Воєнні втрати: наскільки адекватні дані від президента України і чому їм варто (із застереженням) вірити?  

Днями президент Володимир Зеленський розповів про безповоротні втрати російської та української армій, яких зазнали від початку повномасштабного вторгнення.  

За його словами, за два роки великої війни у Сил оборони вбито 31 тисячу осіб, у росіян — 180 тисяч. Разом із пораненими, полоненими, дезертирами, відмовниками втрати ворога склали «до 500 тисяч» військовослужбовців.

Наскільки адекватні ці оцінки? Спробуємо розібратися.

Для початку — коротке пояснення. Тема втрат під час великих збройних конфліктів, коли такі втрати обчислюються багатьма тисячами людей, вкрай складна.

І справа не тільки в тому, що «війна — це шлях обману» й «брешуть усі». Брешуть, звісно, питання лише, як брешуть, коли і в яких масштабах. Військова пропаганда демократичних і тоталітарних держав кардинально відрізняється: якщо перші віддають перевагу мовчанню, приховуванню чутливих відомостей, до яких належать насамперед свої втрати, то другі завжди спотворюють істину, називають чорне білим і навпаки.  

Саме тому до слів Володимира Зеленського, Джозефа Байдена, інших лідерів держав західного світу та до повідомлень того ж таки путіна і його посіпак варто ставитися по-різному. До перших — з часткою критики (довіряй, але перевіряй), а другі можна одразу відкидати, бо вони брешуть завжди і всюди.   

Проблема, однак, у тому, що реалістично оцінити навіть власні втрати дуже і дуже нелегко — що вже казати про втрати ворога. Почати з того, що інтенсивні бойові дії тривають, лінія фронту постійно змінюється, хоч і не так динамічно, як було у 2022-му. Території, де гинуть солдати, потрапляють у сіру зону, тобто не контролюються ніким, а то й захоплюються ворогом, який далеко не завжди збирає тіла й обмінює на своїх полеглих.

Скільки російських військових згинуло назавжди в поліських лісах? Навряд чи зараз хтось зможе сказати. Але ж часто місця їхньої загибелі заміновані й недоступні навіть для української сторони. Тіла захисників Маріуполя, воїнів тієї ж 59-ї мотопіхотної, яка понесла дуже великі втрати під час ворожого прориву з Криму в перші дні вторгнення, — чи всі були передані нам? Чи є в них нормальні могили? І найголовніше — чи враховані вони? Ми не знаємо. І до речі, не в усіх є родичі, готові підняти бучу, де їхній син, донька, чоловік чи дружина. Тоді людина може і в категорію «безвісти» не потрапити.  

До речі, значний відсоток реально загиблих людей і в Сил оборони, і в росіян «завис» у цій самій категорії — когось не знайшли, когось знайшли, але не підтвердили особу: ДНК-ідентифікація може тривати дуже довго. Іноді її затягують свідомо — щоб не платити і не погіршувати статистику. Так, будемо чесними перед собою: і в нас, і в них.   

А ще і в України, і в росіян досі вкрай архаїчне діловодство, багатоступеневий (і здебільшого паперовий) збір інформації з місць, що передбачає купу викривлень, помилок і втрат даних. Іноді зібрати їх узагалі неможливо, бо від військової частини, яка є первинною ланкою, залишилися тільки ріжки та ніжки. Щось є у ТЦК, який відправляв людей по частинах, але ви ж знаєте, який у них безлад коїться: по чотири повістки вже мобілізованій людині, повістка померлому або давно знятому з обліку — звичайна справа. А деяким і зовсім не приходять.

Але якщо своїх убитих і поранених сторона ще якось може порахувати за документами (насправді, ні), то ворога… Втрати ворога доводиться оцінювати на око, що загрожує грубими помилками — часто несвідомими.  

Військові зазвичай роблять так. Був бій, умовна російська дев'ята рота другого батальйону 22-го мотострілецького полку 85-ї мотострілецької дивізії 5-ї загальновійськової армії атакувала український взводний опорний пункт. У роті має бути плюс-мінус 100 осіб, але ми знаємо, що саме ця рота зазнала втрат у попередньому зіткненні, тому там приблизно 75 осіб (найімовірніше, менше, оскільки повнокомплектних підрозділів немає ні в них, ні в нас).

Роту кинули в «м'ясний штурм», вона атакувала безперервно протягом п'яти годин, потім відкотилася, залишивши тіла загиблих на полі бою. Командир опорника, що відбився, радісно доповідає нагору, що «всі 4.5.0, ми їм врізали по перше число, візуально спостерігаю до 20 трупів». Вищий штаб записує цю інформацію, потім, виходячи з прийнятого співвідношення вбитих до поранених 1:2-2,5, припускає, що «трьохсотих» там 45 осіб. Нагору летить інформація, що така-то рота знищена повністю. В підсумку Генштаб (про його дані і дані президента поговоримо нижче) вносить до своєї статистики втрат агресора 65 солдатів, сержантів і офіцерів.  

У реальності ж купа варіантів. Командир, підраховуючи тіла, міг натурально помилитися, сприйнявши за труп якусь купину; міг від захвату, що живий і переміг, злегка прибрехати (класика жанру: «Що їх, басурманів, жаліти?»); в роті, що атакує, могло бути більше або менше народу, ніж вважала розвідка; ну і міг не спрацювати горезвісний коефіцієнт. Або поранених, скажімо, виявилося значно менше, або ж усі вони отримали незначні тілесні ушкодження.

В підсумку рота несподівано «воскресає» в іншого опорника, й розвідка даремно костерить нещасного офіцера, який, насправді, ні в чому не винен.

Усі ці та багато інших цілком природних аберацій, часто не пов'язаних із чиєюсь усвідомленою брехнею, призводять до того, що точно підрахувати кількість жертв війн далеко не завжди вдається і після їхнього закінчення. Мабуть, єдина країна, яка в цьому досягла успіху — США, але про їхню методику обліку MIA (missing in action — «втрачених у дії»), напевно, треба писати окремо.  

Історики досі сперечаються з приводу втрат країн, які брали участь у Другій світовій війні. Скажімо, оцінки щодо РККА (радянських військовослужбовців) різняться від 8,6 млн до 11,4 млн. Щодо цивільних осіб, то розкид ще більший, я б навіть сказав, непристойно більший — від 4,5 до 10 млн осіб! І це при тому, що якраз у цій частині архівні дані в 1990-ті були доступні. Ось тільки звести їх воєдино, заповнити лакуни і виправити помилки, на жаль, не могли і тоді, й тим більше неможливо зараз.  

Втрати Німеччини: вермахт — від 4,4 млн до 5,3 млн, за цивільними — від 1,5 млн до 3 млн.

Адже майже 80 років минуло…  

Але повернемося до нашої війни. Отже, президент заявив, що на українській землі полягло приблизно 180 тисяч окупантів. Того ж дня Генштаб Збройних сил України в своєму черговому зведенні ворожих втрат дав значно більшу кількість знищених ворогів — 409 820 осіб. Нестикування?

Ні, звісно. Генштаб не уточнює, про якого роду втрати йдеться, не каже навіть, чи безповоротні вони. Найімовірніше, в це число включають усіх — і вбитих, і поранених (від важких до легких), і полонених, і відмовників, і дезертирів. Ну щоб побільше було. Це якраз у стилі військової пропаганди демократичної держави: не брехня, просто не уточнили, про що йдеться. Втрати й втрати.

Беремо 180 тисяч убитих від президента, множимо на максимальний коефіцієнт 2,5, отримуємо 450 тисяч поранених — ось вам і понад 600 тисяч сукупних втрат. Візьмемо більш консервативний коефіцієнт 2, отримаємо 360 тисяч поранених — 540 тисяч сукупних. Усе це не надто відрізняється від даних Генштабу, який, напевно, керувався куди більш точною методикою підрахунків.

Не варто забувати, що 1:2-2,5 — це вельми усереднена й умовна оцінка співвідношення вбитих до поранених на фронті. Все залежить від місця боїв та їхньої інтенсивності, від того, наступає сторона чи обороняється, від індивідуальної підготовки військовослужбовців у плані тактичної медицини, від системи евакуації. Наскільки ми можемо судити, в особливо гарячих точках на кшталт Бахмута й Авдіївки росіяни втрачали вбитими й пораненими ледь не у співвідношенні 1:1, а деякі їхні підрозділи взагалі знищувалися повністю, поранених не було або ж вони не виживали на полі бою. Подібні ситуації були і в Сил оборони.

Словом, усе складно.

І все-таки для розуміння рівня російських втрат у нас є реперні (так висловлюються суспільствознавці) дані. Їх добули репортери ВВС, видання «Медіазона» та волонтери. Вони встановили імена 45 123 російських військовослужбовців, загиблих з лютого 2022 року в Україні та похованих у рідних місцях. Для цього вони систематично відвідували кладовища в 70 населених пунктах Росії.  

Міст, селищ і сіл у рф куди більше. Тільки міст — 1120. Крім того, повторюся, безліч російських окупантів так і не знайшло останнього притулку на батьківщині — вони або гниють в українських лісах і посадках, у степах, руїнах, на дні морському, або ж лежать у моргах, чекаючи ідентифікації.  

ВВС вважає, що, «за найконсервативнішими оцінками», реальна кількість загиблих російських військових — удвічі більша (90 тисяч). Це менше, ніж дані Зеленського, але практично той самий порядок. Якщо вбитих окупантів 90 тисяч, то разом із пораненими — 225 тисяч. Плюс якась кількість дезертирів, відмовників та інших. 300 тисяч, скажімо.

Якщо віддзеркалити ситуацію, то, гадаю, що й втрати України більші, ніж заявлені президентом, хоча й не настільки, як стверджує, скажімо, New York Times, яка в серпні 2023 року з посиланням на свої джерела написала про 70 тисяч загиблих і 120 тисяч поранених українських солдатів і офіцерів. Зеленський, повторюся, найімовірніше, промовчав про безвісти зниклих (частина з яких у полоні і, цілком можливо, повернеться до строю), міг озвучити тільки кількість убитих зі Збройних сил, вивівши за дужки інші компоненти Сил оборони. Наскільки відрізняються реальні цифри від офіційних, сказати важко, але навряд чи йдеться про кратне перевищення. І тим більше не про порядки.

Хай там як, не варто забувати, що росія — це країна, в культурному коді якої записано, що «баби нових народять». Тоталітарні держави несприйнятливі до втрат — та й як позначиться загибель 150 і навіть 400 тисяч на 160-мільйонну країну?

Демократії, на жаль, у цьому плані слабші. Для нас кожне життя цінне, а кожна смерть завдає болю. 31 тисяча, які пішли в небо. Найкращих. Моторошна цифра.

Але Україна все одно переможе!

Автор — Віктор Босняк, військовий оглядач «Думської»