Вам ніхто нічого не розповість, бо це занадто болюче: 40 років від Чорнобильської катастрофи та історія однієї одеситки

Я погано пам'ятаю ті дні. Я ходив до школи. 10-й клас. Наближалися іспити та випускні. І тут вибухнув якийсь Чорнобиль. Де це взагалі? Батьки не радили гуляти під дощем. На вулиці виїхали поливальні машини. У школі через якийсь час почали розповідати ідіотські й цинічні анекдоти про свинцеві труси, у яких лопнула гумка.

Згодом це забулося. Сонце світило. Небо було блакитним. І складання іспитів хвилювало мене набагато більше, ніж радіація. Набагато пізніше, через десятиліття, я побачив сина ліквідатора. Хлопець сидів у інвалідному кріслі, і його очі «плавали». Він не говорив. Тільки посміхався. Хоча наука заявила, що різкого зростання вроджених аномалій у дітей ліквідаторів не виявлено. Але ж я бачив! Тоді щось холодне пронизало душу.

Потім про одного свого родича «ліквідатора» я дізнався, що він і в очі не бачив Чорнобиля. Отримав «корочку» за те, що вправно й спритно будував комусь дачу.

І нарешті, днями, зайшовши в групу чорнобильців, я поставив запитання: хто хоче розповісти, як зараз живеться ліквідаторам? На що відповів анонім: ніхто вам нічого не скаже, собі дорожче.

А в самому Чорнобилі, де я розмовляв із фахівцями два роки тому, цього разу відповіли: зараз все через прессекретаря. І це спонукало поговорити про Чорнобиль. Як живуть ті, хто рятував весь світ.

ВОДА І РАДІАЦІЯ

Алена Войтенко бувала в Чорнобилі неодноразово. Спецкором від обласної молодіжної газети «Комсомольська Іскра». Вона літала у відрядження і під час землетрусу в Вірменії, працювала в Ленінакані та Спітаку. Привозила матеріалів на цілий розворот у газеті. Паличка-виручалочка для редактора.

Тоді ЦК комсомолу збирав бригади по всій країні. Журналісти-добровольці з багатьох редакцій кинулися на ЧАЕС. Алена зголосилася: «Я хочу».

З ними їхав інструктор, у нього був із собою респіратор, він його на підступах до Чорнобиля надів. Олена з фотографом лише переглянулися.

«Молоді, дурні, про наслідки не думали, — каже Олена. — Респіраторів перші кілька днів не було, потім з'явилися «пелюстки» (одноразові фільтрувальні респіратори, тоді їх дістали зі складів цивільної оборони по всьому Союзу, — Авт.)».

З власного досвіду скажу, що нам, журналістам, здається, що є свій власний ангел-охоронець. Хтось із Пресцентру на небесах. Що наша «корочка» і напис PRESS вбереже. Від ковіду чи від кулі. Або від радіації. А снайпер, він навпаки: цілиться в нашого брата. Ковід і радіація не розбирають.

Коли під'їжджали до Чорнобиля, хлопці попросили зупинити машину — їм потрібно було відійти на узбіччя. Їм одразу закричали: не спускатися, ні в якому разі!

Алена згадує, що здивувало відразу. Те, що об скло мікроавтобуса, який їхав на пристойній швидкості, не розбивалися комахи й комарі. Їх просто не було… Як і зустрічних машин, і людей у спорожнілих селах, і мешканців у мертвому місті-красені Прип'яті.

«Коли ми туди приїхали, чоловік-ліквідатор подивився на нас — а ми ж усі молоді — і запитав, чи є у нас діти. З нашої групи діти були в мене і ще в одного хлопця. Він із тихим жахом запитав: а хто вас сюди пустив?

Зрозуміло, що пил летів. І всюди текла зі шлангів вода. Весь час. У мене такі класні босоніжки були, а мені кажуть: ти розумієш, що тобі твої босоніжки потрібно буде потім викинути?»

Вода тоді була всюди. Шланги ніби звезли з усього Союзу. Поливали асфальт, стіни та дерева. Змивали пил, бруд, все, що можна було змити. Хотіли загнати заразу в землю, розчинити, втопити — щоб зникла.

ЦЕНЗУРА І ХВОРОБА

Через кілька днів роботи в Чорнобилі в Олени почав сідати голос, з'явився свербіж, все тіло почало свербіти, потім почала крутитися голова.

Коли вона повернулася з відрядження, її сусіди запитали: засмагала? У неї обличчя було червоне, обпечене.

«Я як приїхала, пішла додому, переодяглася, помилася. Я ж поруч із редакцією жила. Приходжу і кажу: здрастуйте…»

Так від мене відійшли вбік. Кажуть: а речі, в яких ти була в Чорнобилі, ти їх вдома залишила чи, не дай Боже, в них сюди прийшла? Я довго сміялася з цього приводу.

Коли Олена закінчила писати статтю, її відправили в тому ж будинку (видавництво «Чормор'я») в обліт — обласний відділ літератури та видавництв, орган радянської цензури.

«Я до цього з цензурою не стикалася. Спускаюся я на другий поверх, там сидять двоє дядечок.
— Хто тут обліт? — питаю я.
— Це ми. А ви звідки? — відповідає ця парочка, а самі уважно так на мене дивляться.
— Я з «Комсомольської Іскри».
— Що ви нам принесли?
— Я в Чорнобиль їздила! — відповідаю я, а вони в цей момент різко від мене відсуваються.
— І що?
— Статтю написала! Ось!
— Давайте ви підете до себе, а ми вам зателефонуємо».

Зателефонували вони хвилин через сорок. Цензори читали статтю з лупою, вздовж і впоперек. Звірялися, мабуть. Уточнювали деталі. Сказали, що все написано дуже чітко. Витоку інформації немає. Песимізму немає.

«Потім голос повністю зник, при тому, що я — панянка, яка не сильно застуджується, — невесело розповідає Олена. — Через два роки після Чорнобиля я хворіла практично постійно. Коли показала лікарю горло, він каже: не зрозумів, у чому справа. Він тоді ще цього не знав. А це був радіаційний фарингіт. Хронічно червоне горло».

Та не тільки фарингіт… Спочатку вона не домагалася для себе жодних пільг. Статусу «чорнобильця» теж не було. Трималася мужньо. А потім довелося йти «здаватися».

«Уже не тільки застуда, — каже Олена, — запалення легенів за запаленням легенів, алергія, голова паморочиться, хитає. Ну, загалом, кінець настав».

Доводилося, як то кажуть, «працювати на таблетки». Благо збереглися відрядження в зону аварії, газетні статті, подяки в трудовій книжці, свідки.

«Коли я принесла свої документи на комісію, мені поставили єдине запитання: чому ви раніше не прийшли?»

Тоді чорнобильцям віддали лікарню на Тінистій повністю. Треба було лягати щороку, проходити обстеження. Дзвонили додому, нагадували.

«Зараз цього, звичайно, немає. Ліки та обстеження були справді безкоштовними, що в 90-ті — більш ніж актуально, — каже Олена».

МИ ВАС ТУДИ НЕ ПОСИЛАЛИ

Алена стала частиною братства чорнобильців. Що це за братство? Від молодих пожежників, які тягнули шланги по бетонній крихті серед уламків графіту, до доцентів і професорів ядерної фізики. Як сьогодні — бойові побратими.

Як у бійців лежать вдома «сувеніри» — гільзи, так і в Олени вдома лежить свій: індивідуальний дозиметр-накопичувач. Той самий прилад, який фіксував, скільки радіації людина набрала за день.

Вона запрошувала чорнобильців у свої телеефіри. Вона працювала в обласній організації Фонду допомоги інвалідам Чорнобиля. Це була спільнота людей дуже різних професій і доль, згуртована спільною катастрофою, спільною дозою біди та розумінням того, що на їхню долю випало неможливе.

Поступово ставлення до чорнобильців змінювалося. Спочатку були пільги. Відселеним надавали квартири. Часто — з меблями та посудом. Законом було передбачено звільнення чорнобильців від податків і мит. Для багатьох саме з цього почався бізнес.

Був затверджений перелік продуктів, які ліквідатор мав отримувати за 50 відсотків вартості. Їх купували в магазині — у відділах «Для ветеранів війни та чорнобильців».

«А потім це перевели в грошову суму. Потім це взагалі перетворили на копійки, — розповідає Олена. — Те саме було з квартплатою: спершу 50 відсотків, а потім це теж стали якісь компенсації. Я, чесно кажучи, навіть не знаю, платять зараз їх чи ні. Зате мені видали «Запорожець». І телефон провели! Я без черги купила новий телевізор…»

Довго намагалася отримати гараж, мені це належить. Пішла до Малиновського райвиконкому, я вже тоді на телебаченні працювала. Папірців купу принесла. І там пролунала моя улюблена фраза: «Ми вас туди не посилали».

«ЛЮДИ 1000 ВІДСОТКІВ НАДІЙНОСТІ»

Так називалася та стаття, через яку життя Олени змінилося. Сталебетонний, заспокійливий заголовок, як купол над четвертим реактором. Усім людям потрібні були гарантії. Вони не мали боятися дощів, роси, моря, повітря. Ліквідатори дали їм це.

«Ну, що я можу сказати? Сумно, — каже журналістка. — Тоді пам'ятали, що таке Чорнобиль. Реально розуміли, що люди ризикували своїм здоров'ям заради якоїсь вищої мети. І в той момент ми дійсно щиро вірили в те, що ми це зробили. І все потім піде добре. А хвороби минуть. І все буде гаразд…

Ви можете уявити вираз обличчя начальника, коли ти кажеш людині, що я — чорнобилець, мені належать два тижні додаткової відпустки на рік! Або грошова компенсація (і таке було передбачено законом свого часу) за цю невикористану відпустку — сміється Олена. — Я працювала в різних місцях. Були такі місця, де обличчя керівника перекошувалося.

Залізобетонні люди втомилися. Бетон кришиться. Метал іржавіє. Від того, що забули. Від того, що перестали допомагати. Завтра — 40 років аварії на ЧАЕС. Дорогі піджаки понесуть квіточки. Зроблять скорботні обличчя громадські діячі. А десь осторонь стоятиме вона.

«Я 26 квітня обов'язково приходжу на покладання квітів до пам'ятника одеситам-чорнобильцям. Завжди стою осторонь: не відчуваю душевного трепету від перебування «прямо поруч» із вождями», — каже Олена.

А все мало бути інакше.

Уривок із газети «Комсомольська Іскра». Завершення статті «Люди: 1000 відсотків надійності»:

«Ми виїжджали з Чорнобиля ввечері. Мене часто запитують: сюди можна буде повернутися, жити, виховувати дітей, садити сади, купатися в Прип'яті? Це буде обов'язково. Бо яким би страшним і підступним не був атом, що вирвався з-під контролю, розум і воля людей переможуть його. У них — 1000 відсотків надійності».

Люди 1000 відсотків надійності втомилися.

Автор — Дмитро Жогов