Мешканка Рені плете українські гердани з бісеру та відтворює орнаменти Одеської області  

Мешканка Рені Наталя Воронова ось уже 15 років створює гердани в українській тематиці. Сьогодні ці строкаті прикраси на шию користуються великою популярністю. Про те, чим цікавий цей вид рукоділля, і якою символікою володіють гердани — читайте у матеріалі «Думської».

Ще рік тому Наталя працювала хормейстером у Центрі національних культур міста Рені Одеської області, керувала кількома вокальними ансамблями, та й сама співала, як сольно, так і в колективах. Однак після початку повномасштабної війни працювати, як колись, жінка не змогла — будь-яка більш-менш емоційна пісня тепер звучала для неї інакше, стискала горло і викликала сльози.

«Пам'ятаю, раніше я зі своїм учителем репетирувала пісню «Алексей, Алешенька, сынок» і ми обидві постійно плакали. Потім я звикала і виходила на сцену, вже впоравшись зі своїми почуттями. А зараз не можу впоратися. Намагалася співати «Там біля тополі калина росте», але сльози не зупиняються, бо ми в цьому живемо!» — каже Наталя.

Вимушено покинувши улюблену роботу, Наталя повністю присвятила себе плетінню герданів. Це вид шийної прикраси, зроблений із бісеру, який складається в геометричні або рослинні візерунки.

Перший досвід бісероплетіння Наталя отримала 15 років тому, за два тижні до народження первістка. Захоплення жінка перейняла у своєї мами — завзятої рукодільниці, яка займалася і в'язанням, і вишивкою, і шиттям іграшок і навіть створенням дерев із бісеру. Донька теж спершу плела з бісеру мініатюрні бонсаї, потім робила сережки, а десять років тому відкрила для себе гердани.

Ця тематика захопила Наталю, як вона каже, цілком і повністю. Мало того, що виріб виходить дуже красивим і патріотичним, так ще й містить у собі відсилання до минулого. Відомо, що раніше гердани носили лише чоловіки, і не тільки на шиї, а й на капелюхах. Тоді в гердан обов'язково додавали дзеркальце, яке розташовувалося на рівні сонячного сплетіння і служило оберегом від злих сил.

Пізніше прикраса стала популярною і в жінок, використовувалася переважно у святкові дні та виконувала декоративну та оберегову функції. Крім того, за герданом можна було визначити, скільки років його господареві або господині, і яке становище вони займають у суспільстві. При цьому, в кожному регіоні України переважали різні типи і колірні гами орнаментів.

«Дівчата обирають переважно західноукраїнські мотиви, вони строкаті та яскраві. Але я подумала, а чому не Одеса — адже я патріот не лише України, а й Одеської області. Тому я почала шукати в інтернеті інформацію про це», — згадує Наталія.

Згодом їй вдалося з'ясувати, що для Одеської області були характерні графічні візерунки в біло-жовтих відтінках. Саме в таких кольорах вона створила перший одеський гердан.

На створення однієї прикраси у Наталі йде 2-3 ночі — рукодільниця працює саме ночами.

Завжди під рукою у майстрині — зроблений чоловіком верстат з різьбленням, десятки, а то й сотні баночок з різнокольоровими намистинами, голки та нитки. Плетуть гердан за технікою, схожою з ткацтвом килимів, коли полотно створюється шляхом переплетення поздовжніх і поперечних ниток. Сам процес, зізнається авторка, схожий на медитацію.

«Я живу цим, я відпочиваю, це мій релакс! Коли я бачу ці яскраві кольори, я надихаюся і забуваю, який навколо безлад. З'являється бажання жити! Коли дивлюся на кольори нашого прапора, я завжди радію — який все-таки гарний у нас символ!» — каже Наталя.

Захопився бісероплетінням і молодший син Наталі. У свої дев'ять років він майстерно створює квіти, браслети та чокери з бісеру. У планах — сплести собі краватку.

Щодо тематики, то сьогодні дедалі частіше в роботах Наталі переважає патріотична символіка — тризуб, прапор, маки, соняшники та національні візерунки. Ба більше, сьогодні багато замовниць просять Наталю сплести їм святковий гердан, щоб вдягнути його після Перемоги.

«Відродження старовинної техніки плетіння герданів — це один зі способів довести, що українська нація має велику, багату і справжню історію. І про це не можна забувати», — впевнена рукодільниця.

Авторка — Надія Маркевич