Кісінджер: офшорний баланс ще до того, як він став моднимУ міжнародних відносинах є такі фігури, що навіть після відходу з політики продовжують визначати саму мову, якою ми говоримо про світ. Генрі Кісінджер — саме з цієї категорії. У 1970-х він розіграв велику шахову партію: Вашингтон зробив ставку на зближення з Китаєм Мао, аби відтиснути Москву і розхитати радянський блок. Це була чистої води логіка offshore balancing — триматися подалі від фронту, не тягати за собою «всю армію на чужий берег», а майстерно підштовхувати місцевих гравців до взаємної рівноваги. Кісінджер тоді говорив: Америка не повинна бути «світовим пожежником, який постійно сам гасить усі займання». Її роль радше «модератора», який створює умови, аби вогонь одних сил стримував полум’я інших. Іронія долі: те, що зараз політологи пишуть у статтях про offshore balancing, він робив у практиці ще пів століття тому.
Що таке offshore balancing і «з чим його їдять»? Офшорне балансування як стратегію запропонували провідні американські реалісти – Джон Міршаймер, Стівен Уолт, Баррі Позен починаючи 1980-х років. У простих словах це «стояти осторонь, але з кийком у руці». Логіка проста: США не мусять утримувати величезні армії на кожному континенті, витрачаючи трильйони доларів і виснажуючи союзників своїм «старшим братством». Натомість вони дають регіональним гравцям самим тримати баланс сил, а втручаються лише тоді, коли виникає загроза домінації однієї держави. А най’яскравішим прикладом «за що боролись — на те й напоролись» стала історія з Пакистаном, Афганістаном та Індією. США від початку Індо-Пакистанських конфліктів у 1947 р. балансували між обома державами, будучи формальним союзником з поміркованою військовою допомогою для Пакистану та маючі добрі стосунки з Індією — ключовою державою Руху неприєднання у Холодній війні. Під час Радянсько-Афганської війни 1979-1989 рр. Пакистан став ключовим союзником США у формуванні та забезпеченні партизанських загонів для війни проти СРСР. Після виходу СРСР з Афганістану США фактично «забули» про Пакистан, на додачу — запровадили санкції через його ядерні програми як до Пакистану, так і до Індії. Пакистанська армія офіційно давала США коридор для постачання військ в Афганістан у 2001-2021 рр., а неофіційно — допомагала талібам, інколи навіть обстрілюючи американські частини з власної території. Бази Талібану спокійно жили собі у Пакистані, тож зрештою, коли настала година «X», спецпризначенці США ліквідували Бін Ладена прямо в Абботтабаді, навіть не попередивши «союзників». Бо в такому балансі, як на одеському Привозі: вдень тобі посміхаються і продають кавун (або патрон) «по-братськи», а ввечері тією ж контрабандою годують твого ворога.
Стратегія геополітики адміністрації Трампа виявилася напрочуд співзвучною цьому підходу. Трамп мислив категоріями угоди, витрат і вигод: «Америка передусім», а союзники нехай оплачують власну безпеку з власної кишені. Ідея офшорного балансування тут виглядала як рідний брат — США можуть залишатися супердержавою, але без зайвих витрат і з більшими вимогами до партнерів. Відтак ми бачили тиск на Європу щодо оборонних бюджетів НАТО, спроби ситуативно домовлятися з Росією, аби зосередитися на Китаї, і відмову від «несення демократії на багнетах» — досить і того, щоб баланс не порушувався. Для Трампа це було навіть інтуїтивно: не «нескінченні війни», а «нескінченні вигоди». Як кажуть в Одесі, «таки вміти рахувати — це теж стратегія».
Від Пекіна до КиєваУ 2022–2023 роках, уже на схилі життя, Кісінджер знову вийшов на авансцену — цього разу з думками про Україну. Його рецепти, хай і не без критики, були напрочуд «кісінджерівськими»:
Понадпартійна американська традиціяТут важливо зрозуміти: йдеться не про «хитрий план Трампа» чи «м’якотілість демократів». Це — понадпартійний принцип американської геополітики. І республіканці, і демократи дедалі більше тримаються тієї ж лінії: США не мають воювати за всіх і завжди, їхня сила — у вмінні тримати контроль на відстані, офшорно — «бути на березі, але впливати на течію». Уроки досить безсенсовних для США прямих довголітніх і виснажливих втручань в Афганістані і Іраку у ХХІ ст. відчуваються надто болісними… Тому не варто дивитися на можливу політику Трампа тільки через емоційний ярлик «продасть Україну». Насправді його адміністрація, якщо піде за логікою offshore balancing, лише розвиватиме давню традицію — втримати Росію у статусі «корисного балансира» проти Китаю, але й не дати їй зламати правила гри в Європі.
Європа між Атлантикою й РосієюДля Європейського Союзу offshore balancing має інший вимір. США традиційно хочуть, аби саме Європа брала на себе більшу частину фінансового й військового тягаря в регіоні. Після 24 лютого 2022 р. це стало особливо очевидно: Берлін, Париж і навіть Варшава відчули, що Вашингтон не готовий нескінченно тримати парасольку над кожним клаптиком континенту. На думку провідного центру геостратегічних досліджень Центрально-Східної ЄвропиStrategy&Future, ключем до сучасної безпеки є концепція przepływów strategicznych (стратегічних потоків). Логіка тут проста: хто тримає під контролем транспортні коридори, морські порти, енергетичні маршрути та інформаційні канали — той і керує балансом сил. Європейський Союз не може обмежитися роллю великого «ринку з прилавками»; йому доведеться ставати гравцем, який гарантує безпечні шляхи від Балтики до Чорного моря. У цьому контексті Одеса постає як ключовий логістичний та опорний пункт на правому фланзі у стратегії регіону: місце, де море з’єднує торгові й військово-політичні маршрути.
Доларовий якір офшорного балансу Як море з’єднує материки, так долар з’єднує економіки. Саме глобальна фінансова система, створена після Бреттон-Вудської конференції 1944 року і перетворена в «доларовий світ» після 1971-го, стала для США не менш важливим інструментом офшорного балансування, ніж авіаносці чи військові бази. Вашингтон може впливати на регіональні конфлікти та баланс сил, не розгортаючи армії «на кожному березі», а тиснучи фінансовими потоками: санкціями, заморожуванням резервів, контролем над доступом до інвестицій і світових ринків. У термінах Бартошяка це ті самі przepływy strategiczne, тільки не морські, а монетарні. Поки долар лишається головною резервною валютою і основою глобальної торгівлі, США зберігають можливість «бути на березі, але впливати на течію» — стримувати й моделювати розклади у світі без повної військової присутності. Коли доларовий якір хитнеться?Але жоден якір не вічний. Сьогодні дедалі частіше говорять про erosion of dollar primacy (поступове послаблення примату долара). Після 2022 року стало очевидно: долар — це не лише валюта, а й зброя. Заморожування російських резервів і санкції показали всім, що Вашингтон може використовувати фінансову систему як геополітичний важіль. У результаті Китай, країни BRICS, навіть деякі партнери на Близькому Сході шукають альтернативи: розрахунки у юанях, золото, локальні клірингові схеми. Найбільш реалістичний сценарій —multipolar currency system (багатополярна валютна система), де долар залишиться №1, але його частка у світових резервах знизиться (наприклад, із нинішніх ~60% до ~40%). Це не крах, але вже не «монополія». Для США це означатиме:
А для України та Балто-Чорноморського регіону наслідок такий: коли долар слабшає, значення «сухопутних і морських балансирів» (як Київ, Варшава, Бухарест і, звісно, Одеса) тільки зростає. Бо тоді Америка не може «залити все доларами» — і їй потрібні партнери, які реально тримають фронт і регіональні потоки. Дрони технічно сприяють офшорному балансуваннюМасове поширення дронів радикально знижує вартість сили на полі бою. Якщо раніше offshore balancingдля США означало необхідність утримувати дорогі авіаносні групи й бази, то тепер локальні союзники можуть самі стримувати агресора, маючи відносно дешеві БПЛА й доступ до розвідданих. Американська підтримка через satellite-based intelligence and communication (супутникову розвідку і зв’язок), зокрема системи на кшталт Starlink, дозволяє союзникам воювати ефективно без прямої участі США у конфлікті. Це робить офшорне балансування простішим і вигіднішим: Вашингтон може залишатися «на березі», а баланс сил у регіоні утримуватиметься силами місцевих партнерів.Нові ризики децентралізаціїВодночас дрони — це «зброя для всіх». Те, що здешевлює оборону України чи Балтії, так само здешевлює наступальні можливості Росії, Ірану чи навіть недержавних акторів. Decentralization of warfare (децентралізація війни) робить баланс більш гнучким, але й більш крихким: тепер навіть слабший гравець може серйозно підірвати стратегічні системи чи відлякати цілі авіаносні групи. США втрачають монополію на технологічну перевагу, а отже ризикують, що офшорне балансування перетвориться з контрольованої гри на хаотичну «битву дронових роїв». Баланс стає легше тримати, але й легше зламати — і це новий виклик для американської стратегії XXI століття.Україна як тест на серйозністьУкраїна — це не лише «буфер» чи «плацдарм». Для логіки offshore balancing вона радше модератор регіональної стабільності. Без сильної України будь-які плани балансування ламаються: Росія отримує простір для тиску на ЄС, Китай — обхідні шляхи для своїх товарів і капіталу, а США — ще один фронт, від якого вони воліли б триматися на відстані. У цьому сенсі Київ стає перевіркою: якщо Америка справді хоче залишити собі руки вільними для Тихого океану, вона мусить гарантувати, що тут, у Балто-Чорноморському регіоні, буде порядок. Інакше весь офшорний баланс перетвориться на чергову ілюзію. Європейці ж із приходом Трампа й на тлі дронової революції сучасної війни зрозуміли просту річ: українська армія — це ключовий гарант безпеки на континенті поза США. Бо якщо Вашингтон вирішить відійти убік, саме ЗСУ лишаються тією силою, яка може зупинити російський наступ і втримати баланс (дискусія на цю тему з аналітиком Strategy&Future Марком Буджішем https://www.youtube.com/watch?v=Lte4I1qoieE ). Тому питання України для Європи — це не лише про солідарність чи цінності, а про власну стратегічну автономію. Виходить, що без Києва навіть найкрасивіші плани офшорного балансування перетворюються на те, що в Одесі назвали б «теорією без практики».
Балто-Чорноморська дуга: Одеса як «якір»Одеса — це порт, що «дивиться» і на Стамбул, і на Марсель, і далі на Лондон з Нью-Йорком. Саме Одеса показує, що без логістики, моря і «морської влади» (sea power) немає й геополітики — бо хто тримає під контролем морські шляхи, той тримає й регіональні баланси. Проекти Міжмор’я (Intermarium) існують у двох головних вимірах. Перший — внутрішній, коли мова про Балто-Чорноморську дугу від Естонії до України й далі до Румунії та Болгарії: це своєрідний «щит» Центрально-Східної Європи. Другий — зовнішній, який розширює цю дугу до співпраці зі Скандинавією та Туреччиною: тобто це вже і оборонний пояс, адже поєднує держави, які відчувають пряму загрозу з боку Росії а й економічний коридор, що поєднує Балтику, Чорне й Середземне моря. Як влучно зауважив відомий польський експерт Петро (Piotr) Кульпа: «Запорука надійного союзу — це спільність ризиків і спільність інтересів, тобто буття в одному човні». Бо якщо човен у морі потоне — то мокрі, м’яко кажучи, будуть усі.
НаостанокОтже, якщо США справді потрібна Росія для того, щоб стримувати Китай, то бодай для модерації Росії потрібна сильна Україна. А разом із нею — Польща, Румунія, країни Балтії, тобто весь Балто-Чорноморський пояс. Інакше знову буде стара пісня про головний біль у Європі, який відволікає Вашингтон від головного театру в Азії. Як кажуть в Одесі, «баланс — то справа тонка». Але без правильної опори цей баланс завжди ризикує перетворитися на карикатурну «карусель», яку вже бачили і в часи Кісінджера, і під час усіх попередніх великих криз. |
