Навіщо під час війни фестиваль диваків? Ґонзо-репортаж про похід старпера на одеський Comic Wave

Наш сивочолий спецкор Дмитро Жогов вирушив на фестиваль диваків, тобто гіків. Він завжди прагне потрапити на фестивалі, де тусується молодь непризовного віку. Воно й зрозуміло. Криза, та ще й середнього, поважного віку. Молодиться наш колега. Вбрався він, як завжди, до неможливого яскраво, обвішався модними девайсами й поплентався на подагричних ніжках у саму гущу молодіжного розгулу. Що з цього вийшло — і як він вижив — у гонзо-репортажі.

КОТЯЧА СОРОЧКА І ЯК Я ОДРАЗУ ПОТРАПИВ ДО ЛІКАРЯ

Сонце палило безжально. Господь Бог з небес навів на Одесу збільшувальне скло й веселився, спостерігаючи, як ми тут корчимося. Я міг би легко посмажити яєчню біля кіностудії на асфальті — і вона навіть могла б пригоріти й обвуглитися.

Загалом, я вже досяг того мерзенного віку, коли у трамваях зачиняєш вікна «щоб не продуло», а на сонці падаєш у непритомність від теплового удару. Тому час від часу буду нити. До речі, я прихопив із собою девайс із Китаю: надягаєш на шию — і він починає тебе обдувати. Дуже корисна штука.

Цілковито не зважаючи на спеку, скакали по липкому, розталому асфальту на Comic Wave дівчатка-лисички з пухнастими хвостами. Хлопці — в костюмах і з коробками на голові, з мечами, рогами й у японських шкільних сукенках. І всякий інший люд, що викликає подив у пішоходів.

Кіностудія змінилася. Весь простір досить нудних павільйонів для зйомок заповнили фантастичні істоти. Щось відбувалося, гукало та репетувало на сцені.

Місце вибрано ідеально. Тут є і затінені алеї, і безліч лавочок, і — що особливо тішило — розпилювачі води десь згори. Це було так мило й освіжаюче! У дрібному дощі з мікрокрапель танцювали героїні у фантастичних обладунках. Чорт забирай, як же це красиво!

І головне — тут є аура! Чого не було на скляно-металевому морвокзалі. Тут, чорт забирай, залишили свій слід такі світові кінознаменитості, що й уявити важко! Кажуть, навіть Акіра Куросава прогулювався тут, розмірковуючи над монтажем свого «Дерсу Узала».

Ну а Comic Wave суміш базару, концерту, битв на мечах, стрільби з лука і бог знає чого ще.

Найголовніше — тут можна було показати себе, не побоявшись, що хтось засудить чи викличе невідкладну допомогу. Усі бігали та фоткалися один з одним. І це є свій кайф. Пам'ятник акторові Бучме, що стояв на кіностудії, дивився на широку публіку, що копошилася під ним, із заздрістю. Він би тут із нами запалив. Насправді веселий дядько був, хоч і отримав Сталінську премію за ролі якогось там революційного шахтаря.

Мушу сказати, що відвідувачі Comic Wave — наймирніша публіка. Хоч і попивають пиво.

Я робив репортажі з байк-фестивалів, де навіть отримував по пиці. Був на ЛГБТ-ході, коли ультраправі погрожували порвати всіх на шмаття, плювалися й кидалися на людей. Брав інтерв’ю в панків, які в процесі обблювалися й падали під стіл, як кеглі. А тут я опинився в країні рожевих поні та абсолютно мирної публіки.

— Ви вже не дуже їх питайте про політику. Це ж люди з іншого виміру, — жалібно попросила мене організаторка. — Бо приходять і питають у Наруто (ніндзя-підліток), чого він не в армії. А він взагалі дівчинка. У нас тут багато чоловічих персонажів насправді дівчатка.

Я був найстарішим відвідувачем комік-кона. Старше я побачив лише чудового професійного фотографа Дмитра Скворцова, у якого, мабуть, очі розбігалися від цього надзвичайного дійства. І він пронісся повз, гримаючи об'єктивами і всякою фотографічною дрібницею. Дві дівчинки — одна з білою, інша з чорною шевелюрою — тягнулися одна до одної для поцілунку, повторюючи сцену з якогось аніме Туди, певно, він і побіг.

Але він не береться до уваги. А я — найстаріший і найтовстіший.

Але в мене була РУБАХА. І не проста, а з котами-самураями, куплена за кордоном. Коти уплітали рис і точили катани.

Вона була яскравішою і пістрішою, ніж комікси про Спайдер-Мена. Вона викликала заздрість та захоплення. Вона майоріла як вітрило. Коти грізно махали мечами.

Тільки я зайшов на фестиваль — дві опуплені мадами, мама з донькою в костюмах японських чарівниць, відпустили мені компліменти, насипали лайків та усмішок і попросили сфоткатись.

Я сфоткався і відчув, як від надлишку чуйсв почастішало серцебиття, підскочив тиск — і пішов я спішно до намету медичної допомоги. Там сиділа мила літня дама, яка виміряла в мене тиск. Я не преминув розпитати її, із чим звертаються учасники фестивалю.

- З головним болем. Напекло головушку — і біжать до нас, — лагідно казала вона. — Посидять у тіньочку, води вип'ють — і знову туди. І все у шкурах, латах, у чорному. Ох-хо… А вам, з таким тиском, треба було б прийняти таблеточок. І їхати обережно додому.

Я почув жалість і тривогу в її голосі. Але, відкинувши співчуття, я вийшов і затрусив у саме серце фестивалю.

АНГЕЛ ТА ЧОРТ

Тепер розповім про дві істоти на моїх плечах. Ангел і чорт. Оптиміст та песиміст.

Песиміст каже:

— Ти пам'ятаєш мелодію з фільму «Щелепи»? Ту… дууум… ту… дууум… ту-дум-ту-дум… ТА-ТА-ТАДААААМ! Це коли шукає акула жертву. Вона ж у тебе в голові грає, зізнайся? Ти пам'ятаєш, як у Замок Гаррі Поттера ракета прилетіла? П'ятеро загиблих та 32 поранених! А це було всього за кілька кілометрів звідси! А? Так і із цим заходом! Це все одно як знати, що був напад акули на людей і проводити на сусідньому пляжі дитячий заплив!

Але оптиміст, Ангел на іншому плечі, відрізає:

- Організатори, чай, не пальцем роблені. На кожному дереві вказівник, де бомбосховище. Сховатись на студії від уламків — нікчемна справа. Скільки літає ракета? Три хвилини? Навіть ти, 150-кілограмовий товстун, дошкандибаєш до якоїсь будівлі. Тож не нуди.

— Але ж така кількість людей. В одному місці…

— Ти на базар ходив учора за картоплею? А тривога, між іншим, вила! В аптеці у черзі стояв? Стояв. То що, по-твоєму, треба замкнутися вдома, щоб тобі їжу під двері підкладали? Іди з очей моїх. А то як трісну!

І чорт-песиміст ретирувався.

БУДИНОК МІЯДЗАКИ

Будиночок Хаяо Міядзакі встановлено біля входу на кіностудію. І туди одразу кинулися якісь мухомори. Не знаю, з якої гри чи аніме. За їхніми капелюшками я роздивився хлопця, сивого, як лунь, і в товстих рогових окулярах, що косплеїв самого Маестро. І мало того, що косплеїл, так ще й підробляв автограф Міядзакі — і ставив його на численних наклейках і картинках з Тоторо та Безликим.

Мене так потряс цей косплей, що я засміявся. На що «Міядзаки» теж розреготався і швидко подряпав кілька ієрогліфів нашій фотографіні Валентині на картинці Безликого. У піднесеному настроєм ми рушили далі.

ПАН ІНОСЬКЕ

Ооооооо! Один із моїх улюблених персонажів! Пан Іноське — з кабаною головою на мускулистому торсі, в шкурах, в руках катани, дуже злий, має вибуховий і нестерпний характер. Під кабаною маскою — гарне дівоче обличчя, якого він соромиться: тонкі брови, великі зелені очі з довгими віями і чорне волосся, що переходить у синій колір, до плечей!

— Чи можна мені з вами сфотографуватися, пане Іноске? І чи взяти у вас інтерв'ю?

Іноске зняв кабану голову і виявився синьоволосою дівчиною із зеленими очима, Настею.

Вона гордо сказала, що в неї такий самий вибуховий характер, як у Іносці. Гордо похвалилася, що на відміну від перших Odessa Expo, де люди ходили переважно в масках, куплених на AliExpress, тут маска кабана і сам костюм — її власного виготовлення.

— У мене навіть намагалися його викупити на Comic Con'і у Києві! Я сказала, що робила його з потом та кров'ю — і я його не продам!

До речі, переможці конкурсу косплею — двоє, які косплеїли персонажів гри Final Fantasy. Вони здобули чек на 12 тисяч гривень.

Я дивився на них. І бачив холодні, мигдалеподібні очі воїна. А от кадика не бачив. Я розмовляв з ними і намагався зрозуміти, якої вони статі. Хотів спитати, але чогось стало незручно.

Потім у Карена Чорби, куратора косплея-дефіле, уточнив. Він мені відповів, що це дівчата.

— Я сам, сміху заради, — розповідав мені Карен, — наряджаюсь інколи в сукні. Смішно ж — чолов’яга з бородою, товстий і в сукні!

І РОХАН З'ЯВИТЬСЯ

Ось — розкинутий намет. У його гарячій тиші розкидані речі. Із нього тягне важким середньовічним духом. Самі господарі — в обладунках — рубаються один з одним під палючим сонцем. Иииих. Бумц. Бумц. Мені аж дивитись на них спекотно.

Я непритомний можу впасти, якщо уявлю, скільки градусів у них під обладунками. Я завжди дивувався всюдисущості цих мечників.

Зайшов у Ботанічний сад — понюхати квіти, злитися з природою.

— Бамц! Трямс!

Ніби вантажники кидають арматуру на дошки. Ясна річ — рицарі дубасять одне одного. Зайшов у кірху — почути воркування голуба, посилене відлунням у багато разів. Вознести очі до неба! Послухати тихий спів ангелів!

— Бац! Трах!

Ніби бондар клепає бочку. Рицарі. І що вони тут забули? Ідеш до Порохової вежі — на порт глянути, почути крик чайок…

— Бах! Трах! Бубух!

Рицарі кидаються одне на одного зі скреготом, наче відкривають старі консерви. І тут те саме: спітнілі мужики гамселять одне одного з неприємним звуком ковадла. Вони мужні й неймовірно витривалі — але кволі. Другий день фестивалю, як-не-як.

Під прапором із кабаном (Tангар Клуб) сидять троє рицарів. Вогняно-руда леді в латах:

— Я сьогодні з шланга обливалася — боялася, що ноги заіржавіють, — бадьоро каже вона. — А ще в мене є стьобані штани. Вони натуральні. У них тепло. А ще є хутровий комірець. У ньому ще тепліше!

- Ми королі Гондора! — вигукує дівчачим голосом другий лицар і хвалиться мечем. — Він важить два кілограми!

— Мої «ніжки» важать десь вісім кілограмів, одна! — не втрачає можливості перевершити подругу рудоволоса Шер.

- Повітряні тривоги не заважали? — я нарешті вступаю до цього діалогу.

— Було страшно. Ми ходили в укриття. Далеченько воно, щоправда. Але дехто й у будівлі (кіностудії) зайшов. У будь-якому разі — не так лячно, як під відкритим небом.

МИ ПОВАЛИЛИСЯ БЕЗ СИЛ

Фотографеса Валя видихнула, що фотоапарат на такій спеці відмовився працювати.

І телефон пише: «Пристрій досяг максимальної температури і далі не може працювати.»

— Нам треба охолоути! — Просипіла Валюха. Вона стала червоною, і від неї валили струмки пари.

Ми побрели до Павільйону Віри Холодної. Там були кондишені! Студійники кажуть, що легендарний Павільйон №1 будували самі архітектори, які зводили Ейфелеву вежу. Не знаю, чи ті. Але сходи вони збудували зовсім жахливу. Довгу та незручну. І дуже високу. Руки за таке їм відірвати.

Знову ж таки розповідають, що колись це був скляний павільйон. І обертався на сонячній осі. А зараз – бетонна коробка на верхотурі з дерев'яними воротами.

Але всередині було прохолодно. Ми гепнулися просто на сцену (а там і справді є сцена) — і на якийсь час відключилися від усього. Усе пливло перед очима: гіки розмальовували мініатюрних солдатиків і рубалися в ігрові автомати з 80-х.
Над нами тремтіло гаряче марево. Мій нашийник-вентилятор дув з усіх своїх китайських сил, та цього було замало. Він захлинувся потом і розм’як від спеки.

Валентина дістала з кишені «автограф Міядзакі», зроблений на Безликому. Він прилип до бейджика і спікся з ним.

Я зітхнув. Знову з'явився ангел-оптиміст і безпесиміст. Напевно, це від спеки здалося.

— Ну, що, забули на кілька годин про шахеди? — просипів песиміст. — Що ще гарного? Адже недарма тебе організатори на початку попереджали про те, що не треба б питати гіків про війну та політику! Це натовп абсолютно інфантильних ескапістів, які живуть у своєму світі ельфів, аніме, Рапунцель та смурфіків. Для них вся ця війна — не більше, ніж дратівливий чинник. Набридливий, як осіння муха.

Навіть коли буде свято Перемоги, вони скривляться: ось, мовляв, салюти заважають.

— А ти бачив дівчисько з лицарів, яке виграло приз — прапор УПА? — не здається оптиміст із правого плеча. – Скільки радості було! І зауваж — майже всюди українська мова. І давай дочекаємось фіналу, і потім будемо міркувати про ескапізм!

СТАНЦІЯ АЛАМО

Вони виступали вже наприкінці заходів. Перед роздачею слонів. Тобто призів. До речі, 70 тисяч поділили на всіх. Так ось. Про цю групу варто сказати особливо. Це оммаж вісімдесятим. Пам'ятаєте всю цю музику зі старих хорорів? Електронна. Тривожна. І запам'ятовується. Писали майстри, такі як Енніо Морріконе, наприклад.

Під цю музику в пам’яті спливають уривки старих жахастиків.
Ось — дівчина, що повзе між сміттєвих баків, а за нею — силует маніяка з ножем. І все це світиться, переливається неоновою рекламою. Ось — собака, що мчить серед вічних снігів, і ніхто не знає, що в ній — інопланетний паразит. Сміючийся клоун-убивця й гігантська акула Мегалодон. О, вісімдесяті!

- Мені подобається, як звучить словосполучення Alamo Station, — пояснює співавтор текстів пісень, композитор та майстер кейтара (клавітари) Вал Пліскен. Alamo — форт у Техасі. Під час американо-мексиканської війни жменька солдатів захищала форт від вищої кількості противника (і всі загинули). Alamo Station – це останній рубіж.

На сцені музиканти кайфують від самого дійства. Вони драйвові і здається, що перед ними стотисячна аудиторія, а не сотня гіків. Вони балдеють від своєї музики.

Роберт Франко – гітара, саунд-дизайн, композитор. Вал Пліскен із легендарним кейтаром Yamaha SHS-10. Червоний, як кров на афіші слешера. Без такого не обходилися групи 80-х.

Вокалістка Катря — це безумовна знахідка. Вона без зайвих зусиль заводить публіку. І люди верещать, танцюють і ладні зробити все, що скаже Катря. Гурт поводиться так, ніби вже 50 років на сцені! І вони — справжні зірки. Таке враження, ніби за сценою в кожного стоїть власний трейлер із душем. Дуже незвичний гурт. Я б порадив радійникам до них прислухатися.

Катря під час виконання їхнього хіта про Акулу почала кричати, що ми вб'ємо Мегалодона так само, як росію! І викликала захоплений рев серед гіків. Ах-ха! Хто там казав, що не слід змішувати війну та хлопчиків-ельфів?

— А ваше видання проукраїнське? – уточнює Катря перед інтерв'ю.

Я переконую її, що ми — найпроукраїнськіше видання. Гітарист киває на підтвердження головою. І тоді Катря з полегшенням каже:

— Жодний захід не може бути поза політикою. І те, що ми тут, свідчить лише про те, що наші ангели-охоронці – бійці ЗСУ – працюють для цього.

У вокалістки у шкіряному плащі дві вищі освіти. Перше — філологічне, а друге, ступінь магістра отримала в Китаї — з фінансів та економіки. Брайан Мей аплодує.

Роберт стверджує, що вони не користуються штучним інтелектом під час написання музики. Навіть обкладинки до дисків, що так і не вийшли, намальовані маслом.

Побажаємо Станції Аламо стримувати натиск ворогів — а це насамперед і війна, і неможливість пробитися (сподіваюся тимчасова) у вищий ешелон, і неможливість гастролей. Але міцно тримайте свій неоновий прапор над станцією Аламо!

Після того як вдосталь наситився неоном зі Станцією Аламо, я присів за столик, де зі смаком пила сидр жінка нікого, що не косплеє. Без рогів та маски, «по громадянці», вона розмовляла зі своїми супутниками та дивилася виступ на великому екрані.

Мені голос її здався до болю знайомим. Де я міг його чути? Млинець, ось ця інтонація. І ось слівце… Я болісно згадував. На грудях у неї висів бейджик із позначенням «лектор». Я не витримав і спитав, хто вона!

ВИЯВИЛОСЯ — ЦЕ ГОЛОС ТРАВНИЦІ!

Монолог травниці (монолог фармацевта) — нове та улюблене всіма аніме. Кожна серія сприймається із захопленням, і щоразу, коли сезон закінчується і треба чекати на новий — починається плач і скрегіт зубівний.

Сюжет такий: 17-річна Маомао, дочка аптекаря, добре розуміється на ліках, хворобах та отрутах. Працює в Кварталі Червоних Ліхтарів, де лікує повій від усіляких ІПСШ.

Її викрадають бандити і продають служницею до імператорського палацу. Вона стає особистою служницею-дегустатором отрут однієї з чотирьох старших наложниць імператора. Палацові інтриги наложниць, часто смертельно небезпечні, і заплутані замахи, все розгадує серйозна Маомао. Мабуть, з часів Шерлока Холмса не було такого персонажа! Ніхто й у підмітки не годився.

І ось вона сиділа переді мною !!!!!!! О !!!!!!

Як мені хотілося запитати, чи знайде вона жабку у євнуха-розпорядника.

(Мем — коли Маомао виявляє в штанах євнуха щось, чого там не повинно бути, і називає це умовно «жабкою».)

Але заговорили ми не про жабок у штанах, а про війну!

І це не Маомао, а Ніка Леніна, яка озвучує безмежну кількість персонажів. Одразу маю сказати, що наше українське озвучення краще, ніж усі інші. І в рази смішніше, зрозуміліше, ніж російська. І заслуга в цьому таких людей як Ніка.

Ну а Ніка видала монолог, який я тут розміщую. Він ніби підсумовує мою внутрішню суперечку про те, чи потрібні у війну такі заходи чи ні.

«Війна з нами завжди, — каже Ніка. — Однак ми не повинні забувати, що життя триває. І люди не можуть постійно перебувати в такому стресі, в такій напрузі. Я все це розумію як мама. У мене донечка не знає, що таке життя без війни. Вона не знає, що таке феєрверки, що таке бути.

Ми повинні хоч іноді видихати. І хоч якось про це забувати. Comic Wave дає цей реанімаційний кисень. Ти сюди приходиш — і ти повертаєшся у своє нормальне, стабільне, класне життя. Життя, у якому є радість, у якому є щастя, є дитячий сміх. Людина не може без цього жити!

Мій демон зневіри остаточно знітився й дременув. Мабуть, у фотозону — фотографуватись із гіками. Вже сутеніло. І лишалося поговорити з однією людиною. «Винуватцем» усього цього.

Виявилося, він дуже схожий на… Чарівника країни Оз. Звичайна людина, яка керує всіма цими картонними чудовиськами. Він… звичайний. Я бачив його кілька разів і думав, що це технік — один із тих, хто підкручує душ, що капає на розпашілих рицарів. Або той, хто стежить, аби в Катрі працював мікрофон. Усміхнений чоловік, що ходить серед строкатого натовпу.

Виявилося, що це Геннадій Солодов, засновник і продюсер фестивалю.

— Ми відвідали кілька заходів, пов'язаних із Comic Wave-культурою, і зрозуміли, що треба всіх об'єднувати в одному місці. А ми маємо чудову локацію — Одеську кіностудію. Ми цього непростого часу робимо і Хелловін в Одесі, і концертні, і театральні, і дитячі заходи. Дуже важливо у цей складний час робити для людей емоційне розвантаження. Ми ж влаштовуємо гастролі по всій Україні. І відчуваємо віддачу, емоції людей.

Я вдячний Геннадію – Чарівнику Країни Оз – за те, що він дав мені зелені окуляри, і я цілий день ковбасився у казковому Смарагдовому місті.

Автор — спеціальний кореспондент «Думський» Дмитро Жогов, фото Валентини Бакаєвої (у якої сьогодні день народження, з чим ми її щиро вітаємо)