Трамп проти трампізму і «безкінечна війна»
«Ця війна Байдена б ніколи не почалася, якби я був президентом» — не раз вторив Дональд Трамп про війну в Україні, виборюючи собі амплуа хай хамуватого й агресивного в риториці, але пацифіста — і ось ніби в насмішку сам над собою розпочав одну з найбезґлуздіших війн Америки. Ніби в насмішку над власною риторикою — Америка знову заходить у конфлікт, який легко почати і дуже важко закінчити. Тут не про симпатії чи антипатії. Тут про інше: чи є в цьому взагалі стратегія, чи ми знову дивимося на ситуацію, коли є обмежені сили та засоби і надія, що противник злякається і швидко посиплеться, а з наслідками і задумом будемо розбиратися вже по дорозі.
Для українців це виглядає до болю знайомо. Хоч Україна геополітично і перебуває в орбіті США, структурно ми стали зразком оборонної стратегії для Ірану: середньою нібито у геополітичних категоріях державою, що помножила на 0 прагнення агресора щодо швидкої перемоги — «Києва за 3 дні», що вже стало мемом. Не справдився однак і знаменитий український мем екс-радника ОП Арестовича щодо завершення війни за «2-3 тижні». Після 4-х років війни в Україні і 4-х тижнів (чергової) війни у Перській затоці Президент України вирушив до арабських країн, які, подібно до України, стали втягнутими «за вуха» у розв’язання геополітичних недопрацювань Західної цивілізації. То як же структурно відбулася зміна геостратегічних розкладів на планеті?
Стратегічна перевага середніх держав
У держави-нападника є військова перевага, є технології, є можливість завдавати ударів, є більше сил та засобів для ведення бойових дій — і є відчуття, що цього достатньо. Зі ще більшою перевагою коаліції виглядав початок війни в Іраку у 2003 році. Рівно так само виглядали перші роки в Афганістані. Тоді ще Джордж Буш Молодший (теж республіканець, між іншим) заходив із логікою швидкої перемоги, і формально її навіть досяг: Кабул і Багдад були взяті, режими розвалилися, армії розбіглися. А далі почалося те, що в презентаціях «супер-дупер потужності» у Пентагоні не люблять згадувати: повстання, розрив управління, війна без фіналу, у випадку Афганістану — ще і ганебний вихід після 20 років марної загалом-то війни.
Україна в цьому сенсі не «відкрила Америку» — вона просто довела до кінця те, що вже було видно, але довела жорстко. Якщо Ірак і Афганістан показали, що окупація не гарантує перемоги, то Україна показала, що тепер під питанням навіть сам вхід і окупація. Росія у 2022 році заходила з логікою, знайомою з блітц-крігових стратегій Гудеріана і Майнштайна ХХ століття: швидкий прорив, захоплення столиці, зміна влади. І ця логіка зламалася не на другому етапі, а на першому. Причина не лише в помилках російського керівництва і командування. Причина в тому, що змінилося саме середовище війни.
Сьогодні будь-який рух видно, він супроводжується і уражається дешево і масово. Дрони, розвідка в реальному часі, дешеві високоточні засоби зробили одну дуже неприємну для великих армій річ — вони зруйнували темп. А без темпу немає прориву, немає ефекту шоку і немає швидкої перемоги. Колона, яка у 2003 році зайшла у Багдад, у 2026-му просто не доїде в тому вигляді, в якому її планували. І це не українська аномалія. Це нова норма. Саме тут і з’являється нова категорія держав — не настільки сильних, щоб перемагати наддержави, але вже достатньо сильних, щоб не програвати швидко на своїй території.
Війна тисячі порізів
Іран у цьому сенсі виглядає не легшим, а складнішим кейсом для США у випадку наземної кампанії, ніж Україна була для Росії. Велика територія, значне населення, внутрішня глибина зі складним для потенційних наземних маневрів рельєфом, здатність до мобілізації — і до цього додається гірський рельєф, складні комунікації, мегаполіс Тегеран. І головне — це ідеологічна держава, а не просто персоналістський режим. Навіть якщо припустити, що США здатні розгромити іранські сили на окремих напрямках — що цілком реально — це не відповідає на головне питання: що далі. Бо навіть якщо захопити Тегеран, що вартувало би американським силам величезних втрат і зусиль, — це не те саме, що закінчити війну.
Ісламська Республіка Іран — це система, яка може відступити, розосередитися і продовжити керувати війною з інших центрів — тим паче, що навіть мегаполісів як резервних столиць поза Тегераном не бракує. У ХХ столітті війни-вторгнення закінчувалися в столицях. У ХХІ — вони там часто лише переходять у нову, гібридно-партизантську фазу. Примітно, що Іран у випадку повномасштабного наземного наступу може вдатися до тієї ж тактики розсередженого ураження противника у тисячі порізів замість генеральних битв, до якої 2, 5 тисячоліть тому вдавалися пращури українців — скіфи, відбиваючи вторгнення перського царя Дарія І у 513 р. до нашої ери. Саме так українці розгромили росіян на півночі країни навесні 2022 року, досить подібно діяли російські та радянські війська проти Наполеона та Гітлера, безапеляційно зламавши розрахунки більшості тодішніх військових аналітиків.
І от тут виникає той самий парадокс, який складно не помітити. Трамп прийшов у політику як критик «великих, жирних помилок» і «безкінечних війн». Він говорив про Ірак і Афганістан простою мовою: трильйони витрачені дарма, Близький Схід дестабілізований, нам не варто було туди лізти. І в цьому була його сила — він називав речі так, як їх уже почали відчувати самі американці. Але будь-яка кампанія проти Ірану без чіткої відповіді на питання про політичний фінал ризикує повторити саме ту логіку, яку він критикував. Виглядає, що засоби є, а от із задумом — як завжди, будемо розбиратися по ходу.
Головний урок України, Іраку і Афганістану разом узятих у тому, що війна перестала бути коротким інструментом політики. Раніше війна вирішувала проблему. Сьогодні вона створює процес, який важко контролювати і ще важче завершити. Можна вигравати бої, можна нищити інфраструктуру, можна тиснути — але без чіткої стратегії це не складається у перемогу. І саме тому найсильніша армія світу сьогодні діє обережніше, ніж від неї очікують. Не тому, що не може. А тому, що не бачить дешевого і швидкого сценарію результату.
Дронові фортеці-регіони
Російський геостратег Сергій Караганов — поборник не лише агресії проти України, а і максимально агресивної політики щодо держав НАТО і геополітичного фокусу Москви на Схід — свого часу описував майбутній світ як систему «ядерних фортець»: кілька великих полюсів сили, кожен зі своїм щитом, економікою і цивілізаційною базою. У цій логіці саме ядерна зброя гарантує місце за столом і право на власну політику. Але війна в Україні показала, що ця конструкція працює лише на рівні стримування, а не на рівні перемоги. Ядерка все ще вирішує, чи буде велика війна, але вона майже нічого не говорить про те, хто виграє війну конкретну — ту, що ведеться тут і зараз.
Війна все більше зміщується від централізованих «фортець» до розсереджених мереж. Дешеві дрони, масове виробництво, розгалужена логістика і десятки малих вузлів замість кількох великих змінюють саму природу сили. Те, що раніше можна було зламати точковим ударом — штаб, склад, завод — сьогодні відтворюється і розгортається швидше, ніж встигає знищуватися. У цьому сенсі світ рухається не стільки до багатополярності, скільки до дивного гібриду: великі держави з ядерними щитами залишаються, але між ними з’являється поле, де силу визначає вже не «останній аргумент», а здатність розосередитися, відновитися і бити дешевими засобами. Не демократизація насильства — швидше його анархізація.
Американці ще звикли думати, що Армія Сполучених Штатів — це коли приходять серйозні люди, швидко наводять порядок і їдуть додому. А поки виглядає, що замість щоб «увійти в історію», просто в неї вляпалися. Причому так, що вже не зрозуміло, хто кого веде: Трамп війну чи вона Трампа. І от тут виникає питання, яке чомусь завжди приходить із запізненням: а де, власне, стратегія?
Перспективи геополітичного зміцнення для України
Візит Володимира Зеленського до Саудівської Аравії і, потенційно, інших країн Перської затоки — це вже не просто дипломатія солідарності. Це пропозиція, яка може змінити геополітичний розклад Європи, Середземномор’я і Близького Сходу, роблячи Україну одним з центрів цього макрорегіону, а її головний порт — Одесу — ключовим логістичним вузлом.
Поки великі держави все ще діють інерційно категоріями «ударити», «зайти», «дотиснути», Україна раптом опинилася в ролі суб’єкта війни ХХІ століття, експортера військового досвіду. Причому не абстрактного, а дуже прикладного — як саме виживати і воювати в умовах, коли небо постійно дивиться на тебе. Ми знаємо, як воювати і виживати у новій реальності, і готові цим знанням ділитися. І ключове тут навіть не самі дрони, а те, про що Зеленський говорить відкрито: важливе не «залізо», а досвід інтеграції — як зшити дрони, ППО, розвідку і управління в єдину систему. Фактично Україна пропонує країнам Перської затоки не зброю як таку, а логіку сучасної війни. Це форма системної партнерської, а не разової співпраці, яка робить багаті нафтові монархії кровно зацікавленими в успіху, стабільності і витривалості України: щоб вона могла не лише себе успішно боронити, але і надавати суттєвий обсяг військової допомоги за кордон.
Таким чином Дональд Трамп, якому наші «турбопатріоти» люблять навішувати ярлики «агента Кремля (Краснова)», фактично відкриває для України все більший простір для маневру та регіональних союзів, руйнуючи попередні формати безпекових гарантій для умовно проамериканських країн. Підірвавши віру в парасольку захисту від НАТО, особливо у здатність союзників захистити Балтію та Польщу, Трамп спонукає ці країни шукати альтернативні центри сили та способи безпекової організації. Держави Перської затоки постають перед тією ж самою дилемою, але жорсткіше, бо у них війна і масовані дронові атаки не потенційні, а вже стали реальністю. Трамп, втягнувши своїми хаотичними діями регіон у війну, не подбав про захист союзників — і фактично штовхнув їх в обійми Києва. І тут мимоволі згадується «Фауст» Ґьоте, де Мефістофель визначає себе як: «Ich bin ein Teil von jener Kraft, die stets das Böse will und stets das Gute schafft» — «Я — частина сили тої, що вічно хоче зла і вічно чинить благо».
Якщо 2 роки тому Україна для завершення війни шукала собі зовнішніх гарантів безпеки, то сьогодні вже Україну дедалі частіше розглядають як гаранта і стабілізатора на тисячі кілометрів навкруги з досвідом і технологіями сучасної війни. Для нашої держави важливо в усіх сенсах не продешевити, входячи в нові союзи і надаючи іншим механізми захисту, адже сама Україна в умовах затяжної війни їх якнайбільше потребує і може обмінювати лише на еквівалентні ресурси, які в свою чергу підсилюватимуть нашу позицію.
