«Усі українці постають придурками, Куліш би в труні перевернувся»: чому в Одесі скасували дипломну прем'єру киян

В епіцентрі скандалу опинився Одеський обласний академічний драмтеатр (колишній російський) після скасування прем'єри вистави «Мина Мазайло». Столичні студенти звинуватили керівництво театру в упередженому ставленні до української класики, тоді як дирекція запевняє: постановка киян швидше зіграла б на руку окупантам.

У ситуації розбирався кореспондент «Думської».

24 квітня 2026 року на сцені одеського драмтеатру мала відбутися прем'єра вистави «Мина Мазайло» у постановці київських студентів Андрія Гришина та Дар'ї Репік. Робота була їхнім дипломним проєктом. Однак за два дні до показу прем'єру скасували, замінивши в афіші постановкою «Наполеон і Жозефіна».

Майже за місяць у ЗМІ з'явився матеріал, у якому Гришин заявив, що худрада драмтеатру визнала п'єсу Миколи Куліша (яка, до речі, входить до шкільної програми) «неактуальною». За його словами, навколо постановки велися підкилимні ігри: старт репетицій затягували, часу на них виділяли недостатньо, а після багаторазових обіцянок випустити спектакль його раптово скасували.

Студент надав аудіозаписи, на яких народний артист Олег Школьник нібито називає п'єсу Куліша «застарілою і непотрібною сьогодні», а його колега Геннадій Скарга — такою, що «не витримує жодної критики». Також керівництву театру закинули небажання зараховувати студентам практику.

Стаття викликала резонанс — на театр посипалися звинувачення. Деякі представники громадськості назвали його «розсадником сепаратистів і ждунів», акцентуючи увагу на тому, що ще донедавна він офіційно називався російським, і закликали Службу безпеки України втрутитися в ситуацію.

Тим часом у дирекції драмтеатру кардинально інший погляд на те, що відбувається. За словами художнього керівника Олени Шрамко, все почалося в липні 2025 року, коли Гришин і Рєпік звернулися з проханням допомогти їм у постановці диплома.

«Сорок років тому я на цій же сцені сама ставила свою дипломну роботу і вважаю, що студентам завжди потрібно допомагати, тому дала добро, — розповідає Олена Шрамко. — У листопаді вони дізналися, що Театр юного глядача, розташований буквально за стінкою, теж ставить «Мину Мазайло». Я запропонувала не влаштовувати змагань і або поміняти п'єсу, або змінити театр чи місто. Але вони відповіли, що змінювати нічого не можуть, оскільки університет уже все затвердив. З юнацьким максималізмом вони запевнили, що зроблять краще, ніж колеги з ТЮГу. Я знову пішла назустріч, але попередила: остаточне рішення ухвалюватиме худрада з дев'яти осіб».

Репетиції стартували на початку березня цього року. Режисерам надали акторів, дві зали і час з 11:00 до 18:00, який ті повністю не використовували, закінчуючи роботу до 14:00-15:00. Четверо акторів відмовилися брати участь у постановці одразу або на самому початку процесу. Серед них була і народна артистка України Ольга Равицька.

«Є суто одеська фраза «люба моя дорога» — нею можна і обгавкати людину, і по голові погладити, — каже акторка. — Так і з виставою: матеріал може бути один і той самий, але акценти різні. Я від початку відмовилася грати тітку Мотю, яка приїжджає з Курська насаджувати російську мову. У мене на цій війні загинуло багато знайомих і родичів, я віддала 35 років служінню в Українському театрі, тому фізично не могла вимовити цю знамениту фразу: «пристойніше бути зґвалтованою, ніж українізованою».

Ольга Равицька наголосила, що анітрохи не шкодує про свою відмову.

«Мої побоювання повністю підтвердилися. Акценти, повторю, акценти! Перша поява тітки Моті, де вона так огидно кричить «Хаааарків» — так каркающе, до блювоти огидно. І все в них так вийшло. Це така режисерська подача, педалювання відрази до всього українського. Усі українці в цій постановці постають придурками. Думаю, Куліш від такого в труні б перевернувся, а кремлівські канали із задоволенням зробили б сюжети про таку прем'єру», — впевнена актриса.

За словами художнього керівника драмтеатру, режисери суттєво «кастрували» саму п'єсу, вирізавши, приміром, діалог Міини Мазайло з духами предків — чи не кульмінацію твору.

«П'єса дуже складна, написана в непростий час, коли в СРСР пішли назустріч корінним народам і почали українізацію. Колеги з ТЮГу спрацювали чудово: вони показали громадянську позицію сценою з комсомольцями, номерками і розстрілом. А тут вийшло навпаки — придихання вчительки російської мови, спів романсів, від яких аж приємно стає. Потім оця тітка Мотя, яка стрибає на причинне місце дядька Тараса і душить його. Така собі шариковщина. Один із танців, який вони хотіли запровадити, називався «танцем української неповноцінності». Загалом робота виявилася антиукраїнською та антинародною», — вважає Олена Шрамко.

Вона додала, що худрада одноголосно вирішила не вводити виставу в репертуар.

«До того ж було продано всього дев'ять квитків. Щоб праця стількох людей не пропадала дарма, ми запропонували провести закритий глядацький показ — безкоштовну презентацію дипломної роботи. Однак вони відмовилися, заявивши, що не хочуть створювати проблем театру. Щодо звинувачень у тому, що я не зарахувала їм практику: я досі не отримала жодних документів для заповнення. Днями дзвонила в університет, там сказали, що студенти поки що не з'являлися і нічого не показували. Хоча генеральну репетицію знімала їхня власна знімальна група», — резюмує Олена Шрамко.

На думку літературознавця Ірини Нечиталюк, п'єса «Мина Мазайло» не може вважатися неактуальною, а навпаки, здатна прикрасити репертуар будь-якого театру.

«Мені здається, звинувачення драмтеатру в сепаратизмі абсолютно несправедливі. Якби там дійсно засіли такі люди, вони б, навпаки, вхопилися за цю п'єсу, де Куліш саркастично висміює українізацію та її перегини. Це ідеальний матеріал для демонстрації подібної позиції. Але це модерна драма, в якій немає однозначних героїв; вона змушує глядача думати і самому обирати сторону. Я здивована скандалом, адже в жодному іншому театрі немає такої кількості робіт за тією ж Лесею Українкою. Вони дуже змінили репертуар і працюють на високому рівні», — наголосила Ірина Нечиталюк.

Театральний режисер Дмитро Олешко, своєю чергою, переконаний, що постановка в тому чи іншому вигляді мала побачити світ, бо тільки глядач має право на остаточний вердикт.

«Людина голосує гривнею, приходячи або не приходячи на виставу. Театр створений для того, щоб людина замислювалася і робила висновки. У худради може бути своя думка, у режисерів — інша, але головного не сталося: виставу не побачив глядач», — підсумував він.