Кличте Молочайника. Одесити поставили п`єсу про окуповану Херсонщину  

«Молочайник» я закінчила рік тому, — розповіла драматург, до речі, уродженка Херсонської області Оксана Гриценко. – Працювала над нею дуже довго, місяців дев’ять. Почала ще в 2022 році. Я працюю журналістом, вважала це більш важливою справою. Але разом з тим ідея написати про життя людей в окупації мене не залишала. Це болюча тема. Я почала спілкуватися з людьми, які виїхали з окупації, так вийшло, що все це були жінки. В результаті вийшла жіноча історія, бо досвід жінок. Не знала, як мені зобразити там персонажів-росіян. Не хотіла вдаватися до шаржу або робити їх монструозними, і те, й те було б неправдою. А от про українців, які опинилися в цих обставинах, оточені російськими солдатами, тою небезпекою, яку вони несуть, я вже могла щось сказати».

Постановку здійснив також херсонський режисер Євгеній Резніченко. Нею він закрив свій гештальт, бо вже мав спробу поставити в херсонському театрі у 2022 році текст на документальній основі про війну. Це було невеличке оповідання Оксани Гриценко, але в процесі підготовки вистави команда взагалі відмовилася від авторських текстів та створила свій власний. «Молочайник» якраз і виріс із цього оповідання.

«Ця п’єса прекрасна тим, що не паразитує на темі, вона не про окупацію, а про людину, стосунки в родині, психологію, — каже Євгеній. – Окупація – це просто обставина, «Молочайник» досліджує людську трансформацію в цих обставинах. Коли я з родиною виїхав з окупованої території, в мене був тяжкий період адаптації. Півтора місяці я лежав і не міг робити нічого. Друзі, які допомагали мені з виїздом, казали: «Ну чого ти переймаєшся? Все ж добре. Ти вже тут, ти в безпеці!». Ця вистава – мій режисерський виклик самому собі, спроба розповісти про ці переживання людям, більшість яких, на щастя, цього не зазнали».

Персонажі «Молочайника» долають відчуття постійного страху не без гумору. Оксані хотілося створити образ із української демонології, чудовисько, яке б могло захистити людей та рідну землю, в якій вони вкорінилися глибоко, як і належить рослинам в засушливому степу. Зрештою, придумала створіння, яке можна виростити із зерен молочаю, якщо додати трохи крові, волосся з причинного місця, землі з могили невинно загиблої людини, сказавши потрібні слова. Молочайника-визволителя, демона-месника залишиться тільки покликати в потрібну мить.

Викликати Молочайника навчає доньку вісімдесятирічна баба Надя (у фіналі цей персонаж виявиться… ні, не розкажемо). Бабу Надю ми побачили у виконанні заслуженої артистки України Валентини Губської. Її доньку, закохану у власний город та соковиті помідори на ньому, маму Свєту грає Ляна Карєва. Молодшу доньку Свєти Олесю, трохи схиблену на східній філософії — Ірина Шинкаренко. По-західному ділову старшу доньку Олю – Тереза Заурбекова, куму Валентину грає Інна Мєшкова. Режисер поставив задачу шукати магію простоти спілкування (хоча грім та блискавка супроводжують звертання до Молочайника, містика диктує певні ефекти).

Сценограф вистави Олена Штепура оселила родину Писаренків у будиночку-теплиці, що обертається різними боками до глядача (поворотне коло забезпечує зміну мізансцен). Кожна жінка в цій родині (і навіть кума) нагадує стиглий помідорчик, а інтер’єр будиночку впізнавано-побутовий, тут і «ковьор», як його називає бабця, і справжній борщ у мисках (пахтить на всю залу). Хтось із жінок покине у фіналі Кавунівку, хтось залишиться, і це не так страшно, коли виростиш собі на поміч Молочайника…

«Сучасний український театр під час війни має бути місцем спротиву, місцем для підтримки, для арт-терапевтичної дії, – каже директор ТЮГу Оксана Бурлай. — Якраз ця вистава відповідає всім трьом пунктам цієї мети, і ми впевнені, що вона допоможе глядачам. В Одесі зараз проживає велика херсонська діаспора, в місті багато переселенців зі Сходу та Півдня України – особливо з Херсону та Херсонської області. Вони відвідують наші вистави, вхід для них – безкоштовний, за попереднім записом».

Були переселенці з Херсонщини й на прем’єрі – кажуть, дуже відгукується, жінки навіть не приховували сліз. Виходить, звернення до теми зроблене театром вчасно і вірно.

Авторка — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського