На згадку про Андрія Добролюбського: в Одесі помер видатний археолог

 Видатний одеський археолог, доктор історичних наук, професор Андрій Добролюбський помер 28 вересня на 74 році життя. Його учень і постійний автор «Думської», ректор Південноукраїнського педагогічного університету Андрій Красножон згадує про свого наставника.

Мого вчителя, друга й колеги по університету Ушинського більше немає. Професор Андрій Добролюбський був носієм найромантичнішої професії у світі — він був археологом. Археолог, як правило, має справу з результатами забуття. Кому як не йому знати, що насправді відбувається з людиною після смерті? Можливо, тому Добролюбський завжди прагнув лише слави. Єдине, чого він бажав по-справжньому, — так це наукової величі. В історіографію він, дійсно, увійшов. Всупереч зусиллям своїх багатьох заклятих друзів по цеху.

Андрій Олегович був генератором найрізноманітніших ідей. Він займався не «темами» й епохами, а проблемами. Це найкраще, що він умів робити у своєму ремеслі. Багато з його ідей на перевірку виявилися якщо не геніальними, то дуже перспективними. Найчастіше він видавав їх на-гора, не обтяжуючись подальшим пошуком доказової бази і не відволікаючись на багаторічну кропітку кабінетну роботу. Іноді мені здавалося, що критичне мислення йому чуже. Здається, він не любив сумніватися.

Зате Добролюбський обожнював возитися зі студентами. І надихав юні душі своїми настановами. Хоча на практиці часто сам порушував власні правила. Багато хто радив мені, аспірантові, що подорослішав, відмовитися від наукового керівника, «не змішувати» наші імена, щоб «не ризикувати» і швидко, без проблем захистити кандидатську дисертацію…

Коли я нарешті її захистив (після двох скандальних спроб), науковий керівник висловився стримано: «Молодець». «Кожен дурень може написати дисертацію, — повторював Добролюбський, — але не кожен здатний її захистити».

Володіння науковим ступенем у його старій інтелігентській родині не вважалося якимось особливим досягненням. У кабінеті Андрія Олеговича була сімейна фотографія. На ній було зображено дідуся Костянтина Павловича, декана істфаку Одеського університету, і батька — завкафедрою Олега Костянтиновича з новонародженим Андрійком на колінах. Напис на фото свідчив: «Професор Добролюбський тримає на руках професора Добролюбського».

Не знаю, що мені більше дало в плані освіти — університетські лекції чи нескінченні перипатетичні прогулянки з ним Одесою в розмовах про все на світі. Найголовніше, чого він навчив мене своїм прикладом — добувати науковий матеріал і не здаватися, якщо на шляху виникають перешкоди. Розпочавши археологічні дослідження в самому центрі Одеси в далекому 1995 році, він, здавалося, починав втрачати інтерес до них, якщо на розкопі переставали з'являтися працівники прокуратури або якого-небудь міського управління із заборонними приписами.

У цій обстановці здорового археологічного авантюризму за роки досліджень командою Добролюбського було виявлено фундаменти одного з перших будинків Одеси на Театральній площі, залишки давньогрецького селища VI століття до нашої ери біля Воронцовського палацу, античне святилище на Жеваховій горі. Наша з ним давня суперечка про місце локалізації знаменитого Хаджибейського замку змусила мене вже в наш час продовжити розкопки на Приморському бульварі, підібравшись у його пошуках майже впритул до Дюка.

«Ти з таким фанатизмом його шукаєш, — дивувався професор, — що замок обов'язково тобі відкриється». Хоча сам вважав, що такий уже давно знайдено в наших же спільних розкопках років двадцять тому…

Можна сперечатися про те, чи встиг стати Андрій Олегович великим ученим — нащадки, як він любив говорити, розберуться. Але без жодних сумнівів, він був героєм одеської культури, смаглявим завсідником Ланжерона. Таким його і буду пам'ятати.

Автор — Андрій Красножон

Професор Добролюбський народився 18 квітня 1949 року в Одесі, в родині вчених-хіміків. Закінчив історичний факультет Одеського університету та аспірантуру там же, на кафедрі історії стародавнього світу й середніх віків, під керівництвом професора Петра Каришковського. Працював науковим співробітником інституту археології НАН України, завсектором археології управління культури Одеського облвиконкому, керівником археологічної експедиції ЮНЕСКО-ICOM.

З 1992 року працював у Південноукраїнському національному педагогічному університеті імені Костянтина Ушинського, очолював кафедри історії України та всесвітньої історії.

1981 року захистив кандидатську дисертацію «Кочовики IX-XIV ст. на заході степового Причорномор'я», 1992 року — докторську дисертацію «Кочовики на заході причорноморських степів у X-XVIII ст. (історико-археологічне дослідження)».

50 років присвятив археологічній роботі в Україні, Молдові, Центральній Азії, на Північному Кавказі.

Автор безлічі наукових праць і статей, фундаментальної праці «Археологія Одеси».