Експерименти з пластикою, медитація та дитячі фантазії: одеська Фріда Кало вражає своїм живописом

Друга серія, «Історії ведмедиків і ляльок», об'єднала картини, персонажами яких стали авторські іграшки ручної роботи. Їх створює мама художниці, Олена Будикіна. Олена Сергіївна шиє вбрання для ляльок, які потім відправляються до колекціонерів у Францію та США. Колись маленька Марічка попросила маму пошити їй ведмедика Тедді. Згодом мама створила цілу колекцію іграшок, які пізніше перекочували на полотна доньки. Це розповідь про предмети пам'яті, дитячі фантазії, турботу й тепло, що пронеслися крізь роки. Поєднуючи ці дві серії, Маричка Леон вибудовує простір між минулим і сьогоденням, між дівчинкою й жінкою.

«Дівчинка грається з іграшками, але потім дорослішає, — проводить екскурсію по експозиції сама художниця. — На картині «Купала» доросла дівчина разом із подругами плете вінок, щоб пустити його по воді, загадати на заміжжя й знайти кохання. Пізніше вона стає музою. Я принесла сюди частину диптиху «Художник і муза». Але оскільки виставка жіноча і місця в залі небагато, «Художника» я залишила вдома — художницею сьогодні буду я сама, а «Муза» — ось вона».

На картині «Медитація» глядач бачить героїню, занурену в духовний пошук, а «Великдень» знайомить із дівчатами в гуцульських і київських вбраннях серед писанок, зокрема з орнаментами Одеського регіону. Тут є й жінка-мати, і жінка з домашніми улюбленцями («Кібернетична Мадонна» з кішечкою на руках та окремий портрет кішки Сільви), і жінка в роздумах… Жінка, що танцює, — данина захопленню Марички стилем «трайбл-фьюжн»: цей танець виконують не заради спокушання, а для себе, хоча він може бути неймовірно привабливим.

Українка з чилійським корінням, Маричка Леон — надзвичайно багатогранна особистість. Вона не тільки малює картини, а й танцює та співає. З її рідкісним колоратурним сопрано їй відкривався прямий шлях до консерваторії — тим більше, що паралельно з художньою школою вона закінчила й музичну. Маричці підкорилася навіть арія Цариці ночі з моцартівської «Чарівної флейти», проте дівчина обрала театрально-художнє училище, де здобула професію гримера, а потім — художньо-графічний факультет педагогічного університету.

«В Індії кажуть, що коли народжується дівчинка, її цілує та чи інша богиня, — розповідає викладачка художньо-графічного факультету Стелла Мунтян. — Марічку поцілували й Сарасваті, й Лакшмі. Вона працює над зовнішністю не тільки своєю, а й дівчат, які хочуть прикрасити себе: робила грим ведучим на телебаченні, акторам у Театрі музичної комедії. Якщо брати європейську традицію з її дев'ятьма музами, то Маричку поцілували щонайменше вісім, а особливо Терпсихора — муза танцю. Маричка — дуже яскрава, талановита особистість, вона завжди чимось дивує й вражає. Радію, що у нас такі випускники».

Батько художниці, архітектор Анатолій Васильович, зауважує: донька абсолютно правильно зображує серед іграшок юлу, адже її саму з дитинства називають юлою. За його словами, він ледь встигає стежити за тим, який черговий диплом чи сертифікат отримала Маричка — настільки широке коло її інтересів. При цьому вона вже заміжня й виховує доньку.

«Чесно кажучи, останніми місяцями я втратила натхнення, — зізнається Маричка Леон. — Події під час війни не сприяють творчості. Але коли з'являється можливість дістати запаковані картини й показати їх у гарному місці, це дуже піднімає настрій».

У бібліотечному просторі серед тисяч книг виставка Марички Леон сприймається як візуальний щоденник. Вона нагадує: дитинство не зникає з віком, а пам'ять живе в речах, образах і тілі, даючи кожній жінці право творити власний життєвий міф. Наша землячка багато в чому нагадує велику Фріду Кало, але без трагічної складової — із сонячним і світлим настроєм. Нехай так буде й надалі.

Автор — Ірен Адлер, фото Олександра Синельникова