Великий і жахливий Гурвіц, обдурений Боделан і підступний Клімов: невідомі подробиці виборів 2006-го в Одесі

Після тріумфального повернення Едуарда Гурвіца в одеську політику, у місті все завирувало. І це не тільки наслідки Помаранчевої революції, без якої не бачити Едуарду Йосиповичу заповітної посади. Вибори 2006-го обіцяли бути цікавими, а вийшли — і зовсім фантастичними. Як це було, згадує наш політичний оглядач Володимир Імуш.

^{Едуард Гурвіц і Віктор Ющенко}

БЕЗАЛЬТЕРНАТИВНІСТЬ У ВИБОРІ МЕРА

Буквально з перших днів Едуард Гурвіц демонстрував, наскільки він ефективний в улюбленому кабінеті. Міські проблеми, що висіли роками (реверсна смуга на селище Котовського, ремонт магістральної теплотраси на Сегедській) розв'язувалися ніби за помахом чарівної палички.

Бюджет наповнили надходження від земельних аукціонів, які здавалися тоді одкровенням. Такого в Одесі ще не було. «Прокинулися» забудовники. Якийсь час їхню сферу сковувало заціпеніння, але Гурвіц зумів розворушити ринок. Ба більше, почався справжній будівельний бум. Міська скарбниця стала отримувати в десятки разів більше грошей. «Покращення вашого життя вже сьогодні» насправді мало б виглядати якось так. І це не знущання: економіка в країні та світі йшла вгору, загалом, умови були ідеальними.

Ну і що гріха таїти, жодного серйозного опонента у Гурвіца просто не було. У пресі його частенько чи то жартома, чи то серйозно називали Великим і Жахливим. Це відсилання до всемогутнього чарівника Гудвіна зі Смарагдового міста або ж до його прототипу з країни Оз. Не суть важливо. Цей період якраз показує, чому ж Гурвіц не тільки жахливий, а й великий (трохи перебір із пафосом, але в наступному матеріалі нашого циклу ви в цьому переконаєтеся, а поки що вірте на слово).

Партія регіонів і БЮТ своїх кандидатів не висували в принципі. Єдиним опонентом, який проводив кампанію, хоч і дуже умовну, був ексміліціонер Сергій Бовбалан. Тоді про нього ходила слава як про успішного борця з оргзлочинністю, згодом, однак, Бовбалан виявився любителем росії, наблизившись до лідера партії «Родіна» Ігоря Маркова. А у 2002, на попередніх парламентських виборах, він посів друге місце по округу в Малиновському районі. Причому йдеться не про якісь жалюгідні відсотки, за Бовбалана проголосувала добра чверть виборців, які прийшли на дільниці. Результат цей буквально приголомшив увесь політичний бомонд і насамперед самого срібного призера перегонів. У цей момент Бовбалан повірив, причому абсолютно щиро, що його люблять одесити. Логіка була приблизно такою: якщо просто листівками і мінімальною участю я домігся такого результату, то за нормальної кампанії і від сильної партії я знесу вашого Гурвіца однією лівою.

Зазначимо, що влада цього самого Гурвіца здавалася непорушною настільки, що навіть ті, хто органічно не сприймав помаранчеву владу, яку й представляв ЕІГ (а таких персонажів, які тримали дулю в кишені й чекали на свій час, було чимало), все одно були за нього.

ОДЕСИТИ І ПАРЛАМЕНТСЬКІ ВИБОРИ

Одночасно з мерськими по всій країні відбувалися вибори до місцевих рад і парламенту. Причому вперше за пропорційною системою — закритими партійними списками. Однозначним лідером парламентської кампанії і в області, і в самій Одесі стала Партія регіонів. На тлі конфлікту в помаранчевій команді та загального розчарування виборців ця перемога була просто фантастичною. Прохідними стали місця в списку, розташовані далеко від його початку. Окрім Олексія Костусєва та Леоніда Клімова, нардепами стали ще й не надто публічні люди. Якщо Ігор Мітрошкін (дуже близький до Клімова), якого від самого початку розглядали як главу облради, генерал-майор СБУ в запасі, реально користувався повагою, то 202-й (!) номер у списку Петро Петрик не був улюблений або жалуваний однопартійцями. Подейкують, що інакше як «здрастуй дерево» про нього не говорили. Він значився заступником голови обласної організації ПР, тихо отримував зарплату в імперії Клімова і ні на що особливо не претендував. І тут… став нардепом.

Але ось аномалія. Чи то одесити голосували дуже дивно, чи то рахували майже як у 1998-му, але найпопулярніша в області Партія регіонів на одних і тих самих дільницях у місті отримала різні результати на виборах різного рівня: у Верховну Раду — близько 45%, в облраду — 35% і трохи більш як 20% у міськраду. Є версія, що це було частиною договору між Клімовим і Гурвіцем. Таким чином до міськради завели соціалістів, головним спонсором яких на той момент був банк «Південний». Його засновники Юрій Родін і Марк Беккер внесли в касу чи то мерії, чи то Клімова дуже значну суму, щоб 2+% стали 3%. 

Помаранчеві партії, які отримали після приходу до влади Гурвіца квоти заступників або голів адміністрацій, так і не змогли домовитися про співпрацю і в підсумку йшли на вибори окремо. Яскравий приклад — Партія захисників Вітчизни Юрія Кармазіна, ПОРА Володимира Кличка або партія «Реформи і порядок» Віктора Пинзеника. Їх насправді було більше, і кожна політсила була впевнена, що вже тривідсотковий бар'єр вона подолає. Не царська це справа — об'єднуватися. І це при тому, що та ж ПОРА і партія «Реформи і порядок» на вибори до парламенту йшли разом (це, щоправда, не допомогло). Як і в Одесі, де обидві взяли не більше одного відсотка.

ВИБОРИ ДО ОДЕСЬКОЇ МІСЬКРАДИ. ПЕРЕДМОВА

Вибори 2006 року показали, що в Одесі загальноукраїнські тенденції не працюють, а механізми створення коаліцій, м'яко кажучи, нестандартні. Чому? Спробуємо пояснити. Вся сіль у тому, як формувалися списки партій, які в міськраді поводилися так атипово (якщо порівнювати з парламентськими).

1 Блок Ющенка «НАША УКРАЇНА» — президентська політсила, керівником обласної організації якої був Олексій Козаченко, а фактично обличчям і лідером — Едуард Гурвіц. Саме одеський мер домігся того, що до нашої міськради йшла «Наша Одеса», а не «Наша Україна».

Люди двох цих політичних (за місцевими мірками) важковаговиків увійшли до списків на паритетних засадах. Ще на етапі підготовки до виборів між керівниками розгорівся конфлікт, у результаті якого повністю контрольований мером тервиборчком викинув зі списків до міськради одного з найближчих соратників Козаченка — Леоніда Макулу (ТРЦ на Середньофонтанській). Це стало точкою неповернення у відносинах двох лідерів президентського блоку. Місце Макула посіла Марія Єремеєнко — юрист Козаченка. Однак заміна була, скажімо так, нерівнозначною. Макул, шанований колегами, зі своїм політичним капіталом (пізніше став нардепом від «Батьківщини»), міг стати серйозним гравцем, з яким довелося б рахуватися. Його відсутність багато в чому допомогла Великому і Жахливому схилити на свій бік ще кількох депутатів Козаченка, список перестав бути паритетним.  

^{Лідери президентського блоку: Едуард Гурвіц і Олексій Козаченко}

Список «Нашої Одеси» очолив друг Гурвіца Борис Литвак, який мав колосальний авторитет. Він був єдиним опозиційним депутатом у міськраді минулого скликання. При цьому «совість Одеси», як називали його городяни, скептично ставився до очолюваного ним списку, чого, в принципі, і не приховував. Його політична вага і репутація дозволяли йому це. Фраза «я в хорі не співаю» стала мало не візитною карткою, зокрема й на численних ефірах. Ба більше, слухаючи його виступи, не завжди було зрозуміло, кого він підтримує на парламентських виборах — «рідну» «Нашу Україну» Ющенка чи БЮТ (Блок Юлії Тимошенко, якій він дуже симпатизував).

_{Борис Литвак на фоні створеного ним Дому з Ангелом}

Уже пізніше Козаченко заявляв публічно, що частина київського керівництва партії отримала в Одесі землю під забудову. Це, мовляв, і дозволило протягнути локальну назву партії та інші вольності Гурвіца і його команди.

До обласної ради ж ішла вже «Наша Україна», у першій п'ятірці якої — віцемери Михайло Кучук та Анатолій Ворохаєв.

2. ПАРТІЯ РЕГІОНІВ в Одеській області ніколи не була монолітом. Біля витоків політсили стояв Руслан Боделан, а після його втечі до РФ повноваження і печатку отримав помічник вигнанця. Він був суто технічною фігурою, який багато років працював із Боделаном, що давало змогу колишньому меру тривалий час не хвилюватися про долю партії та її спадщини. Однак золотий осел часто відчиняє ті двері, які не можуть узяти великі армії. У той момент, коли Боделан зрозумів, що рейтинг рідної партії зростає, а він повернутися через кримінальне переслідування не може, то спробував передати кермо влади депутатам міськради Іллі Тищенку та Віктору Станкевичу. Останній очолював Асоціацію транспортників (маршруточників), годував пенсіонерів у їдальнях фонду «Ветеран», а пізніше приєднався до Гурвіца. Однак замість печатки Станкевич і Тищенко отримали… виключення з партії. Керівництво перейшло до рук Леоніда Клімова, власника «Імексбанку» і великого будівельного бізнесмена. Відбувалося це все за підтримки Києва, зрозуміло. На дзвінки з проханням передати печатку Тищенку Боделан отримував ввічливу і донезмоги знущальну відповідь: «Приїжджайте, Руслане Борисовичу, я вам усе віддам».

^{Важкоатлети одеської Партії регіонів: Руслан Боделан і Леонід Клімов}

Клімов одразу ж увійшов у тісний контакт із Гурвіцем, благо мав колосальні проблеми з дозволами, точніше сказати, будував свої численні висотки по всьому місту і зовсім без документів. І ось проблеми з будівництвами фантастично швидко вирішуються (зі скандалами, зрозуміло, але все ж). Ба більше, основним інтересом Клімова була все-таки область: він розраховував провести свого першого заступника Мітрошкіна (того самого генерал-майора СБУ, який несподівано став нардепом) у голови облради. Не те щоб несподівано, але перед самими виборами Клімова вирішили атакувати. Торпедувати місцевого лідера ПР спробували Жаба з Гадюкою любителі росії — нині втікач Ігор Марков і нещодавно затриманий Руслан Тарпан.

^{Ігор Марков-утікач Ігор Марков і затриманий нещодавно Руслан Тарпан}

Парочка активно сигналізувала Києву, що одеська Партія регіонів стала придатком Гурвіца, а за вирішення бізнес-питань Клімов зливає інтереси політсили. Клімов вистояв і зберіг контроль, хоч і довелося розбавити списки представниками інших груп: Ківалова, Костусєва, Агафангела. При цьому «контрольний пакет» залишався все ж у господаря імперії «Імексу». Крім того, з Києва прислали цілу контрольну групу, завданням якої було не тільки контролювати, а й організовувати роботу в регіоні. Очолював ревізорів майбутній губернатор Едуард Матвійчук, а його заступником був майбутній голова облради Микола Пундик (про їхні стосунки, розподіл ролей голів обладмінситрації та ради ми писали тут).

3. Блок «НЕ ТАК!», куди входили кум путіна Віктор Медведчук, Юрій Бойко та інші, йшов на вибори в країні як вкрай антимайданівська сила, звинувачуючи ПР у співпраці з помаранчевою владою. У результаті проєкт повністю провалився. У передвиборчу кампанію вклали купу грошей, це дало близько 1% голосів українців в середньому по країні. Результат у ВР по Одесі мало чим відрізнявся, однак у міськраді все було набагато цікавіше.  

Політсила, до складу якої входило кілька великих бізнесменів, упевнено пройшла, просто поставивши першим номером Нестора Шуфрича (не посміхайтеся так саркастично, за цим політиком не завжди був такий шлейф, як сьогодні), який, наче локомотив, буквально втягнув партію до зали міськради. Крім цього, він обрався до Верховної Ради Криму, де й залишився депутатом.

4. Блок Наталії Вітренко «НАРОДНА ОПОЗИЦІЯ» — Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ) і партія «Русько-Український союз» (партія «Русь»). Від самих назв волосся дибом. Тим хто не пам'ятає діяльність Вітренко — реально пощастило.

Після невдалої спроби взяти під контроль одеську Партію регіонів альянс Маркова і Тарпана зумів очолити (фактично купити більшу частину списку) «Народну опозицію». Попри опір старшої частини партійців, буржуї все-таки прорвалися. А потім ще й прикупили декого зі старих. У підсумку вірними екзальтованій лідерці, тобто Вітренко, залишилися тільки три депутати, але про це пізніше.

Каменем спотикання у відносинах Тарпана з мерією був конфлікт через два готелі на Дерибасівській: «Великий Московський» і «Спартак» (на його місці сьогодні ярмарок). Ходили чутки, що Михайло Кучук намагався віджати повернути в комунальну власність обидва ці об'єкти. Тарпан навіть був згоден віддати один отель, однак Кучук вимагав усе ж таки обидва. Тарпан зміг розв'язати це питання з мерією. Як? Розповімо трохи згодом.

Повернемося до таких прогресивних соціалістів. Блок програв вибори до Верховної Ради України, набравши лише 2,93 % голосів за необхідних 3%.

5. НАРОДНИЙ БЛОК Литвина на Одещині представляли Сергій Гриневецький, секретар міськради кількох скликань Олександр Прокопенко та маловідомий тоді керівник федерації тайського боксу Геннадій Труханов. На виборах блок отримав 2,44% голосів і не пройшов до Верховної Ради.

Усі три ці партії об'єднало те, що, попри пристойну присутність в обласній і міській радах, вони так і не пройшли до парламенту і практично в повному складі пішли в самостійне плавання, мало орієнтуючись на центральні органи, які просто нічого більше дати їм не могли. Процедури відкликання депутатів ще не існувало (з'явилася дещо пізніше, коли ситуативний альянс БЮТ і ПР протягнув у Раді закон про імперативний мандат), тож жодної відповідальності за таке свавілля їм не загрожувало.

^{Леонід Кравчук, Віктор Медведчук, Володимир Литвин і Наталія Вітренко, які «пролетіли» на парламентських виборах}

6. СОЦІАЛІСТИ. Після Помаранчевої революції губернатором Одеської області став соціаліст Василь Цушко. Це не означає, що влада в регіоні перейшла в руки політсили Олександра Мороза, але певні важелі в неї з'явилися. СПУ активно фінансував великий бізнес регіону, зокрема й банк «Південний». Представляли партію тоді Вадим Мороховський (топ-менеджер того самого «Південного»), Борис Музальов («Таврія В») та інші серйозні бізнесмени. З огляду на те, що в той момент весь великий бізнес хотів тією чи іншою мірою працювати з будівництвом, він максимально залежав від мерії.

7. БЛОК ЮЛІЇ ТИМОШЕНКО. Маленьку, але горду політсилу можна було легко розмотати, що Клімову, що Гурвіцю, але в цьому не було жодної необхідності. Уся фракція, що стрункими рядами прийшла до міськради, і так підтримувала мера.

І ось вибори відбулися. 120 мандатів депутатів міської ради розподілилися так: 38 - Партія регіонів, 31 - блок «Наша Одеса», 15 - блок Вітренко, 12 - блок Тимошенко, 10 - блок «Не Так!», 8 - блок Литвина і 6 - СПУ. «Але як же зібрати з цієї різношерстої публіки більшість, ще й лояльну тобі?» — думав, мабуть, Гурвіц.

І поки опоненти раділи його явній поразці в міськраді, одеський мер створював стабільну коаліцію, яка дала йому змогу почуватися цілком упевнено. Як це можливо, якщо початкові умови простіше описати двома словами «місія нездійсненна»? Про все це в другому матеріалі нашого циклу.

Автор — політичний оглядач «Думської» Володимир Імуш