«Записки добровольця» тепер і на сцені: публіці представили виставу за книжкою одесита, який загинув на фронті

Прем’єра документальної драми «Записки добровольця» відбулася у театральній лабораторії «Воля». Автор сценарію та режисер Стася Волошина «оживила» деякі сторінки однойменної книги одесита Олександра Закерничного, якому назавжди залишилося 47 років.

Олександр Закерничний був інженером-технологом, мав безліч інтересів та захоплень. Любив мандрувати, підкорював Ельбрус, бував у катакомбах, пірнав з аквалангом, стрибав з парашутом. Створював пісні і співав під гітару. Займався козацьким бойовим мистецтвом «Спас». А ще захоплювався ковальським ремеслом, малював картини, пробував себе в журналістиці та писав іроничну прозу. Ще до війни вийшла його перша книга оповідань «Синочка». Друга і остання видана родиною письменника вже після загибелі Олександра під час бойового завдання. Є тираж російською, і нещодавно вийшов український переклад. Театральну версію перекладала Оксана Фахретдінова.

Оповідь як у книзі, так і у виставі йде від першої особи. Племінниця автора Наталя Шевченко з подивом помітила, що за відсутності зовнішньої схожості з її дядьком виконавець головної ролі Сергій Довганич нагадує його інтонаціями, пластикою.

Для «Записок добровольця» театр збирав у якості реквізиту піксель, берці, плитоноски (без плит, звісно), а два залізних ліжка, покладені на бік, створюють імітацію траншеї. Коли вони зовсім не потрібні,  притуляються до стіни, їх ставлять на спинку, аби не заважали. Все решта роблять шумові ефекти, гра акторів і авторський текст:

«Але ж ми не орки, це вони такі. Нелюди. А ми з ними воюємо за свою свободу, за те, щоб у нас такого не було. Нібито така була установка. Ні?».

«В армії немає нічого твого, нічого особистого. Все казенне. Зброя, боєприпаси, одяг, взуття. Їжа та матрас. Навіть час тут не твій, ти не можеш ним розпорядитися. Час - теж власність ЗСУ».

Ми ніби бачимо взводного, котрий «харкнув на самотній, ні в чому не повинний пеньок» та чуємо, як лисиці щось «гавкають своїми високими лисячими сопрано». Навіть переливи товаришевого хропіння абсолютний слух автора порівнює із пасажами гобоя, що переходять у вступ віолончелі, а далі й органу…

Головний герой один і той самий, іншим же артистам, Іллі Попову, Марку Пану та Игорю Волосовському, дісталося по декілька ролей, часом гротескних. Чого варта комедійна сцена отримання інсайдерської інформації, як її собі уявляють необізнані з військовою субординацією люди (а було б дійсно непогано у парчовому шлафроку питати виструнчених генералів, як і що).

Від доктора з його лікуванням магнезією просто зашпори по шкірі, сцена нагадує середньовічні тортури! А якщо ви не знали, що волонтерські спальники не гріють, то доведеться повірити Закерничному, який випробував це на собі. У камерній залі війна наближається до глядача буквально впритул. А наймоторошніше враження справляють не звуки пострілів та вибухів, яких не бракує, а усвідомлення того, що жива, весела, добра та справедлива людина зникла з цієї землі, за яку пішла воювати.

Автор — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського