До вічного миру: люди, які бажають свободи та саморозвитку так, як їм підказує їх серце, не є «нацистами»

Знаменитый одесский судья Александр Гарский, который прославился своими гуманными и великолепно прописанными приговорами, став символом нового украинского правосудия, написал для «Думской» вот такой текст.

«До вічного миру!

До кого було звернено цей сатиричний напис на вивісці одного голландського шинкаря поруч із зображеним на цій вивісці цвинтарем? Чи взагалі до людей, чи зокрема до очільників держав, які ніколи не можуть пересититися війною? Чи, можливо, тільки до філософів, яким сниться цей солодкий сон? Питання залишається відкритим».

Імануїл Кант, передмова до трактату «До вічного миру».

У холодному розумі, при наявних страхіттях війни, думки завжди повертаються до історії. А історія, як відомо, це «велике кладовище»,.. і, мабуть, «вчений історик» — це той, хто знає більше мертвих імен та прочитав більше епітафій на людських гробницях.

Не претендуючи на істину щодо «вченого історика», мої думки повернулись до Іммануїла Канта, точніше — до його видатної праці «До вічного миру», яку він написав у 1795 році.

У цьому творі Кант виводить закони, які є заборонними і надають можливість державам співіснувати у порозумінні та мирі. Ці закони є не лише проявом абстрактної філософської думки. Як показує життя, вони є дієвими інститутами домовленостей, які мають право на існування та існують між цивілізованими народами і державами.

Так, наприкінці XVIII сторіччя Кант визначив такі закони:

1. Жоден мирний договір не повинен вважатися таким, якщо при його укладенні таємно зберігається основа для майбутньої війни.

2. Жодна самостійна держава (велика або мала — це байдуже) не має бути придбана іншою державою ані у спадок, ані в обмін, ані купівлею, ані у вигляді дару.

3. Постійні армії повинні з часом повністю зникнути.

4. Державні борги не повинні використовуватися для зовнішньополітичних справ.

5. Жодна держава не повинна насильно втручатися в політичний устрій та правління інших держав.

6. Жодна держава під час війни з іншою не повинна вдаватися до таких ворожих дій, які унеможливили б взаємну довіру в майбутньому стані миру, як, наприклад, засилання вбивць із-за спини (кута), отруйників, порушення умов капітуляції, підбурювання до зради в державі ворога і т. ін.

Не має значення, що ці закони є дещо абстрактними, далекими від дійсності в сучасній уяві. Не має також значення, що деякі положення цих законів є занадто пафосні. Але ж згадаємо, як розділ «Злочини проти основ національної безпеки України» Кримінального кодексу був до 2014 року майже ілюзорним, і правники в Україні не мали досвіду застосування таких норм закону. Але часи змінилися.

Вважаю, головним є розуміння того, що історично люди завжди намагались створити правила співіснування у цьому світі на засадах рівності та справедливості. Існування та дотримання таких законів є важливим незалежно від бажання будь-якої держави, оскільки це продиктоване звичайною логікою (якщо взагалі така є) та природою відносин між державами.

Напавши на Україну та втіливши у життя всі свої ганебні хворобливі страхіття, московія порушила всі визначені Кантом закони вічного миру. Своїм нападом московська держава показала очевидну зневагу не тільки до міжнародних норм права, але й до самовизначення українського народу, держави Україна. Всі умови, що були висловлені імператором московської держави українському народу, є або штучно створеними приводами та підставами для нападу та захоплення України, або хворобливою ілюзією людини, яка занадто довго була при владі, оскільки, як відомо, влада (особливо тривала та абсолютна влада) неминуче перекручує вільне судження розуму.

У цій ситуації надто сильно ображає той факт, що наша незалежна держава зараз примушена доводити сусідній деспотії факти та обставини, які відбуваються в її країні як частина права кожного українця на самореалізацію, свободу думки та дій. Чому московський народ, який відчутно не відрізняється з інших ані інтелектом, ані культурною спадщиною, ані економічними досягненнями, ані науково-технічними винаходами — вважає, що може впливати на думку іншої нації?

Злочини, які просто зараз вчиняють московські військові в Україні, зухвалість та цинізм таких дій вочевидь свідчать про відсутність у них стійких моральних принципів та чеснот. Що саме призводить таких бездушних людей до думки, що вони лише завдяки тільки неймовірній кількості фізичної сили (зброї, людей тощо) можуть вчиняти звірства в іншій державі?

Люди, які бажають свободи, миру та саморозвитку так, як їм підказує їх серце, не є «нацистами». Будь-якій розумній людині не треба мати значні навички мислення та навіть освіченості, щоб побачити та усвідомити, що в Україні не існує нацистських і неонацистських партій та громадських організацій, які б впливали на життя держави та суспільства і тим більше спрямовували його.

Є очевидним маніакальне прагнення московського царя до влади та до приниження іншого. Тут варто зауважити: в цьому випадку «інший» — це не людина поряд. «Інший» — це людина, яка має власні думки, які відрізняються від стереотипних імперських, які не узгоджуються з рабською філософією, з беззаперечним чиноповажанням.

Важко було уявити собі війну в ХХІ столітті в центрі Європи. Але вона вже сталася. Важко було уявити, що можуть існувати народи, які так ненавидять інший народ, його культуру, мову, релігію, світогляд. Але і такий, як ми бачимо, існує.

Як так сталось, що серед божевільного народу московії народились такі видатні письменники як Лев Толстой, Федір Достоєвський, Антон Чехов та багато інших, які своїм прикладом були взірцем доброти, щирості, справедливості, духовної святості? Їх твори дихали щирою правдою, бездоганною любов’ю до ближнього, а ідеї, які вони розповсюджували по всьому світі, свідчили про справжні християнські чесноти, про справжню любов до людини.

«Тільки дозволь собі поводитися з людьми без любові, і не стане меж жорстокості та звірства щодо інших людей, і не стане меж страждання для себе», — писав Лев Толстой, і вочевидь мав рацію. А може, справа в тому, що більшість великих руських письменників лише народилися на лавах імперії, а за походженням були українцями, поляками, євреями, татарами — тобто належали до поневолених народів?

Вочевидь, народ московії не вважає найвищими цінностями такі «банальні речі», як життя і свобода кожної людини. Їх мовчазна поведінка (мовчазна згода) в умовах сьогодення лише свідчить про співучасть у вчиненні злочинів на території України, що повинно знайти після перемоги України відповідну юридичну оцінку за правилами кримінального закону та міжнародних конвенцій.

Як можна бути здоровим, щасливим і продовжувати своє буденне життя, коли морально страждаєш, коли серце завмирає, слідкуючи за подіями війни? Однак «брати», вочевидь, можуть.

Недаремно той самий Кант висловив думку, яка влучно підходить до внутрішніх струн душі всіх московітів: «Штучне стиснення і надмірна розкіш цивільного устрою породжують дотепників і розумників, а часом також дурнів і ошуканців. Вони створюють видимість мудрості та доброзичливості, при якій можна обійтися і без розуму, і без чесності — було б тільки досить щільним гарне покривало, яке розстилає пристойність над таємними недугами розуму чи серця», — писав філософ.

Перемога України над Московським царством — це питання часу, оскільки успіх у будь-якій війні ніколи не залежав ані від позиції, ані від озброєння, і навіть не від кількості військ. Успіх залежить лише від почуттів, які є в душі кожної людини, у кожного українця. Ми на своїй землі, ми захищаємо своє – людей, землю, культуру, мову, а може, найголовніше — свою мрію.

А поки не можна не погодитись з думкою очільників нашої держави, що зараз кожний має робити те, що вміє найкраще. Бійці — воювати, тил - забезпечувати і допомагати фронту. А українське суспільство повинно об’єднатися заради наших воїнів, наших батьків, наших дітей, нашої перемоги.

Так сталося, що, нажаль, саме ця війна найяскравіше показала, наскільки українці — Велика і Непереможна нація, а головне — наскільки ми відмінні від московітів. Наші вороги не мають ані серця – бо не вміють любити, ані душі – бо не бояться пекла, ані розуму – бо не можуть збагнути, що українці непереможні, ані сорому – бо не здатні на правду, ані честі – бо і досі не визнали, що програли!

Але помста обов’язково буде невідворотньою.

«Клянуся, божевілля буде помщене,
Та так, що помстою я перевішу зло!»
У. Шекспір.

Автор — Олександр Гарський, спеціально для «Думської»