Цього тижня вибухнув скандал, викликаний нападом акули на росіянина під час відпочинку на Червоному морі в єгипетській Хургаді. В Україні навколо цього затято забурлила світова Мережа, приводом чому стали їдкі висловлювання блогерів на адресу смакових уподобань акули, які підхопили фанати і рознесли по всьому Інтернету. З'явилося багато фотожаб на українські спеціальні служби та ін. на тему роботи акули, яка так швидко набула популярності, що до її обговорення підключився й Олексій Арестович, котрий почав викривати популяризаторів акули і звинувачувати їх у нелюдяності та падінні моральних стандартів.
У відповідь на це критики Арестовича зайнялися контрпропагандою і, пам'ятаючи нещодавню участь Арестовича у з'їзді російської опозиції в Європейському парламенті, припустили, що він у цьому конфлікті переживає за своїх і сам боїться потрапити в пащу акули, згадуючи власні нещодавні фото в Ізраїлі. Олексій Арестович пообіцяв, що ніколи не матиме спільних справ із тими, хто забруднився в акуловій тематиці, і назвав це «акуловим тестом». Більше того, Арестович нарікав, що в українській армії на тлі цих обговорень будуть падати стандарти моралі, а Захід відмовить нецивілізованій Україні в підтримці. Це обговорення, нагадаю, відбувається в розпал українського контрнаступу і в момент, коли на півдні України трапилася екологічна катастрофа після потужного вибуху Каховської ГЕС, яку підірвали російські окупанти. Подібні публічні сутички відбуваються і в РФ, але нам подібна поведінка непростима, бо, на відміну від держави-агресора, ми ведемо війну на своїй території і на кану стоїть майбутнє нашої держави. Росіяни щиро додержуються принципу: «добре не жили, нічого й починати». Але ми не такі, бо українці прагнуть світла та яскравого майбутнього для себе і своїх дітей. Подібні конфлікти між лідерами думок провокують агресора на подальшу експансію.
Проте це зовнішня оцінка того, що відбувається. Варто зупинитися й на оцінці позицій сторін. Тих, хто радіє загибелі росіян від акули, можна зрозуміти. Окупанти завдали дуже багато горя нашій країні, поставили багато українських родин на поріг виживання. Десятки тисяч українців загинули в цій війні чи були скалічені заради амбіцій одного диктатора. При цьому росіяни палець об палець не вдарили, щоб запобігти приходу до влади справжнього монстра. Росіяни несуть колективну відповідальність за те, що відбувається. І російське суспільство загалом несе відповідальність за те, що відбувається. Інша річ – міра відповідальності кожної окремої людини. Скільки нараховується росіян, які виступають проти війни? А чи був загиблий росіянин за війну або проти неї? Запитань може бути чимало. Але, як казав цар Соломон, "час розкидати і час збирати каміння» (Еккл. 3:1-8). Тепер, коли на полях битви гинуть українські воїни, а їхні близькі самотньо засинають у будинках під звуки сирени, будь-які рефлексії та питання зайві.
Війна завжди прагне спрощення. Те, що видавалося складним, стає дуже простим. Це – закон війни. Під час Другої світової війни воювали німці з різними точками зору, у тому числі й ті, хто не підтримував Гітлера. Однак про них почали говорити вже після війни, коли потрібно було знайти людей, здатних здійснити денацифікацію політики і культури Німеччини. Були й такі, кого згодом визнали »праведниками народів світу», бо вони рятували євреїв від концтаборів. Але це все було потім.
У момент зіткнення не на життя, а на смерть, сантименти лише заважають справі. Прокачування ненавистю потрібне не менше, ніж прокачування військово-технічного потенціалу. Хтось скаже, що це є ознакою будівництва тоталітарної держави, тобто того, про що писав Джордж Орвелл у романі «1984». Отже, для членів зовнішньої партії Океанії незмінно проводилися двохвилинки ненависті з промивання мозку, що супроводжувалися візуальними і слуховими ефектами. Дехто згадає вірш Іллі Еренбурга «Убий», але тепер можна й перефразувати : «Якщо на твоїй ділянці затишшя, якщо ти чекаєш на бій, німця до бою убий».
Такими є закони жанру. Не ми починали цю війну, але ми зобов'язані її виграти. І тут питання про рівень провини кожного окремого росіянина вирішиться згодом. Але українці вже тепер мають право давати оцінку тому, що відбувається, навіть іноді через такі жахливі емоції, викликані тріумфуванням від випадку з акулою. Низький рівень толерантності до ворога – ось що може привести до перемоги. Решта розмов – від лукавого. Не можна бути святими там, де сатана править бал. Не можна брати добротою там, де зло стало головною чеснотою. Це вічна моральна дилема, відповідь на яку намагався дати художній фільм «Вбити дракона» (1988 р.) за п’єсою Євгена Шварца «Дракон» (1944 р.). Чи можна подолати дракона, не перетворившись на нього? |