Тригером цих процесів став «міндічгейт» — скандал, який на всіх стадіях свого розвитку проілюстрував глибину помилки, яку ми як суспільство допустили, довіривши монобільшість групі людей, що не мали ані політичного чуття, ані політичного таланту.
У 2019 році здавалося, що якщо одна кухарка може керувати державою, то 256 кухарок — тим більше. Виявилося, що Макс Вебер мав рацію, коли писав, що політика — це покликання і професія. Не можна «зліпити» з будь-якої людини політика, так само як не можна з будь-кого зробити сантехніка, електрика, айтішника тощо. Ба більше, в українських умовах влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно.
Дуже швидко Офіс президента почав ставитися до парламенту так само, як Кремль — до Держдуми. Депутатам навіяли, що вони ніхто і звати їх ніяк, що вони потрапили в парламент тільки завдяки рейтингу президента, а отже, повинні сліпо виконувати його волю.
Навіть через шість років депутати монобільшості залежать від президента Зеленського не лише матеріально, а й морально, і бояться піти в реальну опозицію. І хоч, як відомо, у страху очі великі, питання не в страху, а в небажанні вийти із зони комфорту і зіграти ва-банк.
Навіть безудержна корупція й некомпетентність оточення президента не здатні змусити депутатів переплисти Рубікон. Семантика важлива: щоб перейти Рубікон, потрібні лідерські якості, а слуги — на те й слуги, щоб слідувати, а не вести за собою.
Нерішучість «слуг» підштовхує країну в прірву. Замість того щоб створити коаліційний уряд, залучивши туди такого професіонала, як Петро Порошенко, президент вирішив не давати слабину і триматися за голову Офісу Андрія Єрмака до кінця.
Для президента Зеленського складно розлучитися з людиною, яка була поруч усі ці роки, навіть якщо цю людину обґрунтовано підозрює суспільство у зловживаннях. Замість гучних відставок у своєму оточенні президент Зеленський у зверненнях закликає «припинити срач» і консолідуватися навколо його фігури на тлі складної ситуації на фронті й тиску адміністрації Трампа.
Залишаючи за дужками літературний стиль президента, очевидно, що не вийде списати корупцію на підступи зовнішніх сил, хоча б тому, що від корупції страждають усі в Україні, і це не «руське ІПСО».
Інша річ, що звинувачення в роботі на Москву і Вашингтон зараз спрямовані проти тих, хто ще вчора сам звинувачував усіх інших у роботі на Москву. Йдеться про так зване громадянське суспільство в Україні, яке вважають виразником інтересів народу, його найбільш пасіонарною частиною.
Історично склалося так, що після 2004 року громадянське суспільство в Україні звузилося до активістів і організацій, які сидять на західних грантах. Вони перебували в привілейованому становищі й користувалися захистом західних посольств.
Саме ж держава навіть не намагалася створити альтернативу цим організаціям, а якщо й намагалася, то дуже невдало. В інших пострадянських країнах держава або конкурує на цьому полі із західними структурами — як у Казахстані, — або повністю домінує — як в Азербайджані й Узбекистані, — вважаючи, що контрольоване громадянське суспільство може слугувати опорою у прийнятті рішень.
В Україні ж побудоване й профінансоване Заходом громадянське суспільство використовується для створення «червоних ліній» для влади — ліній, вигідних західним країнам і пов’язаним із ними олігархам. Таким чином, у системі влади Захід має не лише контроль над антикорупційною вертикаллю, а й значний вплив на громадянське суспільство.
Офіс президента Зеленського намагається зламати цей симбіоз, але в умовах повної залежності від Заходу останній не має наміру здавати свої позиції.
Таким чином, спроби контратаки президента на західні структури в Україні приречені на провал. Своєю чергою атака західних структур і громадянського суспільства на корупцію в оточенні президента теж не є випадковою. Як казав Архімед: «Дайте мені точку опори — і я переверну світ».
В умовах постійних блекаутів тема корупції в енергетиці сприймається особливо гостро. Останні два тижні, можливо, й не принесли відчутних результатів у вигляді зміни голови Офісу та уряду, але вони зруйнували суспільний консенсус навколо президента. Ці мовчазні народні маси не мають голосу, але інстинктивно відчувають, що позиції президента ослабли.
Треба сказати, що все це відбувається на тлі обговорення 28 пунктів проєкту мирного плану, підготовленого американською адміністрацією за участю української та російської сторін.
Відомий журналіст Остап Дроздов абсолютно правильно зауважив, що головною властивістю українського громадянського суспільства є лицемірство. Замість того щоб погодитися з цим планом, розуміючи, що кращого варіанта для України не буде в умовах військового домінування Росії, ми чуємо постійне невдоволення і заклики до вічної війни.
Як справедливо підсумував Дроздов, ми перетворилися на суїцидальне суспільство, яке не здатне визначити для себе реальні пріоритети й живе в ілюзорному світі. Як би ми не ненавиділи Росію за її агресію та злочини, нам доведеться співіснувати з нею, що передбачає і захист російської мови, і певну нормалізацію в політичній та економічній сферах.
Росію не можна стерти з карти — це потрібно враховувати. Російська мова не належить диктатору Путіну, це інструмент спілкування на пострадянському просторі, який в інших країнах не ототожнюють із Росією. Російською говорять і в Казахстані, і в Киргизстані, і в Узбекистані — попри те, що всі ці держави проводять власну національну політику, спрямовану на розвиток своїх мов і культур.
Отже, подібні пункти плану не мають викликати роздратування. Це жодним чином не обмежує наш суверенітет.
Що стосується територій, то питання передачі агресору частини Донецької області має обговорюватися з народом, інакше рішення буде нелегітимним. Але в політиці, щоб зробити два кроки вперед, інколи потрібно зробити крок назад, розуміючи, що головне — зберегти українську державність, націю та перспективу для наступних поколінь, які зможуть використати історичну можливість для повернення всіх територій, окупованих агресором.
В опонентів плану Трампа є незаперечний аргумент щодо геополітичних наслідків плану Трампа в частині визнання світом де-юре геополітичних реалій із порушенням Гельсінського заключного акта, Алма-Атинської декларації та основоположних принципів ООН.
Мовляв, цей план легітимізує право Росії здійснювати агресію в будь-якій частині Європи, а угода з Росією та її гарантії не варті паперу, на якому вони написані. Проблема в тому, що у критиків плану Трампа немає альтернативи, окрім вічної війни для України.
Ніхто ніколи не дасть 100% гарантій. Головне — мати сильну армію, потужну економіку і проводити зовнішню політику, адекватну своїй географії.
Зараз Україна гостро потребує відновлення після війни. Однак повернення до нормального життя стане ще більшим викликом, ніж сама війна. Досвід 2019 року показав, що кожне суспільство не лише гідне тієї влади, яку воно обирає, а й того лідера, який говорить від його імені.
Голосування «по приколу» — це шлях у нікуди. Можна не любити Порошенка, але в глибині душі багато хто зараз згадує п’ять років його президентства, коли були підписані Мінські угоди, про які сьогодні можна тільки мріяти, а країна отримала шанс видихнути і розпочати економічний розвиток. Але в пошуках кращого суспільство повернуло не туди. |
