Відьма з мікроскопом та 50 сов: одеський слід на Буковині

Напередодні Вальпургієвої ночі наш Дмитро Жогов не міг не написати чогось такого. Сьогодні він розповість про відьму, яка переїхала з Одеської області на Буковину, щоб жити біля самого лісу і лікувати птахів. Вікторія Гусарова розповіла про природу, пташине чаклунство, реабілітацію пернатих і сенс життя. А ті, хто дочитають до кінця, дізнаються ще й найголовніше заклинання.

Свят! Свят! Закривай віконниці! Чуєш, як у трубі виє? Відьми на шабаш летять!

З 30 квітня на 1 травня — Вальпургієва ніч.

Названа вона так на честь католицької святої Вальпурги, яка, втім, до відьом не мала відношення. Говорили, що цієї ночі відьми зі своїми коханцями-чортами летять на Лису гору до Києва або на гору Броккен у Німеччині. Там вони п'ють, веселяться, б'ються — влаштовують шабаш.

Добрі християни в страшну ніч розпалювали багаття, на яких спалювали опудало відьми, дзвонили в церковні дзвони та зачиняли двері на засуви. Насправді цієї ночі припадало стародавнє кельтське свято Бельтейн, і він був для церкви як кістка в горлі. За те, що відзначав Бельтейн, можна було потрапити на багаття.

Тому й поширювалися дикі історії про цілування відьмами в зад Чорного Козла та про копчення християнських немовлят у трусиках. Але це свято живе й досі — і з кожним роком його відзначають дедалі більше людей. Напередодні Бельтейна ми вирішили поговорити з відьмою. Справжньою.

СЕЛО З 600-РІЧНОЮ ІСТОРІЄЮ ТА ВІДЬМА, ЩО ВИБРАЛА ЛІС

Горішні Шерівці — село в Чернівецькій області. До райцентру — 30 кілометрів.

Тут проживає майже три тисячі людей. Село давнє: вперше згадується в 1453 році в літописах. І воно вже стояло! Тому йому точно не менше шестисот років!

Ніхто точно не знає, звідки взялася назва Горішні Шерівці. Чи були тут горіхові гаї, що росли з незапам'ятних часів, чи ландшафт був таким. Люди казали: «Я пішов у широкі гори!» Звідси, скажімо, і назва. А також Горішні Шерівці стоять на руїнах стародавніх фортець. Немов зруйновані замки і вежі вкривалися трав'яним покривалом, а на ньому вже будувалося село.

Поруч ліс. Дрімучий. Кілька років тому одна тітонька пішла по гриби і заблукала. Дві доби шукали — ледве знайшли.

Народ тут шанує традиції. Щороку проходять коляди на возах: коні прикрашені хвоєю та соломою, і вся процесія їде селом. Парубки в масках нечистої сили скачуть, грає музика. На Хрещення ланцюжок людей з хоругвами повзе по пагорбах до ополонки у формі хреста на озері. Стройно співають пісню. Таке на Одещині навряд чи десь побачиш.

Ну і як такому стародавньому селу обійтись без відьми?

— Ліс за п'ять хвилин від дому — це місце сили, — каже Віка.

— Це спів птахів, що надихають, вдень і вночі, це життя дрібних істот навколо. Тут можна спостерігати всі цикли Природи та бути з нею на одній хвилі!

Віка встає о шостій ранку. Поки вмивається, неясить (сова така) сидить на поліні в хаті й гукає, охає — чекає на сніданок. На сніданок – миша. У будинку стерильна чистота, незважаючи на те, що птахи не сидять у клітках, постійно бруднять і зригують. Але господиня примудряється тримати все гаразд.

Вікторія Гусарова з чоловіком – наші земляки з Одеської області.

— Буковина — це ліси, річки та гори, — каже Вікторія. — А ми хотіли бути ближчими до природи, ближчими до лісів. Міста не дають нам сили. Тому ми вибрали на карті Чернівці: довкола лісу, поряд гори і приїхали сюди жити. А вже через десять років нам вдалося купити будиночок у селі, просто під самим лісом.

У сільській хаті відьми Віки немає зв'язок сушених мухоморів, не нудьгують у банках заспиртовані жаби, немає засмальцьованих карт, щуриних хвостів та інших неодмінних атрибутів житла Гінгеми.

Але є кисневий концентратор — для тих пернатих, яким важко дихати, і сучасний мікроскоп, як у серйозній лабораторії. І багато величезних клітин.

Коли господиня встає, їх мешканці піднімають гучний пташиний голос.

Віка — вікканка. Відьма та язичниця. Сама так і каже.

— Так, я відьма, практикую релігію під назвою Вікка (неоязичництво), яка своїм корінням сягає глибокої давнини.

Про цю іпостась Віки — трохи згодом. Наша героїня, окрім усього іншого, ще й рятівниця птахів. Уже десять років вона лікує підстрелених і збитих машинами пернатих. Зараз удома та у вольєрах на подвір’ї мешкає близько пів сотні птахів: сови, канюки, яструби, сойки.

Когось передали з області, а когось із інших міст України. Наші орнітологи відправляють птахів і з Одеси. Поїздом. До станції сім кілометрів, але місцеві таксисти охоче допомагають Віці та привозять поранених та хворих птахів. Нещодавно їй передали сову із Дніпра. Вона дуже боялася вибухів. А тут їй спокійно. До речі, Віку знають орнітологи та ветеринари — і ставляться до її роботи з великою повагою.

— Я не маю вищої освіти, і взагалі я навчалася вдома після шостого класу, — розповідає Віка. — Мріяла стати ветеринаром, але не склалося — і, мабуть, на краще. Це невдячна робота. Усі мої знання — те, що я набула за роки: досвід спілкування з ветеринарами, реабілітологами з інших країн, тисячі прочитаних статей та книг від фахівців, практичний досвід. Все сама, тому що я цим горю.

У Віки розлад аутистичного спектру, тому вона й навчалася вдома, але це не хвороба. Люди з таким розладом просто влаштовані інакше: вони можуть зосереджуватися на чомусь одному настільки, що решта відходить на другий план. Для Віки цим «одним» стали птахи. З ранку до вечора вона в робочій камізельці (безрукавці) снує між вольєрами.

- Я можу незграбно пожартувати про свій розлад аутистичного спектру, — каже Віка, — бо, напевно, птахи стали моїм аутичним спецінтересом. Тепер я знаю про них усе - і ці знання потрібно використовувати заради них, заради їхнього життя. Птахи — санітари екосистем. Без них світ завалиться — і це буквально: згадайте хоча б голод у Китаї, де знищили майже всіх горобців! Птахів треба берегти, бо вони — величезна частина природи і нашого життя.

О пів на сьому Віка починає готувати всім їжу. А це не просто крихти голубам покришити. Вийми та поклади їм гризунів, кроликів, мишей, рибу. Усі птахи різні, тому на це йде близько години зранку.

Принагідно Віка випиває склянку протеїну для енергії, тому що поїсти нормально вдається в кращому разі тільки в обід. Потім потрібно всім роздати їжу, погодувати тих, хто сам не їсть, прибрати в клітках і боксах, полікувати хворих.

Іноді після цього Віка ще пече хліб. Або їде в місто за продуктами. Повертається — знову треба поміняти всім воду, приготувати свіжу їжу, нагодувати хижаків, прибрати у вольєрах. Потім дає корм комахам і гризунам.

Тільки після цього вже можна поїсти — і знову лікувати й робити аналізи тим, кому потрібно.

Ось так по колу весь день. Вільний час - тільки після 23:00, коли Віка ще може попрацювати онлайн і спокійно поїсти в тиші.

Потрібно поспілкуватися з тими людьми, які знаходять поранених птахів і не знають, що з ними робити. Фахівців в Україні — один, другий і кінець. А птахів знаходять постійно.

Колись і Віці попався хворий голуб. Вона дзвонила у ветеринарні клініки — але там тільки відмовлялися.

- Голуба лікувати? Та ну. Ось іще. Знайшли теж пацієнта.

І тільки в англомовному європейському чаті любителів птахів вона знайшла розуміння. Тож тепер сама консультує інших. А ще дуже багато людей стають спонсорами цього центру реабілітації. Без них було б дуже важко.

- Зараз у мене 20-60 птахів, — розповідає Віка. — Тільки п'ятеро з них зможуть повернутися в природу. Усі інші — каліки, уже не здатні виживати самостійно. Тепер мій дім - це їхній дім, і я роблю все, щоб їм було добре, щоб вони харчувалися якомога природніше.

Віка трохи з сумом розповідає про першого врятованого Степана. Він жив із відьмою майже десять років, із купою хронічних захворювань, зі зламаними колись і криво зрощеними лапками. Помер кілька років тому — дуже раптово.

— Здебільшого запам'ятовуються дуже гіркі та сумні випадки, про які думаєш постійно, — каже відьма дедалі більше сумним голосом. — Наприклад, сова, яка заплуталася у сітці і вирвала собі лапу з корінням — її привезли до мене на евтаназію. Або шкварчата з ювенільним рахітом — вони не могли ходити, з переламаними та вивернутими лапками. Їх мені теж довелося відпустити у вічність. Це гірко, але це також частина моєї роботи. Іноді здається, що моє серце наповнене гострими кістками полеглих птахів.

Мій дім - це більше про реабілітацію пташок. Тут багато місця займають бокси для стаціонарного лікування, обладнання, велика аптечка, клітки з птахами — хоча вони й вільно переміщаються будинком. Це їхнє безпечне місце, де вони ночують.

У мене є тільки один куточок із вівтарем, де я іноді можу трохи побути в тиші, почитати, запалити свічку.

Ну, і, звісно, ми не могли не запитати про пташину магію. Що це таке? Вона взагалі існує? Ці істоти оточені ореолом таємничості й навіть містики. Чи може таке бути, що птах «знає більше», ніж здається?

- Птахи — це неймовірні істоти, — уже з натхненням розповідає Віка. — Іноді я дивуюся, які вони винахідливі або які вони водночас ніжні та витривалі. Вони відчувають землетруси та зміни погоди, здатні долати тисячі кілометрів високо в небі без води та їжі, мігрують у невідомі місця невідомими маршрутами, орієнтуючись на магнітне поле Землі — хіба це не магія?

ВІДЬМА — ЦЕ Я

Тепер саме час поговорити про відьомство. Вікка — офіційно визнана неоязичницька релігія в багатьох країнах. У Збройних силах США існує понад 40 вікканських груп для проведення обрядів на військових базах, кораблях і навіть у зонах бойових дій. Службовці можуть вказувати вікку як свою релігію на ідентифікаційних жетонах.

Взагалі-то віккани — не войовничий народ. Основна етична формула вікки звучить так:

»An it harm none, do what ye will»

«Якщо це не шкодить — роби що хочеш»

Багато сучасних вікканів гордо називають себе відьмами і відьмаками. Рух reclaim («повернення образу») показав, що «відьма» — це не образ зла, а символ свободи, сили і знань.

- З Віккою я, напевно, познайомилася неусвідомлено, — продовжує наша героїня. — Для мене завжди існувала Богиня як головне джерело Всього, адже тільки жінка може створювати життя. Десь у дитинстві я чула про різних богів, про стихії, цікавилася пророкуваннями та ворожіннями. Мама приносила мені з магазину, де працювала, різні книжки про магію і все таке. І ось десь через книжки я дізналася про Колесо Року і про Вікку загалом як про релігію — зрозуміла, що вона мені наче рідна.

Віка запевняє, і я їй вірю, що магія — це часто не те, про що пишуть у книжках. Магія — це прості речі: перетворення одного на інше — борошна і води на хліб, насіннячко на ціле дерево. Магія постійно присутня в нашому житті. А Вікка — не якась там секта, це світогляд, повага до природи і прийняття її циклів. І чаклунство, в цій родині, схоже, в крові.

- Моя мама взагалі теж відьма: у дитинстві вона ворожила, я чула замовляння. Мені тоді було десь три роки, я пам'ятаю, як запитала її: «Мамо, ти що, чаклунка?» Більшість моїх знайомих теж знають про Вікку і Колесо Року. І взагалі часто звертаються до мене по магічні свічки й трави для допомоги собі.

І ось, головне питання, що робить справжня відьма у Вальпургієву ніч.

- Бельтейн для мене — це свято життя, — пояснює Віка. — Уся природа розквітає, все наповнюється енергією, яка дзвенить у повітрі пташиним співом. Я проводжу невеликі ритуали — налаштування на вселенську любов і достаток, на родючість нашої Землі.

Мушу вас попередити. Якщо ви прочитаєте далі — то вам стане відомо одне, найголовніше заклинання відьми, але не для неї самої, а для цілого світу.

«Наш дар Природи — це найбільша цінність. Життя у нас одне.

Нехай воно розквітне миром у серці, яке б'ється в ритмі Матері — Землі».

Тепер ви повністю готові до головного відьомського свята!

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Коли Віка бере до рук зранене, тріпотливе тільце, для неї не існує нічого важливішого, ніж вилікувати страждальця. Повернути йому силу. Дати свободу.

І ми, напевно, й не уявляємо, чого варта та мить, коли вона відкриває вольєр, притискає птаха до грудей і підкидає, а той раптом злітає в небо. Вільна.

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов