Это не мой оригинальный пост, но я почти полностью согласен с автором этой статьи из еженедельника «2000». «Мы живем, под собою не чуя страны» – сказано в 34 г. прошлого века и по другому поводу, однако точно отражает ситуацию на территории, ставшей осколком той, исчезнувшей страны. Захватившие эту территорию националисты называет ее независимой Украиной, утверждая, что Украина родилась ниоткуда, сегодня и сейчас, когда они пришли к власти. Тем самым они постоянно провозглашают, что все, что было до их прихода – это чужая им земля, с чужим языком, с чужой историей, чужой культурой
Они сами, настойчиво и постоянно демонстрируют, что пришли на чуждые им территории, чтобы построить правильный порядок, научить неразумное население, веками жившее на этой земле, правильной истории, правильной вере, правильному языку. По всем историческим прецедентам такое поведение на чуждой их уму и сердцу территории, как они постоянно подчеркивают, называется оккупацией. Некоторые из них искренне полагают, что они пришли освободить этот неразумный народ от остатков психологии коммунистического рабства – разве не напоминает этот лозунг других национал – социалистов, пришедших на Украину освободить народ от большевистского рабства? Наци не обременяют себя изучением истории, которая многократно показывала, чем рано или поздно заканчивают оккупанты. Жаль только, что им удалось зомбировать массу украинской молодежи, подросшей за эти 18 лет, якобы, независимости, и расхлебывать последствия националистического дурмана придется именно молодым.
Аморальнее всех выглядят нынешние вожди и пастыри, выходцы из той самой империи, которую они неустанно разоблачают и проклинают…
Они –то прекрасно знают, что первое украинское государство в виде УССР создали «проклятые комуняки». И прирезали к нему территории после второй мировой войны. И без всякой войны от щирого украинского сердца Хрущева подбросили, не назначая миллиардного выкупа, золотую крымскую землю. И на этой обустроенной, прирезанной и подаренной земле они многие годы, будучи членами оплеванной ими теперь партии, ушлыми комсомольцами, говорили пламенные речи, печатались, получали премии СССР, лечились в санаториях, селились в бесплатных номенклатурных хоромах и на госдачах. Во все времена и во всех землях неблагодарность зовется черной.
Густая мешанина их пропаганды, лозунгов, театрализованных действ по мифическим поводам показывает, что реальность, которая их окружает и которую можно объяснить здравым смыслом, подменяется в их сознании сюрреалистическими видениями. Как на картинах сюрреалистов: вроде бы все детали выписаны реально и даже красиво, а больное воображение переплетает все в такую кучу, что выходит небывальщина из монстров и чудовищ.
Возьмите хотя бы их любимый тезис о том, что УССР была колонией России в эпоху Союза. Здравый смысл тут же напоминает, что полную власть над СССР с 29 г. имел грузин Иосиф Джугашвили, правивший неограниченно подданными почти четверть века. Его последовательно сменили вплоть до 1982 г. украинские правители Н. С. Хрущев и Л. И. Брежнев. Может ли быть колонией республика, выходцы из которой десятки лет безраздельно правили метрополией?! Абсурдность этого их утверждения видна любому жившему в СССР человеку, только не нашим зашоренным наци. Неудивительно и создание интернационала абсурда грузинскими и украинскими наследниками бывших властителей СССР.
Еще любимый тезис националистов о русском языке. Это ничего, что он родной для половины страны. Главное, ответьте, если вы приедете во Францию, вы будете учить французский язык? – спрашивают они русскоязычных граждан Украины. Простое соображение им недоступно: русскоязычные живут на этой земле веками, никуда они не приезжали, здесь родились, рожали детей, возделывали пашню, строили города, хоронили предков – это их земля.
С другой стороны, если националисты искренне считают, что они были колонией, что их угнетали и мешали развитию, тогда следует обратиться к опыту иных стран, которые не на потребу политической конъюнктуре, а юридически обладали статусом колоний. Этот опыт покажет, как вменяемые правители бывших колоний распорядились богатством, оставленным колонизаторами. Африка везде пользуется французским языком наряду с арабским, Индия – английским, все страны Южной Америки – испанским. И никто не комплексует по поводу зависимости из-за языка от Англии, Франции или Испании. А наши, якобы освободившиеся от непосильного гнета, постоянно комплексуют, и впадают в неистовство, когда подлинные юристы, а не зварычи, объясняют им, что это нормальная Европейская практика – существование в стране двух и более равноправных языков.
А потуги переписать историю! . Главная их задача – доказать, что у наци была своя, отдельная история от той, которую Малороссия прошла совместно с Великороссией, а УССР совместно с СССР. Отсюда вполне анекдотические попытки изобразить Полтавскую битву, как победу шведов и украинцев над русскими. Бедные шведы недоумевают, а наши наци не соображают, что очередной раз перед Европой выглядят посмешищем.
А потуги изобразить Севастополь украинским по происхождению городом, подчеркиваю, не по принадлежности в данный момент, которую пока никто не оспаривает, а именно по происхождению. Наци просто заходятся в истерических припадках, когда по тому или иному поводу упоминается о российском происхождении Севастополя. Ну что же делать, если для вас никто не припас других исторических фактов?. Факт, что в двух русско-турецких войнах Российская империя отвоевала у Турции Крым, а командовавший русской армией князь Потемкин получил к титулу добавление князь Таврический. Факт, что русская императрица Екатерина уже в Российской Тавриде повелела заложить базу для флота. Факт, что эта база – таки была создана, как и цветущий город, которые вместе существуют по сю пору. Факт, что у стен Севастополя состоялись кровопролитные сражения российских войск с англо-французскими экспедиционными Войсками. Факт, что русский артиллерист граф Л. Н. Толстой участвовал в обороне Севастополя и написал « Севастопольские рассказы «, отразив героическую борьбу русских защитников Севастополя. Факт, что в сражениях под Севастополем погибли русские адмиралы П. С. Нахимов и В. А. Корнилов, командовавший флотом. И все эти факты, а их только малая часть отражены в исторических, дипломатических и медицинских трудах французских, английских и многих других подлинных, а не помаранчевых квазиученых.
Про оборону Севастополя в годы Отечественной войны помнят все, кто считает эту войну отечественной. Понятно, что и Отечественная война для наших наци чужая. Их герои, имена которых на всех оранжевых устах, во всех оранжевых наскоро слепленых квазиучебниках, остервенело сражались с дедами и отцами нынешних оранжевых вождей. Военная история Отечественной победной войны знает, что центральными фронтами, внесшими громадный вклад в общую победу были четыре Украинских фронта. А наци из ненависти к России готовы отказаться от этих, может быть, самых величественных и славных страниц в истории украинского народа.
Удивительно, но интеллект хоть в какой-нибудь форме должен присутствовать. Наверняка среди оранжевых есть и умные циники, и ловкачи, и просто сообразительные люди. Как же они не видят бессмысленность этой кампании по переписыванию истории? Ведь история – это мировая наука, и оттого, что ваша убогая обслуга от истории наперегонки лепит учебники по принципу « чего изволите? « – мировая историография никуда не исчезнет, не будут перелицованы труды выдающихся французских, английских, русских историков, мемуары великих исторических деятелей всего мира также будут читаться и изучаться в университетах всего мира.
Допустим, националисты не понимают бессмысленности войны против страны и народа. Так они и собственную уязвимость не ощущают! . Ведь русофобия намертво привязывает их к общей истории с Россией – чтобы они ни говорили, имя России всплывает всегда по принципу « кто о чем, а вшивый о бане». Поминая всуе Россию, они по Фрейду проговариваются, что ощущают глубинную, подсознательную связь захваченной ими территории с Россией. И бесят их не какие – то действия или слова России, а именно сознание неразрывности с ней на генетическом уровне, которое они невольно чувствуют. В конце концов, не возмущаются наци резолюциями американского сената по поводу Украины, или указаниями американского посла, которые оранжевые, не скрывая, получали, при перевороте 2004 г. И участие в этом перевороте слетевшегося в Украину националистического интернационала из Польши, Латвии, Литвы, Грузии (все – ярые русофобы), они не считают вмешательством в дела Украины. Зато когда Россия спокойно говорит, что она не собирается считать миражи реальностью и переписывать свою историю, начинаются вопли об имперских амбициях и якобы угрозах со стороны России. И, главное, помните, как только вы вешаете на Россию ярлык империи, вы автоматически вешаете на Украину ярлык колонии – отсталой и неразвитой окраины, с забитым и несчастным населением. Разве такого образа Украины добиваетесь вы, господа националисты?
В который раз вспоминается непоправимость безвременного ухода Е. Кушнарева. Ясно мыслящих политиков, трезво оценивающих ситуацию, в которую завели страну оранжевые – единицы. Из СМИ достойную позицию занимают всего несколько изданий, в первых рядах, конечно, «2000». Журналисты этого еженедельника – поистине « золотые перья», которые своим творчеством делают честь украинской журналистике, и поддерживают веру в читателях, что есть еще подлинный интеллект и честность, вопреки всеобщей продажности и слепоте оранжевой пишущей братии – журналистами называть их язык не поворачивается. Даже в ПР есть достойные принципиальные люди, как Д. В. Табачник. Этот историк, вероятно, единственный в ПР ясно понимает, куда ведет дорога соглашательства и коллаборационизма….
Бескомпромиссными защитниками наших прав остались лишь коммунисты. Помнится, громко заявлял В. Волга о создании СЛС – и где этот союз притаился? Потом О. Калашников грозился создать мощную политическую силу для борьбы за наши права. Но как только он начал приседать и кланяться в адрес ПР и ее руководителей, стало понятно, что снова затевается «пустышка». Все компромиссы ПР с оранжевыми означают сдачу своих позиции, которые им завоевали мы, избиратели, и которых они, регионалы, оказались недостойны.
Левые силы, а-у! где вы? Соберитесь в один мощный антинацистский фронт, мы вас заждались и дружно поддержим. Мы все еще верим, что наци не навсегда погрузили страну в сон разума и безнадежность.
Людмила БЕЛЯЕВА, родом из СССР<
Пост розміщений стороннім користувачем нашого сайту. Думка редакції може не збігатися з думкою користувача
Title
Это не мой оригинальный пост, но я почти полностью согласен с автором этой статьи: Раїса Іванченко. Київська Русь: початки української державності
Вступ.
Історія в усі часи свого свідомого розвитку була наукою політизованою. І це, на жаль, не прислужилось ані їй, як науці, ані правителям, які постійно втручались в методи її творення і намагались використати її для утвердження влас- них егоїстичних забаганок. Звичайно ж, в такому вигляді історична наука не могла достойно прислужитись і своєму народові, який мав черпати з неї глибокі уроки для суспільного поступу. Наш час не є винятком. Навпаки, історія народів колишньої Російської імперії за останні десятиліття зазнала не тільки перекручень, а й цинічної фальсифікації і навіть офіційної заборони багатьох її сторінок. Та велінням нового часу поступово відкидаються всі ті фальсифікації і заборони. Нарешті в сучасному суспільстві, яке нібито раптом опинилось на грані величезної економічної, політичної та моральної кризи, почало пробиватись усвідомлення, що поступ суспільства без знання своєї власної історії, без вивчення уроків трагедій і поразок — неможливий; що без таких знань суспільство, подібно до білки в колесі, рухається по замкненому колу, тобто, в нікуди. Ясна річ, таке суспільство приречене на деградацію і вимирання: його ж бо обганяють сусідні цивілізовані спільноти і залишають поза межами громадянського поступу. Та одного такого усвідомлення, звичайно, замало. Щоб вийти на прогресивний шлях поступу, потрібно в усіх напрямках розкрити народні глибинні криниці із животворними джере- лами історії, котрі збагатили 6 історичний досвід і зробили б певнішим крок народу в майбутнє. Проте, як з'ясовується, це нелегко зробити. По-перше через багатовікову традицію, яка сформувала свідомість багатьох поколінь населення нашої країни сурогатом певних ідеологічних концепцій, створених для панування однієї нації над іншими, однієї політичної системи над другими. По-друге — через нерозуміння важливости таких історичних знань для всього суспільства, коли на перший план за старою усталеною схемою висувались лише соціально-економічні аспекти. Інші ж не менш важливі компоненти суспільного поступу — політичні, культурні, духовно-космологічні, що пов'язують людину і людську спільноту із життям планетарно-космічним, — без-, умовно і беззаперечно відкидались. Найприкріше те, що така окультивована ситуація призвела до недооцінки в цілому політичної та духовної спадщини не лише масами трудового народу, а й самими політичними діячами, що вершили й вершать долі народів нашої країни. За таких обставин важко сіяти зерна знань, а ще важче очищати ті зерна від фальшивих ідеологічних домішок, аби були доступні істинні явища історичного процесу. Без такої істини — яка ж наука! Знову суспільство спіткають збочення, поява нових культів, кумирів та ідей — і знову поразок, які обходять- ся народам ціною в безнадійну відсталість у наш динамічний технологічний вік. Сучасне ж суспільне життя вимагає негайної переоцінки узвичаєних цінностей. Але в цьому сучасному сьогоденні, де піднялися на протиборство таємне і явне, різні суспільні сили, із ще більшою впертістю постають течії, які намагаються скористатись арсеналом застарілих, міцно врослих у нашу суспільну свідомість, фальшивих міфів, щоб пристосувати історію до своїх чисто егоїстичних потреб. І в першу чергу використовуються старі історичні концепції, починаючи з най- давніших часів. І нинішні консерватори, і демократи, і центристи, і патріоти різних відтінків — всі тягнуть до себе історичну ковдру, аби підтвердити власну істинність, власну політичну платформу, що концентрується навколо пекучих проблем перебудови недавньої радянської держави: чи бути їй спільно- тою демократичних незалежних держав, чи стануть усі незалежними державними утвореннями, чи, обновивши фар- бу на старому дротяному паркані із електричним струмом, оголосять її перебудованою оновленою федерацією. Тож нині дуже популярним став давній заіржавлений аргумент про «тисячолітню історію» російської держави, про єдину і непорушну її політичну структуру як найповніший спосіб її політичного буття, про вигоди централізованого управління, які виробила російська історія і без якої немисли- ме, нібито, подальше політичне існування колишніх радянсь- ких республік. Виходить, що оновлена федерація — не що інше як та ж таки централізована держава, до якої додається лише нова вивіска — «оновлена федерація». Парадокс цього визна- чення тим ясніший, коли врахувати, що російська держава ніколи за всю свою історію не жила на принципах федерації. Що ж тоді оновлюється, яка система? Усі ці фактори нашого бурхливого суспільного життя ще раз змушують істориків братися за перо. І, незважаючи на усві- домлення ними н
класс
id страницы
Title
ІСТОРІЯ І НАШ ЧАС.
Не так давно на сторінках радянської періодичної преси прошумів шквал полемічних дискусій з приводу виступу відомого російського письменника, колишнього дисидента, О. Солженіцина з його програмою суспільної перебудови Росії. Виступ цей став своєрідним уособленням сучасних історичних підходів, які панують в теоріях і концепціях провідних російських політичних та культурних діячів щодо питання про становище інших народів, так чи інакше пов'язаних історич- ними долями з російським народом. В нашому поліфонічному суспільстві цей виступ був зустрінутий неоднозначно, оскільки автор, використовуючи історичне минуле, зокрема, й період давньої історії Київської Руси, намагався обгрунтувати нероздільність трьох східно- слов'янських народів і в майбутньому, як це робилося ще в абсолютистській самодержавно-кріпосницькій Російській імперії. У такий спосіб він намагався знову витягти на повер- хню суспільної свідомости ідею про економічну, політичну та культурну недолугість народів українського та білоруського і неспроможність їхнього самостійного історичного існування без росіян та їхньої держави. Цей виступ письменника з його апологетикою монархізму і централізму став своєрідним синтезом багатовікової ідеологічної боротьби панівної російської ідеології з іншими східно- слов'янськими народами, які вже не одне століття намагаються відстояти своє історичне право на самобутність і які впродовж цього часу виробили, вибороли національно-визвольну свідомість та суспільно-політичні ідеали свого відродження. Тому то цей виступ російського письменника став ударом у спину народів, які й яипі у кривавих і мирних зусиллях виборюють можливість на реалізації своїх громадянських і людських прав на історичне буття. Солженіцин далеко не поодинокий. 1990-го року вийшла в «Молодой гвардии» у Москві книжечка С. Волкова «На углях великого пожара». Там є таке: «Окажется, что для русского (тобто російського — авт.) народа вообще нет места на земле. Приднепровье какие-нибудь националисты захотят, конечно, оставить за собой». Звичайно ж, тут під терміном «национа- листы» маються на увазі українці, бо у Придніпров'ї споконвіку живуть українці. Подніпров'я — колиска козацької слави України і центр формування української народности. Чому воно належить «русским» і чому древній місцевий народ — українці — повинні його віддавати «русским»? А тому, що для таких російських публіцистів, вихованих на старих імперсь- ких традиціях, — всюди російська земля, де тільки ступала нога російської людини. Як у хана Батия — вся земля, де тільки вдарить копитом монгольський кінь, має належати його орді. Адже недаремно додаток до «Литературной России» друкує політичний трактат князя-емігранта А. Волконського «О трех ветвях русского древа и сепаратизме» — цей імперсько- шовіністичний витвір князя-монархіста з визначенням від редакції, що князь оповідає читачеві «историческую правду», яку він почерпує «из трудов классиков» — тобто, російських офіціозних істориків. Отож, цей учений князь намагається переконати свого читача, що селяни — переселенці з території Польської держави в XIV—XV ст. на територію Подніпров'я — «чисто русского происхождения». Не дивно, що Солженіцин чи Вол- ков та подібні автори без тіні сумніву зараховують і нині до Росії Україну та Білорусію, відмовляючи їм у праві на їхню самобутність. Не дивно, що історія Київської держави — Київської Руси — відноситься ними до історії Росії, і вони називають її так: «Киевская Россия...». Щоб завершити цей огляд сучасних трактувань історії Київської Руси, згадаємо ще одну новітню публікацію російського автора, але на цей раз за кордоном. Це стаття Емілії Ільїної «Читаючи Велесову книгу». Торкаючись пробле- ми вивчення історії Руси, авторка слушно стверджує думку, яка проголошується і такими вченими, як Б. Рибаков. А саме: сучасні історики часто забувають, що «слова «Русь», «русь- кий» у часи Київської Руси стосувалися території навколо Києва, а тому історія Київської території та сусідніх з нею територій — історія України, а не Росії... Від часів створення світу, пише Ільїна, «на берегах Дніпра» український народ «родився, хрестився і відзначався блискучою культурою, нікуди не переселявся, і ще не виявлено досі історичною наукою, щоб українці в якомусь столітті і звідкись прийшли й окупували Київ, як турки Константинополь». Далі авторка пише: «Ми, росіяни, російська імперська сила, приєднали Україну, і ось уже четверте століття цупко тримаємось за неї, випомповуючи з неї всі національні цінності українського народу. Розграбували українську історію, витоптали, перетво- рили її в пустелю. Та одночасно спустошили й свою власну історію». Але цей чесний голос поки що не є провідним в оцінці історичного минулог
класс
id страницы
Title
ХТО ТАКІ РУСИ.
Київська держава, як, зрештою, і будь-яка інша держава раннього чи пізнього середньовіччя, виникла і розвива- лась у тісному сусідстві — мирному чи войовничому — з іншими народами, слов'янськими і неслов'янськими. Цен- тральним стрижнем цієї могутньої територіально-державної спільности було подніпровське плем'я полян, яке через деякий час привласнило собі ще й іншу назву — руси, русичі, русини. Є підстави вважати, що назва ця була перейнята полянами- слов'янами від своїх південних сусідів, з якими вони межували з давніх часів, а, отже, мали досить багато спільних контактів, зокрема, щодо захисту своїх земель від численних кочових орд. Так, готський історик IV ст. Іордан розповідає про народ під назвою росомани, з якими воювали готські племена («рос» — самоназва народу, ман — в німецькій мові «людина», отже росоман — роська людина, чи, в пізнішій вимові руська, тобто русич, русин). Готи воювали не тільки з росоманами, а й із племенем антів, на чолі яких стояв легендарний Бос, або Бож. Народ рос згадує і сірійський автор VI ст., відомий під іменем Псевдозахарії. Ще раніше, в найдревнішій писемній пам'ятці світової цивілізації — Біблії — пророк Ієзекіїль згадує великий войовничий народ рош. Корінь «рос» широко поширений серед імен і власних назв у народів північно-східного Причорномор'я, Приазов'я та північного Кавказу: Руслан, вірменські царі на ім'я Руса; стародавня назва Волги -- Рос-Аракс тощо. Росів знають усі східні джерела і відносять їх до територій північно- східного регіону Європи (Дон, Приазов'я, Крим). Часто візантійські джерела називали їх ще скіфами. Проте, регіон західного Причорномор'я завжди пов'язувався джерелами із розселенням слов'ян-антів. Плем'я полян, з усього, жило на межі з племенами росів-русів. Поляни зіграли консолідуючу роль у творенні Подніпровської слов'янської держави. І, як твердить автор «Повісті минулих літ», згодом прийняли на себе іншу назву — руси. «А слов'янський народ і руський — один; од варягів бо прозвалися вони русею, а спершу були слов'янами, хоча вони й полянами звалися, але мова в них слов'янська була». Отож бачимо, що згодом слов'яни-поляни називалися ще й руссю. Залишимо поки що осторонь питання, звідки взялася ця назва, звернімо увагу на те, що «Повість минулих літ» навіть точно вказує, коли полянська Київська земля — в розумінні держава, прибрала іншу назву. Під датою 6360 від сотворения світу або 852 року від народження Христа літописець записує, що саме в цей рік, «індикта 15, коли почав Михайло (імператор Візантії Михаїл III — Авт.) цесарствувати, стала називатися (наша земля) — Руська земля». Далі літописець роз'яснює, що він довідався про цю назву із літопису чи хроніки грецького походження: «А про се ми довідалися (з того), що за сього цесаря приходила Русь на Цесареград, як ото писав (Георгій) у літописанні грецькому». Автор літопису виводить назву «русь» від закликаних до словен Ільменських дружин варягів. Ми знаємо, що саме це твердження літописця призвело до виникнення норманської теорії про походження Руської держави. Нині вважається, що ця теорія, яка буйно розквітла за німецьких імператорів на російському престолі, не має під собою грунту і що вона вщент розгромлена вітчизняною історіографією. Можна було б уже й не повертатись до цього питання, якби воно не відроджувалось деякими сучасними істориками Росії і якби під нього не підводились нові докази. Тому варто ще раз уточнити, що розуміє літописець під словом «варяги». А він говорить, що «варяги... є приходні». Цікаво, що закликані варяги, пише літописець, «називались «русь», як ото одні звуться свеями, а другі — норманами, англами, інші — готами, — отак і ці». Тут ясно видно, що назва «русь» — це була назва цілого народу, від якого й прийшла до слов'ян і їхніх сусідів — чуді, кривичів і весі — закликана ватага руси. Ось тільки неясно, звідки вони прийшли. Літописець нечітко вказує місце пере- бування руси — каже, що посланці цих народів, яких пригнічували варяги із замор'я, також «пішли вони за море». Чомусь попередні дослідники вважали, що це мусило бути тільки Балтійське море і що ті варяги, які прийшли до словенів та їхніх сусідів, неодмінно мали бути шведи, або дани, або нормани. Але ж ті варяги-руси могли прийти й із-за іншого моря, якщо зважити на те, що морем в давнину часто називали і великі озера — такі як озеро Ільмень на півдні від Ільменсь- ких поселень словенів, чи озеро Чудське на захід від них. Якщо зважити, що словени ільменські прийшли туди від південніших розселень слов'янських племен, що вони безумовно підтримували стосунки зі своїми співплемінниками (а навіть, якщо словени ті були за походж
класс
id страницы
Title
ДЕРЖАВА КИЯ І КИЄВИЧІВ
Початок Київської Руси як держави пов'язаний із постаттю князя Кия. В сучасній літературі визнано, що зв'язки Кия з візантійським імператором припадають на кінець VII — першу половину VIII ст., в часи активного руху слов'ян на Балкани, в епоху Юстиніана. Перші відомості про східних слов'ян-антів подав Прокопій Кесарійський, який описав життя слов'ян і їхні численні походи на Візантійську імперію (VI ст. н. е.). Ймовірніше союзні дружні відносини між Візантією і слов'янами належать до періоду аварської навали, коли візантійці мусили відбиватись від неї (2-га пол. VI — поч. VII ст.). Саме на цей час припадають згадки про князя Кия, який був відомий візантійським хроністам під іменем Кувер. М. Брайчевський відтворює біографію Кия на основі візантійських та ін. джерел. Це був князь племені хорватів з Прикарпаття, яке під тиском аварів відсунулось до Сірмія (сучасна область Хорватії Срем). Близько 634 р. Кий повстав проти аварів, шукав підтримки у візантійського імператора Іраклія, дістав цю підтримку від нього, а заодно і пожалування в Подунав'ї. Ось тоді й збудував там свій Києвець, відомий нам з літопису. 3. часом Кий вступає в конфлікт з візантійським імператором з приводу Солуні і покидає Дунай. Ймовірно, саме тоді він з'являється на Подніпров'ї і засновує Київ. Після Кия у полянській землі князювали його нащадки — Києвичі. Одно- часно існували інші східнослов'янські князівства — Древлянське (де князювала династія Ніскиничів), Дреговицьке, Полоцьке, Словенське, Чернігівське, Переяславське. Відомий польський хроніст Ян Длугош (помер 1480 р.), який, певно, користувався старовинними руськими літописами, повідомляє, що «після смерті Кия, Щека і Хорива, успадкову- ючи по прямій лінії, їхні сини і племінники багато літ панували у русичів, поки спадщина перейшла до двох рідних братів — Аскольда і Дира». Східні джерела повідомляли про східнослов'янську подніпровську державу IX ст. таке: «пер- ший із слов'янських царів є цар Дир; він має обширні городи і багато населених країн. Мусульманські купці прибувають у столицю його держави з різними товарами», — повідомляє Масуді, автор Х ст. Ще один хроніст Ібн-Русте (IX ст.) розповідає, що цар русів інколи засилає злочинців для пока- рання до «правителів віддалених областей», — тобто, держава Київська була достатньо обширною, мала свій адміністративний поділ на певні області, на чолі яких стояли правителі. Ми не знаємо про те, чи це були представники місцевої родової знаті, чи прислані з Києва правителі. Масуді також говорить про численні походи русів, які воюють «з довколишніми народами і перемагають їх». В іноземних хроніках збереглись відомості і про походи на узбережжя Кримського півострова — до Сугдеї — слов'янського князя Бравлина, а також про походи київського володаря Аскольда на Візантію. Часи князювзння Аскольда (інше написання — Осколд) — блискуча сторінка в історії Давньо- руської Київської держави. У цей період молода феодальна держава вийшла на міжнародну арену, здобула міжнародне визнання і утвердила себе в історії європейської цивілізації. Головною зовнішньополітичною акцією Аскольда були візантійські походи. Сучасні дослідники нараховують їх чотири. Найбільшого значення набув похід на Константинополь 860 р. Русичі 18 червня раптово напали на столицю Візантії і тримали її в облозі сім днів. «Місто ледве... не було підняте на списа, — говорив у своїй проповіді тодішній константинопольський патріарх Фотій. — Що за удар і гнів такий тяжкий і вражаю- чий? Звідки найшла на нас ця північна і жахлива гроза? Які густі хмари пристрастей і яких доль могутні зіткнення запа- лили проти нас цю нестерпну блискавку?». Далі Фотій дає таку характеристику цьому ворогові: «Народ вийшов з країни північної, прямуючи ніби на другий Єрусалим, і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і списа: вони жорстокі і немилосердні, голос їхній шумить, як море...». Дізнавшись про облогу столиці, повернувся з походу імператор Михаїл III. Разом із патріархом Фотієм він усю ніч молився у церкві на Влахерні, просячи заступництва у Богородиці, а по всій столиці відбувалися «лиття і оплакування». Руси захопили й пограбували, як повідомляє Нікіта Пафлагонський, всі посе- лення й монастирі довкола Константинополя і на сусідніх островах. Для правлячої верхівки було небезпечне і те, що руси захопили острів Теренвінф, на якому перебував відправлений насильно у заслання попередник патріарха Фотія — патріарх Ігнатій. Переляк був настільки великий, що із церкви на Влахерні вийняли із золотої раки ризу Богоматері й перенесли до св. Софії. Ця риза була однією із найбільших святинь православної церкви. З русами розпочались перегово- ри. Внаслідок цього був укл
класс
id страницы
Title
и так далее http://www.geocities.com/doctorpro2002/ivanchenko/iv__1.htm
класс
id страницы
Title
И на фига мне эта высосанная из пальца якобы украинская история? Киевский институт памяти состоит из бывших инженеров Львовской политехники в составе 35 человек с финансированием в 5 миллионов грн в год. Профессионалов — ноль! Слава богу, что geocities.com закрывают 26 октября и эти тексты будут недоступны и не будут морочить голову неофитам.
класс
id страницы
Title
Не пытаясь вступить в полемику (ибо мне собственно говоря эта тема не кажется насущной) все же поинтересуюсь, кто есть оригинальный автор статьи из основного поста?
класс
id страницы
Title
Конечно темы прав человека, прав русских, русскоязычных- это не интересная тема.
А вот оригинальная статья и автор (я посмотрел) обычный гражданин Украины.
http://www.2000.net.ua/next_issue/64499
класс
id страницы
Title
Не касаясь собственно темы статьи, но... Скажу. что бесит лично меня больше всего. Это то, что все нынешние влиятельные патриоты, националисты и т.д. на 80% состоят из тех, кто был пламенным коммунистом, выступал с речами во славу Партии и т.д. Подул ветер перемен — и все они быстро перекрасились и напялили вышиванки. О подобной смене краски прекрасно сказал Пелевин в романе \\\"Generation P\\\": \\\"По телевизору между тем показывали те же самые хари, от которых всех тошнило последние двадцать лет. Теперь они говорили точь-в-точь то самое, за что раньше сажали других, только были гораздо смелее, тверже и радикальнее. Он часто представлял себе Германию 46 года, где доктор Геббельс истерически орет по радио о пропасти, в которую фашизм увлек нацию, бывший комендант Освенцима возглавляет комиссию по отлову нацистских преступников, генералы СС просто и доходчиво говорят о либеральных ценностях, а возглавляет всю лавочку прозревший наконец гауляйтер Восточной Пруссии\\\". Лучше не скажешь...
класс
id страницы
Title
Хотя я и не поклонник Пелевина, но за эту цитату огромное спасибо.
класс
id страницы
Title
http://www.tuad.nsk.ru/~history/Author/Russ/SH/Shulgin_V/ukr.html Со многим согласен тут. То, что украинцев выдумали поляки для раскола России — просто очевидно. И их цель была воплощена в начале 19 века. Джугашвилли было приятно управлять 11 странами, а не единой Россией — отсюда и происходит потакание якобы украинской истории. Украина — это Эльдорадо — выдуманная страна. Росы мы все.
класс
id страницы
Title
Про поляков, думаю, несколько опрометчиво. Украинский язык и украинский сепаратизм пестовались в австро-венгерской Галиции при явном участие Германии. На тот момент Польша была не такой. А провозглашение Украины началось, как Россия ослабла после Февральской революции. Ещё большевики власть не взяли, а заявлялось о независимой Украине. Интересно, что петлюровские сечевые стрелки на 90 процентов были граждане австро-венгрии. В результате немецкие войска дошли до Новороссийска. Правительство Грушевского надоело немцам своими выходками и они поставили гетьмана Скоропадского. Протекторат. Поражение Германии в войне вынудило их уйти. Хотели полакомится французы с англичанами, но довольствовались малым. Разборки и множество самостийных образований уверили их, что на этом месте долго будет дикое поле. Но пришли большевики и закрутилось новое.
класс
id страницы
Title
Всё-таки Украину придумали Поляки в 18 веке. Австро-Венгрия и Германия развили и поддержали идею. Основной посыл — ослабление единой России и ослабление её. Один из первых концлагерей для мирного населения — Талергоф. Первая мировая. Там уничтожали русское население западной Украины.
класс
id страницы
Title
Ладно. Суть не в поляках. По крайней мере, в этом вопросе. А по поводу концлагеря и первой мировой, то тут несколько по другому. Уничтожали не только русское население, а православное. Не секрет, что униатская церковь этому способствовала.
класс
id страницы
Title
Уничтожали русофилов. Назовём это так.
класс
id страницы
Title
"Новая история Украины"- почище травки! Сплошное словоблудие и подтасовка исторических фактов, неприятно осознавать, что преподаватели истории становятся орудием и марионетками в руках власти! "Да воздастся каждому по заслугам его"
Знакомые только что приехали из Метро и рассказали интереснейшую новость. По команде своих австрийских хозяев Метро собирает продуктовые пакеты для майдана.