10 мая, 08:49 Читати українською
З фотографів у парамедики: як одеситка з позивним «Мама» рятує воїнів на фронтіПовномасштабна війна змінила долі мільйонів українців. Хтось зі зброєю в руках захищає країну на фронті, хтось освоїв нові професії, щоб бути корисним в тилу. Сьогодні ми розповімо історію одеситки, матері двох дітей Анастасії Хлібник. Фотографка за покликанням, з початком повномасштабної війни вона приєдналася до медичного батальйону «Госпітальєри» і як парамедикиня рятує українських воїнів на фронті. Ми зустрічаємося з дівчиною біля двох куль на Ланжероні. Настя — корінна одеситка і обожнює море, незважаючи на те, що в 2015 році переїхала спочатку в Карпати, а потім до Львова. Беремо капучино в одній з прибережних кав'ярень і сідаємо на лавку з видом на пляж. Погода тепла, але похмура: над морем висять щільні хмари, в повітрі стоїть запах йоду, крики чайок перекривають приглушені розмови перехожих. Мініатюрна Анастасія — мама двох доньок, виглядає молодше за свої роки. Діти Варя і Соля (Соломія) з початку повномасштабної війни живуть з бабусею в Німеччині, а Настя фотографує театральні вистави і в екіпажі «Госпітальєрів» вивозить з передової поранених українських воїнів. Побратими знають її за позивним «Мама». Дівчина одягнена просто: зручна футболка, штани, поясна сумка. Тільки вміст сумочки далекий від звичайного жіночого набору — крім фотоапарата, турнікети, одноразові рукавички, бинти. Все, що потрібно, щоб надати першу домедичну допомогу. РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ І ПЕРЕЇЗД З ОДЕСИ «Фотографувати я почала в Одесі, — починає Настя. — Для душі, для друзів. Працювала в книжковому магазині, потім у фотошколі адміністратором. Знімала безкоштовно, коли запитували, скільки коштує, відповідала: це нічого не коштує. Є професіонали, а є я». У 2013 році на тлі подій в країні почалися конфлікти з близькими через політичні погляди. Анастасія не приховує: Янукович викликав у неї відразу. Через неприйняття того, що відбувається в Україні, дівчина навіть думала емігрувати до Польщі, але під час Революції Гідності зрозуміла — їхати не буде. «У Києві, на Майдані я вперше відчула, що я не одна, — ділиться Настя. — Що є люди, яких це теж не влаштовує. Тоді ми перемогли, відстояли європейський вектор країни. І я досі відчуваю відповідальність за ті рішення». З того моменту наша героїня втягнулася в активістське середовище. Допомагала одеському Майдану, привозила до столиці теплі речі, їжу, гроші. Під час АТО доставляла гуманітарну допомогу друзям, які стояли під Донецьком. Настя згадує, що на відміну від сходу країни, в Одесі реакція на український прапор на машині була іншою — сусіди проколювали колеса. Коли старша дочка мала йти до школи, Настя зрозуміла: незважаючи на офіційну українізацію, в реальності все навчання в нашому місті ведеться російською. Цей момент став вирішальним — сім'я виїхала з Одеси. Спочатку — Карпати, будиночок у лісі, природа. Там дівчина остаточно усвідомила, що вміє добре фотографувати. Відкрила ФОП, домашню студію, почала знімати гуцульські весілля, хрестини, гірські пейзажі. Її роботи потрапляли в путівники. Пізніше, розійшовшись з чоловіком, переїхала до Львова — ближче до людей, друзів, у місто, яке полюбила ще підлітком, на шкільній екскурсії. «У мене завжди було багато друзів-добровольців з Одеси, Карпат, — розповідає дівчина. — У моєму домі постійно приїжджали відпочивати друзі, військові, активісти. У 2020 році я вирішила зробити фотопроєкт про добровольців: знімати портрети, збирати історії. Одним з перших став Ігор Галушко, учасник Invictus Games. Так я познайомилася з величезною кількістю людей з Правого сектора, Азова, Айдара, з Госпітальєрами». Одного разу, в День захисника і захисниці, Настю запросили на базу «Госпітальєрів» зняти свято. Дівчина одразу напросилася поїхати з екіпажем на ротацію в якості фотографа. Потім ці фотографії стали експозицією для виставки у Львівському обласному театрі ляльок. НАВЧАННЯ НА ПАРАМЕДИКА І ПЕРШІ РОТАЦІЇ Повномасштабне вторгнення застало Настю у Львові. Дітей вона відвезла до мами в Німеччину, а сама повернулася в Україну — до «госпітальєрів«. »Спочатку я просто тягала коробки, сортувала медикаменти та обладнання на складі, щоб відправляти далі на схід, — згадує дівчина. — Перед повномасштабним вторгненням я робила матеріал про львівських байкерів, волонтерів, які приїжджають на допомогу при ДТП. Коли почалося вторгнення, вони сформували Львівський добровольчий медичний батальйон, який реагував на прильоти, проводив тренінги для військових з тактичної медицини. Так сталося, що я їздила і до «Госпітальєрів» на склад, і чергувала разом із львівським медичним батальйоном. Загалом, розривалася між ними». Навесні 2023 року Анастасія поїхала до дітей у Німеччину, поговорила з ними по-дорослому. Пояснила: у них — навчання і безпека, у неї — робота і відповідальність. Після повернення Настя пройшла навчання на базі «Госпітальєрів» на парамедика. «Тренування у них побудовані так, що ти будеш готовий до будь-якої ситуації, — ділиться дівчина. — Два тижні таких симуляцій, такого пекла, максимально наближеного до реальності: тривоги, нічні евакуації, дуже реалістичний грим, піротехніка. Якщо ти пройшов тренування і не зламався, здав іспит, то ти готовий до чого завгодно». Перші ротації були на Донеччині. Стабілізаційний пункт розміщувався в невеликому селі, якого зараз вже не існує. До передової — близько 10 км. «Я якраз потрапила на наш контрнаступ і роботи вистачало з головою, — згадує дівчина. — Один день — на стабі, другий — евакуація в тил. Нас в екіпажі четверо: три дівчини-парамедики і водій. Працюємо по черзі, але в умовах інтенсивних боїв спати вдається не завжди». За словами Анастасії, процес порятунку пораненого бійця виглядає наступним чином. Першу допомогу, а точніше накладення турнікета, щоб зупинити масивну кровотечу, надають бойові медики прямо в окопі. Потім бійця з-під обстрілу вивозить так званий кейсевак. Це може бути будь-який автомобіль підвищеної прохідності. На цьому етапі найголовніше, як можна швидше вивезти потерпілого подалі від лінії розмежування. Кейсеваки з різних ділянок фронту звозять поранених бійців до місця, де їх уже чекає медевак — автомобіль швидкої допомоги, обладнаний усім необхідним для реанімації та першої допомоги. Медеваки, на одному з таких і працює зараз Настя, доставляють воїнів до стабпункту. За час роботи через руки медикині пройшло більше 300 поранених бійців. Парамедик зізнається, що до всього підготуватися неможливо, а найстрашніше — це зовсім не обстріли ворога або ворожий FPV-дрон, що летить за екіпажем. «Найважче, що я переживала, — це не прильоти, не дрони і не артобстріли, — розповідає одеситка. — Найважче — це коли ти по рації чуєш, як хтось помирає, просить допомоги, а ти нічого не можеш зробити. Ти на чергуванні, ти не можеш нікуди піти, щоб цього не чути. Ти просто сидиш і чуєш, як хлопець плаче в ефір і кличе на допомогу. Це — найболючіший спогад. Хочеться вити від безсилля». За її словами, робота з загиблими — теж частина служби. «Оформити, сфотографувати, передати документи. Головне — не переплутати нічого, щоб все дійшло правильно. Це важко, але хтось теж повинен це робити», — каже Анастасія. Справитися з психологічним навантаженням допомагає підтримка інших членів екіпажу. «При всьому цьому, саме тут, на фронті, я відчуваю особливу силу команди, — зізнається Настя. — Ті відносини, які складаються в екіпажі — це щось особливе. У нас така підтримка один одного, така єдність, якої я не зустрічала більше ніде. Це схоже на почуття, які я переживала на Майдані: всі разом, пліч-о-пліч, незважаючи на втому і страх«. ПОЗИВНИЙ «МАМА» І ВІДНОВЛЕННЯ В ТЕАТРІ В екіпажі одеситку звуть «Мама» або »Мамі». Позивний їй придумали дочки. «Бійці спочатку дивуються, чому Мама, — сміється наша співрозмовниця. — Я ж дуже молодо виглядаю, була б жінка старша, тоді зрозуміло. Потім звикають. Я читаю дітям книги вечорами онлайн, а лікарі та пацієнти слухають разом. «Мамо, ще главу», — просять малі. І бійці теж: «Читай, не зупиняйся». Ротація в середньому триває від двох тижнів до місяця, але не більше. Після 30 днів у пеклі — обов'язкова заміна. «Я їжджу на два тижні, — розповідає дівчина. – Потім місяць-півтора у мене поїздка до дітей, час на коханого, ну і робота, жити якось треба, гроші ж потрібні». Після ротації Настя насамперед їде до дочок у Німеччину. «Кожного разу дуже складно з ними розлучатися, — зізнається Мама. — Останні два дні — це ридання і мої, і їхні. Кожного разу серце розривається. Але я з ними постійно на зв'язку, навіть коли в ротації. Буджу молодшу на навчання о 7:30, вона онлайн навчається і важко встає завжди. А вечорами читаю їм книги. Але кожного разу приїжджаючи плачу, бо вони візуально так змінюються, так швидко ростуть і мені здається, що я щось втрачаю». Театр, зйомки, сцена — все це повертає Насті сили. Вона працює з Львівським академічним театром Леся Курбаса і декількома іншими театрами країни. Нещодавно знімала виставу в Одеському українському театрі імені Василько. Комедію Шекспіра поставив режисер, який сам пройшов фронт. «Театр — це мій безпечний простір. Там я можу бути просто собою. Війна забирає дуже багато, але театр дає дихати. На ротаціях я рідко беру камеру, вже навчилася відпускати кадри, які бачу, адже робота парамедика важливіша за будь-який найгеніальніший кадр. Іноді, коли є час — знімаю портрети. Зі мною хочуть в ротацію, тому що на моїх фото всі красиві. Посміхаються. На моїх фотографіях і на фронті, і в театрі видно, що я люблю людей. Напевно тому я і з «Госпітальєрами». Спілкування з близькими і занурення в роботу рятує, але ненадовго, зізнається дівчина. Через якийсь час болючий досвід передової все одно повертається панічними атаками і нічними кошмарами. «Найбільше я хвилююся, як би дивно це не звучало, в Німеччині, — розповідає парамедикиня. — Там у мене постійна тривожність, а тут, в Україні, — ні. І кошмари мені сняться там. Найчастіше вони пов'язані з тими, хто мені дорогий або може наснитися, як ми вивозили хлопця, я знаю, що в реальності ми його вивезли, але уві сні він помирає у мене на руках через якусь мою помилку. Я прокидаюся з панічною атакою, задихаюся — через мене загинула людина». Зараз Настя знову між світами. Готується до нової ротації, встигає провести зйомку в музеї під відкритим небом, що під Києвом, заскочити в рідну Одесу, вдихнути запах моря і поспілкуватися з друзями. У планах — навчання першій психологічній допомозі, тому що, як вона каже, «потрібно вміти говорити з бійцем так, щоб він відчував: поруч є хтось живий, хто не відпустить». На питання, що може зробити людина, яка відчуває, що хоче допомагати, але не знає як - Настя відповідає просто: «Якщо людина зробила донат — це вже багато. Якщо вона прийшла на акцію з плакатом на підтримку полонених — це теж важливо. Це не дурниця. Це крок. А якщо хочеш більше — приходь. У госпітальєри можна потрапити, треба пройти курс, скласти іспит. Головне — почати. Кожен робить те, що може. Це і є наша спільна сила». Заметили ошибку? Выделяйте слова с ошибкой и нажимайте control-enter |
Статьи:
![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() Читать дальше ![]() ![]() Такие полицейские более мобильные и быстрые, а главное могут легко передвигаться через пробки. Именно это делает их более эффективными при оформлении ДТП, из-за которых возникают значительные осложнения движения, или при задержании правонарушителя, пытающегося скрыться дворами. Читать дальше ![]() |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||