Захисники душ: як українські вчителі переживають війну та окупацію

Скільки років собачці, невідомо. Аліна названа мама.

- Лялечка з'явилася на другий день після визволення Херсона, — бере песика на руки Аліна. — Я завжди мріяла про такого маленького, запазушного песика. У неї були господарі, лікарі. Але вони втекли чи то до Криму, чи то до росії. Залишили собаку сусідам. А потім він якось опинився у наших партизанів. Доводилося їй і голодувати, «мівінку» їсти, сухарики гризти.

А потім партизани принесли моїй свекрусі й кажуть: «Нам треба далі йти, визначте в хороші руки!» Я як її побачила, вирішила, що вона моя-моя.

На Лялечку я можу виплеснути всю свою любов, ніжність і ласку. На жаль, онуки зараз далеко від мене. Ось їй все і дістається.

КОЛАБОРАНТИ, ПСЕВДОРЕФЕРЕНДУМ І МАМКА БУРЯТА

53 загальноосвітня школа в Херсоні, на думку Аліни Василівни, чудова. Хороший дружний колектив! У кількох містах працювала, і в столиці, але ця школа чимось привабила.

- 24 лютого донька телефонує: «Мамо, збирай усе! Усі документи, війна почалася!» Ми з донькою працюємо в одній школі. Із шостої ранку батьки почали масово писати: «Даші сьогодні не буде, Петрика не буде…» І тут же школа оголосила на три дні дистанційне навчання. Потім ще продовжили. Важкий, смурний час.

Звісно, батьки запитували: «Аліно Василівно, що робити? Їхати чи ні? Я говорила як мама і бабуся: «Навчання — це, звісно, важливо, але набагато важливіше — життя і здоров'я ваших дітей. Відвезіть дитину, якщо є куди відвезти.

Ще коли Аліна працювала в київській школі, у них було дуже розвинене національно-патріотичне виховання. На багатьох фотографіях вона з дітьми у вишиванках з українськими символами. Аліна й сама брала участь у Революції Гідності. В окупацію всі ці фотографії довелося заховати.

Школу окупанти закрили. Охорону поставили.

- Перша зустріч з окупантами відбулася дивно. На запах, — розповідає вона мені.

- Це як?

- Іду ринком, риюся в телефоні й відчуваю, як біля мене таке віяння… поту, бруду, затхлого чогось. Я голову підіймаю, а біля мене пройшло двоє з автоматами. Було страшно.

Ой! У нас тут анекдот був! Йде ринком бурят-окупант і веде із собою щось. Мамка його метр у стрибку з кепкою. Одягнена в радянські спортивні штани з витягнутими колінами. І зверху на ній щось таке, що в нас навіть на брудну роботу не надягають. І ось він їй купив наш херсонський помідор. Великий такий помідор! Вона йде ринком і вхопила помідор обома руками, і вся вгризлася в нього і така: «Холосе! Смачна!»

А всі продавці тихо іржуть. Ну, формений цирк приїхав!

В окупації доводилося стояти в черзі по кілька днів у банку, щоб отримати тисячу гривень. Доводилося стояти в черзі з 600-700 осіб за молоком. Чоловік 100-200 по хліб. І весь час було страшно. Коли стоїш у черзі і їдуть дві-три машини, навантажені цими виродками, а зверху сидить кулеметник у масці, весь закутаний. І ти думаєш: «Господи, тільки б у нього не здригнувся палець». А вдома, коли чуєш стукіт у двері, одразу переживаєш: хто прийшов? А вони ж могли в будь-який момент у будь-яку квартиру увійти.

- Колаборанти-вчителі зустрічалися?

- Була одна колега, вона сама родом із росії. Я її зустріла в день «референдуму», вона мені стала розповідати, як усе добре! Які хороші зарплати!

Я дивлюся на неї й питаю: «Про що ви зараз говорите?» — «А ти що, не бачиш? У них зарплати які великі!» — «Так це все скоро закінчиться», — «Ні! Зараз підійдуть ще сили, відсунуть хохлів від Херсона якомога далі, і будемо жити тут спокійно!»

І я згадала одного свого улюбленого героя: «Дайте його хоч за горло потримати!» (Прокоп Серко з кінофільму «За двома зайцями»). У мене так руки й потягнулися. Але не можна було: дуже багато поруч людей.

Страшно було в день «референдуму», коли всіма квартирами ходили двоє цивільних і двоє військових з урною для голосування і бланками. Я принципово не хотіла брати цей бланк. Ще я того дня ходила на ринок і бачила точку, де голосують просто на ринку.

А вони бюлетені відкривали і дивилися, хто як проголосував. І запитують у мене: «Ви голосувати будете?». Я: «Ой, хлопці, якби я знала, що ви прийдете, я б даремно не ходила. Я вже сходила, проголосувала сьогодні».

Вони потопталися і пішли.

- А вербувати вас намагалися? Учителі окупантам потрібні були.

- Спроба була. Я відмазалася тим, що в мене лежачий батько і мені треба бути з ним. Навіть якби вони залишилися в нас надовго, я б пішла працювати прибиральницею, продавчинею, але не вчителем!

Ми хоч і невелика нація, але ми сильні. Дивується весь світ, як ми досі тримаємося. Нам же ніхто більш як три дні не давав. Вчителям України, які жодного дня не працювали на кацапську школу, я хочу сказати: спасибі вам, дорогі! Я вас люблю тільки за те, що ви з України! А ще моїм колегам — українським вчителям, напередодні свята хочу побажати натхнення, здоров'я, креативності та творчості, бо саме від нас із вами залежить, яким буде майбутнє покоління нашої держави, а значить, якою буде наша Україна!

Автор — Дмитро Жогов

Новости по этой теме:

• Голоси з фронту: що означає День визволення Одеси для тих, хто захищає її сьогодні - 10 квітня
• Катування струмом та бутерброди із зубною пастою: захисник Зміїного - про майже два роки пекла в російському полоні (фото) - 12 квітня
• Подробиці європейського плану "після перемир`я": чи розмістять франко-британський контингент в Одесі? - 21 березня

Shardik 2 жов, 09:54     0       Как? Да как обычно — собирают с родителей денюжки, распределяют их «наверх» — руководству. А электронные дневники уже четвертый год не могут внедрить в процесс обучения. Ибо от нового шарахаются — чисто совковый менталитет у многих так и остался. Школа №78. Плохо работают!    Відповісти

Prosector 2 жов, 13:04     +3       школа № 78? Ооооооо! Моя родная. Многие не верят, что такое бывает    Відповісти

Адреса картинки в інтернеті:

   Правила

Вгору ↑

← У вересні російські нацисти запустили по Україні рекордну кількість дронів-камікадзе

→ П'ять нових балкерів зайшли в порти Великої Одеси



 Телеграм канал Думської: