути в іншому місці. Піти кудись не можна. Крок вправо — крок вліво може бути небезпечним. Їжу доставляли у поле. Вода там така, що пити її небажано. Тож і вона була привізна.

— А на вихідні вина купити чи горілки на свято? — Провокую я.

— Яке свято? — дивується Петро і починає сміятися. — Свято? Теж скажете… Вихідний був один раз, коли поле залило. Туди навіть заїхати було неможливо. Але краще була б робота. Бо нікуди не підеш. А сидіти нічого цікавого.

А так дощ не дощ, все одно працювати треба. Шість населених пунктів ми окопали повністю. Мені подобається, як ми зробили, — у його словах звучать гордовиті нотки. — Ну, а як змінник приїхав — я йому показав ліжко і поїхав. Хлопець-водій за кермом майже добу не відпочивав. А треба було встигнути перетнути Донецьку та Дніпропетровську область до комендантської години. Ну, гаразд, я піду. Канал сам себе не очистить…

Петро поїхав.

Ось і виходить, що звичайний одеський екскаваторник на білому «Терексі» (може і не дуже звичайний, а екскаваторник шостого розряду) справді допомагав зупиняти ворога – і це лише одна історія тисяч. А поки що Петро Сеняк знову чистить канали, просто пам'ятайте: герої набагато ближче, ніж здаються, і часто носять не плащі, а помаранчеві жилети.

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов