По-перше, величезна надбудова — це значне додаткове навантаження на двигун танка, який, як відомо, у старих Т-72 і так працює практично на межі передбачених виробником показників. У довгостроковій перспективі це призводитиме до прискореного вироблення машиногодин старої техніки і стане причиною її частих поломок.
По-друге, обізнаність екіпажу про поле бою навколо їхньої машини вельми обмежена, у командира і заряджаючого у башті залишається лише невеликий кут огляду попереду машини.
По-третє, для «башнерів» утруднений вихід з люків, тобто в разі прильоту по «сараю», вони, скоріше за все, залишаться поховані під його палаючими уламками.
Ну і по-четверте, найочевиднішим і найголовнішим недоліком цього винаходу є купірування головної переваги сучасного танка — можливості повертати вежу і, відповідно, вести вогонь на всі боки.
Але є й плюси.
«Сарай» створює під собою значний додатковий простір, гіпотетично захищений від прильотів дронів і осколків. Нещодавно мережу облетіло відео, на якому 24 окупанти рвалися в бій, стоячи на броні танка. Такі «дідівські» практики зумовлені дефіцитом бронетехніки, насамперед БТР і БМП. Бронедахи дадуть змогу росіянам з більшою ефективністю використовувати свої танки як важкі ерзац-БМП, саджаючи під навіс від десяти і більше піхотинців у повному обмундируванні.
Танковий десант — класика радянської військової школи. На фото бій біля Роздільної в Одеській області у квітні 1944 року. Але тоді не було дронів…
Також додатковий простір дозволяє перевозити більше корисного навантаження. Насамперед — монтувати різноманітні установки РЕБ для боротьби з українськими дронами.
Таким чином, танк перетворюється на такий собі гібрид штурмової гармати і десантної машини. І це вкотре наштовхує на аналогії з історією розвитку збройних сил столітньої давності.
Як я вже неодноразово писав раніше, сучасний стан фронту в Україні дуже схожий на перекопані траншеями і розбиті воронками поля битв Першої світової війни. В умовах безперервних штурмів добре укріплених посадок, ретельного маскування вогневих точок і бліндажів, використання солдатами непомітних «лисячих нір», штурмова гармата — незамінний інструмент будь-якої атаки.
За часів Першої світової, коли механізація армій перебувала ще на зародковому рівні, з-поміж артилеристів обирали добровольців, які нарівні з атакуючими шеренгами піхоти руками штовхали невеликі штурмові гармати та вогнем прямим наведенням придушували кулеметні точки супротивника.
Розрахунок німецької легкої піхотної гармати, Перша світова війна
До початку Другої світової артилеристів-штурмовиків вирішили пересадити в броньовані гусеничні машини. Так з'явилися самохідні штурмові гармати, найвідомішою з яких, мабуть, є німецький Sturmgeschütz (перекладається буквально як «штурмова гармата»).
Слід зазначити, що вже тоді такий тип озброєння суперечив впроваджуваній танковим новатором Гайнцом Гудеріаном стратегії моторизованого «блискавичного удару». В результаті суперечок і перетягувань ковдри німецькі генерали вирішили включити підрозділи «штурмгешутцей» у піхотні частини. І не прогадали. Ці машини протягом усієї війни виявилися справді багатофункціональною і смертельно небезпечною «паличкою-виручалочкою» на полі бою. Їх використовували як за прямим призначенням, так і для знищення бронетехніки супротивника, що було особливо цінним в умовах величезної чисельної переваги танків у Робітничо-селянської червоної армії і навіть у відомих гудеріанівських танкових проривах.
Sturmgeschütz (StuG III) з десантом на броні на вулиці Сталінграда
Таким чином, можливо, сучасне поле бою змусить армії, що воюють, повернутися до практик, які, здавалося б, були поховані ще в 60-ті роки ХХ століття, коли концепція маневреного і добре озброєного «єдиного танка» витіснила всілякі варіації важкої бронетехніки на задвірки історії.
Вірогідно, «бронесарай», що виїхав під Красногорівкою, — це лише перша ластівка, що віщує друге життя такого класу бронетехніки, як самохідні штурмові гармати. Для цього є всі передумови.
Такий різновид САУ набагато дешевший і простіший у виробництві, ніж танк, через те, що гармата в ньому встановлена в бронерубці, а не у башті, яка крутиться. Це насамперед знімає навантаження з виробничих ліній на бронетанкових заводах, потужностей яких у росії поки що не вистачає на масове виробництво танків.
Самохідки Су-122 у цеху «Уралмашзаводу». На передньому плані — Т-34. У машин однакове шасі
З огляду на велику кількість іржавих і небоєздатних танків на російських базах зберігання, з цієї ж причини, може бути з легкістю налагоджено процес їх модифікації в якісь САУ на танковому шасі.
Крім того, такі ерзац-машини можуть виготовлятися навіть в умовах польових ремонтних майстерень або в неглибокому тилу ворожих військ, на захоплених підприємствах південного сходу України.
Нагадаємо, що модернізація танків у важкі БМП або машини підтримки піхоти загалом уже давно не ноу-хау. Подібна практика вже використовується в ізраїльській армії, де колись на базі Т-54 і Т-55 створювали машини типу «Ахзаріт», а потім перетворювали старі «меркави» на бронетранспортери типу «Намер».
Важка БМП «Ахзаріт»
Важка БМП «Намер»
Українські умільці колись в кустарних умовах створили на базі Т-64 відомий зразок «Азовець», який потім навіть пішов у невелику серію машин, що брали участь у відбитті повномасштабного російського вторгнення.
Наш «Азовець»
Творці цих машин намагалися позбавити їх «танкової спадщини» і, щоб полегшити шассі, геть прибирали з нього башту й великокаліберну гармату, замість них встановлюючи рубки з кулеметами або автоматичними гарматами. Ймовірно, росіяни зробили наступний крок на цьому шляху еволюції (ну або деградації, як подивитися) і ще більше наблизили свій зразок до класичних штурмових гармат.
Слід розуміти, що загалом штурмові гармати — це специфічні машини, поява яких зумовлена або бідністю країни-виробника, або якоюсь кризою у виробництві нормальних танків, або ж специфічними завданнями, для вирішення яких потрібні саме такі машини. Як росія, так і Україна зараз перебувають у стані, який відповідає всім трьом перерахованим вище показникам.
Простий історичний приклад — у 1941-42 роках Радянський союз при загальному зниженні темпів виробництва танків, зумовленому окупацією частини територій і виробничих потужностей, евакуацією підприємств у далекий тил, різко нарощував виробництво нових моделей САУ, щоб компенсувати втрати в бронетанкових частинах.
Радянська «кризова» самохідка ЗІС-30, що випускалася малою серією під час оборони Москви
Російський «бронасарай» відкидає левову частку переваг сучасного танка — швидкість, маневреність, хорошу ситуаційну обізнаність. Замість цього вимальовується нова концепція бронемашини, головні переваги якої полягають у посиленому захисті, що необхідний для доставки піхоти до позицій супротивника, а потім використання важкої гармати для прикриття десанту.
Ідейний натхненник «бронесарая» — німецький танк А7V з десантом на броні на західному фронті Першої світової війни
І ще один — французький танк типу «Сен-Шамон» часів Першої світової. На даху добре видно люки для евакуації екіпажу, до якого входило аж вісім осіб
Це навіює асоціації з такими давно забутими типами бронетехніки, як «танки супроводу» та «крейсерські танки», які вважалися тупиковими гілками розвитку вже наприкінці 1930-х років. Вони з'явилися за часів Першої світової війни, до якої нам доводиться повертатися знову й знову, коли концепція використання танків базувалася взагалі на досвіді військово-морських сил, а технічні ентузіасти були зайняті фантазіями про сухопутні лінкори — неквапливих та невразливих для ворожого вогню броньованих велетнів, які домінували б на місячному ландшафті полів битв.
Фантазії про сухопутні лінкори столітньої давності. Але чим чорт не жартує…
P.S. В момент написання матеріалу з'явилося відео про нібито знищення гучного «бронесарая». Заявляється, що він стояв на рембазі в Донецьку, в яку прилетіли снаряди української артилерії. Наразі неможливо підтвердити, що противник втратив саме цю машину.
Автор — Микола Яковенко
СМЕРТЬ РОССИЙСКИМ ОККУПАНТАМ!