Батько наш Сковорода: пантеон позитивних героїв України

Нещодавній вислів керівника Українського інституту національної пам’яті Олександра Алфьорова про те, що «Вернадський – ватник», спричинив великі сумніви у поміркованої частини української інтеліґенції. Особисто авторові цієї статті асоціативно згадалався знаменитий діалог Попандопула з Грицьком з «Весілля в Малинівці»:

– Я отаман ідейний!
– Значить, будуть грабувати…

Звісно, подібні ярлики легко приклеїти до будь-якого діяча минулого, якщо підходити до нього з мірками сьогоднішньої політичної лексики. Але чи не губимо ми в такий спосіб головне? Бо є постаті, що виходять за межі географічних, національних, мовних, партійних та інших розколів. Вони стають символами універсальних прагнень людини: свободи, гідності, творчості, духовності, науки.

Додає надії, що наприкінці того ж самого інтерв’ю очільник УІНП наголошує, що українці не завжди були жертвами, інколи — і самі ставали агресорами, що є природно для епохи нескінченних війн другого тисячоліття, але передусім — українці зберігали взаємне тяжіння протягом століть, тобто нав’язувати «свідоме українство» адміністративними заходами згори у цьому ключі геть не є обов’язковим. Ба більше, в українській історії — складній, переплетеній, дійсно сповненій кривд та імперської домінації з боку різних наших сусідів, були люди, які своїм прикладом мериторично об’єднували українців навіть у часи найгостріших розколів.

Для сучасної України настав час формувати пантеон позитивних героїв — тих, хто не роздирає, а зшиває, не тягне в минуле, а відкриває обрії майбутнього. Це — діячі, що мають універсальний меседж, зрозумілий і прийнятний і для українців у всіх регіонах, і для наших ключових союзників і сусідів. Подібно до того, як Айнштайн уособлює силу науки, Сахаров — моральну відвагу в умовах диктатури, Іоанн Павло II — духовне примирення, а Махатма Ґанді та Мартін Лютер Кінґ — боротьбу за гідність і рівність, так і Україна може виділити власних апостолів глобального масштабу

Григорій Сковорода (1722–1794): свобода і внутрішня людина

Сковороду часто називають «українським Сократом». Він був мандрівним філософом, учителем, поетом, музикантом, що понад чверть століття ходив дорогами Україна та Європи. Його життя стало втіленням головної ідеї: «Шукайте в Собі».

Жив без майна, без посади, без мети «зробити кар’єру» — але так, щоб кожна розмова з ним ставала лекцією, а кожна байка — маленькою філософією. Сковорода ходив селами й містами, наче сьогоднішній вуличний музикант на Дерибасівській, і при цьому лишав по собі мудрість, яка звучить актуальніше, ніж плітки про невдало пошиту сукню Малишевої у петербурзьких салонах чи наші сьогоднішні новини з телеграм-каналів. Він казав: «Пізнай себе» — і це не про психологічні тести, а про найважчу роботу в житті: відмовитись від чужих ролей і знайти те, що справді твоє. Сковорода не потребує перекладу в культурі світу — його ідеї резонують із Ґанді, Руссо чи Толстим, ба навіть із сучасними екологами, психологами і йогами.

Андрей Шептицький (1865–1944): церква як простір модерності

Polonus natione, Ruthenus origine, Catholicus fide («поляк за національністю, русин за походженням, католик за вірою»): митрополит Української греко-католицької церкви, який перетворив духовну інституцію на центр модернізації культури й суспільства. Він будував школи, музеї, підтримував митців, відкривав лікарні й кооперативи. Під час Голокосту рятував євреїв, даючи їм притулок у монастирях. Шептицький навіть писав листи до Гітлера з протестами проти переслідування євреїв (відповіді не було).

Його місія — поєднання Сходу і Заходу, релігії та прогресу, духовності та соціальної дії. Його духовний та інституційний послідовник Любомир Гузар згодом обере місце на Лівому березі Дніпра для встановлення там головного храму УГКЦ та резиденції верховного архиєпископа.

Володимир Вернадський (1863–1945): ноосфера і планетарна думка

Учений, який мислив категоріями планети. Його концепція ноосфери звучить як пророцтво: людство неминуче переходить у нову епоху, де розум стає головною рушійною силою. Вернадський організовував академії, писав трактати, але головне — він дивився на науку не як на окрему сферу, а як на шлях для всієї цивілізації. Він наголошував: єдність людей настане не завдяки чиїйсь монополії чи владним інституціям, а як природний етап розвитку самої цивілізації, що виростає з біосфери. У цьому його ідея може бути, мабуть, найціннішим даром України для всього Світу: показати, що людство здатне об’єднуватися не через примус, а через саму логіку свого існування на Землі. Його думки сьогодні легко співвіднести з розробками високоточних БПЛА, штучного інтелекту чи біотехнології на кшталт Neuralink — настільки вони були випереджальними.

Іван Франко (1856–1916): енциклопедист свободи

Франко бачив Україну не відокремлено, а в широкому слов’янському і європейському контексті. Він писав, що «ніде на Слов’янщині нема такої близькості двох народів, як між поляками й українцями», наголошуючи, що наші культури не вороги, а природні сусіди й співтворці одного великого простору. У «Захарі Беркуті» він залишив майже архетипічний образ — громада, яка тримається разом, бо лише так можна вистояти перед сильнішим ворогом. Це була не утопія, а його віра у громадянську свідомість: що сила народу не в вожді, а в здатності діяти гуртом, чесно і заради спільного. У цій образності Франко дивився далеко вперед: він шукав для українців не лише поетичний голос, а й політичну зрілість, яка робить націю рівноправним учасником європейського життя.

Леся Українка (1871–1913): голос світової свободи

Поетеса й драматург, яка вивела українську літературу на рівень світової. Її драми («Бояриня», «Кассандра», «Лісова пісня») — не лише про Україну, а про свободу, владу, гідність людини в універсальному вимірі. А також про невблаганну силу Жінки — на момент початку ХХ ст. питання дуже актуальне і у нас, і далеко за межами України

Леся Українка — це символ жіночої емансипації, інтелектуального спротиву, космополітичного бачення. Вона чимось подіюна до Нельсона Мандели у своїй здатності пройти надважкі випробування і навіть перетворити власний біль на джерело універсального заклику до свободи.

Любомир Гузар (1933–2017): духовна зрілість

«Подолати корупцію можна не законом, а внутрішнім переконанням кожного, що чесність важливіша за вигоду». Любомир Гузар умів сказати це так, що здавалося — нібито просте речення, а воно різало глибше, ніж сотня політичних промов. Його голос — спокійний, але твердий, як добре відточене слово, — завжди нагадував: «гідність важливіша за будь-яку ідеологію». Він очолив Церкву, яка є водночас католицькою і православною, і саме у цьому парадоксі бачив не слабкість, а шанс. «Ми маємо бути мостом, а не муром», — повторював він, і в цих словах було більше впливу, ніж у багатьох дипломатів. Для України, де історія й культури вічно перепліталися, така думка звучала як правда без прикрас: сила не у відгородженні, а у відкритості й щирості.

Сергій Корольов (1907–1966): космос і людство

Конструктор космічної програми СРСР, «батько практичної космонавтики». Попри радянський контекст, він — уродженець Житомира, вихований у Києві. Його шлях був сповнений драматизму: арешт, тортури й табори, які могли зламати будь-кого. Але ці репресії не відбили в ньому прагнення до мрії — підняти людину в небо, а потім і за межі атмосфери. Саме Корольов стояв за першим польотом людини у космос і тим самим відкрив нову добу в історії людства. Його ім’я — нагадування про те, що український талант здатен не лише вистояти перед злом, а й повести всіх уперед, у майбутнє, поза політичним контекстом.

Українська цивілізаційна місія

Українська державницька ідея могла би постати подібно до французької mission civilisatrice XIX століття. Тоді французи, будуючи колоніальну імперію на реально-політичних засадах прагнення домінації та нових ресурсів, усе ж таки зберігали нотку ідеалізму, закарбовану Великою Французькою Революцією. Цей ідеалізм проявлявся у створенні шкіл та ліцеїв у Сенегалі, Алжирі й Тунісі, де африканські діти здобували класичну гуманітарну освіту; у запровадженні ідеї універсального громадянства, принаймні як орієнтиру; у програмах медичної допомоги, боротьби з епідеміями, будівництві лікарень і доріг; у підтримці африканських інтелектуалів та митців, що згодом дали світові літературний і філософський рух négritude. Багато хто з майбутніх лідерів незалежних африканських держав уперше відкрив для себе модерний світ саме через ці освітні та культурні інституції. Звісно, цей ідеалізм завжди поєднувався з експлуатацією та асиміляційним тиском, а благородні декларації часто слугували прикриттям колоніальної реальності. Але навіть у такій суперечливій формі французька місія дала поштовх до соціальних ліфтів і модернізації, які інакше могли би бути відкладені на десятиліття.

В Україні небезпека інша: не колоніальні пастки, а радше антиколоніальні, коли кожен великий діяч минулого ризикує бути відкинутим лише тому, що він мав зв’язки з імперським контекстом чи не вписується в нинішні вузькі національні стандарти. Така оптика позбавляє нас можливості творити універсальний наратив. Натомість українська mission civilisatrice могла б будуватися на інтеграційному потенціалі — на силі поєднувати, а не відкидати. Саме в просторі Міжмор’я — від Балтії до Чорного моря — Україна здатна виступати культурним і політичним магнітом, культивуючи у собі свободу Сковороди, універсалізм Франка, ноосферне мислення Вернадського, духовну зрілість Гузара та модернізаційний дух Шептицького. У цьому ключі Одеса, яка за природою своєю є колискою різних культур і народів, може зіграти свою роль майданчику, на якому непримеренні конфлікти різного характеру — як серед українців, так і з нашими ключовими сусідами і партнерами — можуть значно легше розв’язуватися у приязній та водночас традиційній атмосфері. Знаменитий поолський і дещо тіакі-да одеський композитор, зокрема автор музики для «Дежа-вю» Одеської кіностудії Кшешимір Дембський, у нещодавньому випуску «Цивілізації» якраз зазначає, що в діалозі українців х поляками бракує участі культурних діячів, а їхня участь з високим символізмом та авторитетом могла би дати подекуди більше, ніж нескінченні суперечки політиків та істориків.

Поєднуючи ці цінності з реальною технологічною перевагою у низці секторів — від дронів і сучасного озброєння до ІТ і традиційного для нас агросектору, що є одним із ключових для світового впливу, — Україна постає як природний регіональний гегемон, мову і культуру якого сприймають і вивчають. Цей дар інтеграції може стати внеском України у спільний розвиток регіону та в ширший європейський контекст — так як, як на мене дуже слушно, описує Алфьоров українські-руські колонізаційні акції на початку тисячоліття, унаслідок яких тяга до інтеграції збереглася в українців і за 700 років потому.

Підсумок: нести сенси — екзистенційне покликання України?

Формуючи такий пантеон, ми змінюємо оптику національної ідеї. Не лише «воювати через давні травми» чи постійно розігрувати карту жертви, а стати джерелом позитивної цивілізаційної місії.

У цій оптиці історичні спадки Русі, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Козаччини, австрійської Галичини й Буковини, Наддніпрянщини, Гетьманщини та УНР, УРСР та сучасної незалежної України — не суперечать одне одному, а синхронізуються в єдину тканину.

Можна уявити навіть нову інституцію — замість Інституту національної пам’яті умовний Інститут прогресорства і метаісторії (назва могла би бути більш українського коріння, хоча родина Стругацьких теж походить з України), що досліджує не лише травми, а й смисли, формує символічні й філософські рамки для руху вперед.

Україна, передусім такі міста як Київ, Одеса і Львів, землі міжкультурних переходів — Закарпаття, Буковина, Бесарабія, Крим — це найбільша інтеграційна лабораторія регіону, а з найсильнішою тепер армією у Центрально-Східній Європі — стає органічним центром і локомотивом регіону. А її позитивні герої — від Сковороди до Гузара — стають дороговказами не лише для нас, а і для Європи і Світу.