|
26 квітня 2025, 13:12 Читать на русском
Життя, робота і маленькі радощі: як одеський лікар брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофиСьогодні виповнюється 39 років від дня аварії на Чорнобильській АЕС - найбільшої техногенної катастрофи в історії людства. У ліквідації її наслідків взяли участь близько 600 тисяч осіб з усього Радянського Союзу, включно з понад 240 тисячами в перші роки після аварії. З Одеської області було мобілізовано близько 14 тисяч осіб, зокрема медичні працівники, військові та фахівці цивільної оборони. Ліквідатори виконували найрізноманітніші завдання — від гасіння пожежі на реакторі, в перші хвилини після вибуху, до будівництва об'єктів і надання медичної допомоги. У цьому матеріалі ми розповімо історію одеського медика А., який вирушив у зону відчуження і став частиною величезної машини з усунення наслідків катастрофи — зі своїми ризиками, тривогами і, як не дивно, побутовими радощами. МИ БУЛИ НА МАЙОВЦІ ПІД ОДЕСОЮ — ВІТЕР ЙШОВ З ПІВНОЧІ На травневі свята 1986 року сім'я одеського санлікаря А., як і багато інших, влаштувала маївку в Березовому гаю біля аеропорту. Весна, квітуча алича і яблуні, діти — двоє синів чотирьох і семи років — смажили картоплю на багатті разом із дорослими. «Вітер тоді якраз подув звідти, з півночі, але ми ще нічого не знали, — згадує ліквідатор. — Весело було: природа, свіже повітря. А про вибух ми дізналися пізніше — по телевізору і радіо». Повідомлення про аварію довгий час залишалося розпливчастим. Про масштаб катастрофи ніхто відкрито не говорив. У Києві провели масштабний парад до Дня солідарності трудящих — життя людей у зоні зараження було звичайним. ПЕРШІ ЕВАКУЙОВАНІ: ЗУСТРІЧ В ОДЕСІ До курортної Одеси почали прибувати евакуйовані з Чорнобильської зони. Наш співрозмовник працював у системі санітарного контролю при управлінні внутрішніх справ Одеської області. Їхнє завдання було — перевірка прибуваючих, контроль рівня забруднення та організація карантинних заходів. Дітей і підлітків розселяли у відомчі санаторії та будинки відпочинку. На місці їх зустрічали групи з дозиметрами — перевіряли, наскільки одяг і речі заражені радіацією. «Дітлахи — хто в чому: у спортивних штанях, у футболках, — згадує лікар. — Як встигли, так із дому й вискочили, без речей, без нічого. Одяг знімали, він же весь у тому пилу, видавали їм новий, а старий утилізували». ПРИЙШОВ НАКАЗ: ВІДРЯДЖЕННЯ В ЧОРНОБИЛЬ Наприкінці 1986 року в його відділ надійшов офіційний наказ: сформувати бригаду для відрядження в зону відчуження. «Тоді вся країна працювала на ліквідацію, — каже ліквідатор А. - У відділі всі були доволі вікові, я був наймолодшим (на момент аварії нашому герою було 32 роки. — Ред.), ось мене і відправили». Збори були швидкими: зубна щітка, теплий одяг, мінімальний набір особистих речей. Поїздом — до Києва, потім автобусом — до Чорнобиля. «Не відчувалося, що їдеш на катастрофу століття, — згадує лікар. — Просто знали: треба працювати. Настрій — як у відрядженні. Там ще така природа красива. Снігу тоді було по коліно. Ліс густий. Мороз під -30 був. Але клімат сухий, холод переносився легше, ніж в Одесі». Через поїздку герой пропустив одразу три дні народження в сім'ї — дружини та двох синів, які відзначали на початку січня. ЖИТТЯ В ЗОНІ: ЇЖА, РОБОТА І АТМОСФЕРА У Чорнобилі одесита разом з іншими членами бригади розмістили в гуртожитку — цегляній триповерховій будівлі в самому місті. Усім видали дозиметри, пізніше їх централізовано вилучили, щоб уникнути паніки через можливі високі показники. Вони тоді були без будь-якого екрана, розміром із кулькову ручку. Наприкінці дня їх потрібно було здавати, і спеціально навчені люди зчитували з них дані, щоб записати в особову справу кожного — добова доза опромінення фіксувалася, від цього залежав час перебування в Зоні. За словами лікаря, показання занижували. Фото — Ігор Костін Основним завданням А. був санітарний супровід їдалень: «Їдальні були величезні, як ангари, — згадує ліквідатор. — Харчування — шведський стіл, хоча тоді так не називали. Капуста, кабачки, соління, все в достатку. М'ясо зі стратегічних запасів було. Я прямо запам'ятав — на тушці печатка стояла: 1947 року заготівлі». Стежили за якістю продуктів, перевіряли санітарні умови. На той час (грудень 1986 — січень 1987 — ред.) весь процес уже був налагоджений: паніки не було, люди працювали за суворим розпорядком. Фото — Ігор Костін Наш співрозмовник зізнається, що робота була доволі рутинною і якихось ексцесів він не пам'ятає. Багато в чому це було пов'язано з тим, що діяв суворий сухий закон, хоча радянські люди все одно примудрялися знаходити спиртне. По-перше, самогон гнали місцеві селяни, яких не змогла вигнати влада, а по-друге, раз на тиждень бригаду відпускали до Києва на закупівлю медичних препаратів. «Ми вже знали цей вино-горілчаний магазин біля аптеки і нас там знали, — згадує лікар. — Місцеві бачили, звідки ми і завжди поступалися місцем у черзі на касу. Брали ми собі пару ящиків цього добра і назад у Зону. Ну а медичний «рафік» ніхто не перевіряв». Незважаючи на важкі умови, між людьми панувала особлива атмосфера взаємовиручки (не у всіх, але про це нижче — ред.). «Будь-яку машину зупиняєш — тебе беруть без розмов. «Привіт-привіт», — згадує ліквідатор. — Даішники, військові, водії — всі були налаштовані допомагати один одному. Це було якесь особливе братство. Усі розуміли: тут кожен працює на одну мету — ліквідувати цю біду». А ще в зоні об'єднувалися долі й серця. Наш співрозмовник згадує, що його друг знайшов там свою другу половину. «Там люди з усього союзу були, — згадує одесит. — У мене друг там дружину знайшов. У Зоні познайомилися, закохалися, приїхали назад уже сім'єю, досі живуть». ПРИП'ЯТЬ: МІСТО-ПРИЗРАК Іноді доводилося їздити і в Прип'ять — місто, яке після евакуації стояло порожнім. Під час шляху автобус завжди проїжджав повз будівлю електростанції, і з запітнілих вікон автобуса можна було легко побачити масштаб руйнувань. Фото — Ігор Костін «Будинки без людей. Коробки. Порожнеча. Усе взято в периметр, охоронялося, — згадує ліквідатор. — Заїжджали туди перевіряти умови життя постів охорони. Купальні, санітарні умови». Проїжджали повз кладовища техніки — цілі поля заражених машин, бронетехніки, автобусів. «Їдеш повз могильники — моторошне видовище. Все іржавіє під снігом». Із могильником пов'язана історія. Лікарі переміщалися на медичному «рафіку». Автомобіль ночував біля гуртожитку і одного чудового дня хтось запозичив з-під капота акумулятор і ремінь двигуна. «Це було наприкінці відрядження і водій зобов'язаний був здати машину в повному комплекті, інакше його б не відпустили, — згадує ліквідатор. — Він не придумав нічого кращого, ніж поїхати на могильник техніки. Там стояли вантажівки і легковики, списані після опромінення. Він там зняв відповідний акумулятор зі схожого «рафіка» і так здав автомобіль». ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ: НАДІЇ ТА РЕАЛЬНІСТЬ Повернення до Одеси супроводжувалося короткою відпусткою — місяць відпочинку і доплата до зарплати. Замість обіцяних шести окладів виплатили тільки три. «Та й то не відразу. Потім взагалі виплати почали зменшувати. Багато обіцянок, а на ділі — як завжди», — згадує ліквідатор. На 2025 рік в Україні ліквідатори мають право на: - безоплатне або пільгове медичне обслуговування, - знижку 50% на оплату комунальних послуг, - щорічне безоплатне санаторно-курортне лікування, - пільги на проїзд у транспорті. Але на практиці багато з цих пільг із часом було урізано. Щомісячні доплати скорочувалися, а соціальна підтримка стала формальною. СМЕРТЬ РОСІЙСЬКИМ ОКУПАНТАМ! Помітили помилку? Виділяйте слова з помилкою та натискайте control-enter |
Статті:
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
Большая рокировка: детский центр в Одессе «выселили» ради Пенсионного фонда
Погода дает добро: школы Одессы возвращаются к обычному обучению
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||














