Учорашній жахливий теракт у Києві породив нову хвилю дискусій про носіння короткоствольної зброї цивільним населенням. І поки одні категорично проти, щоб пересічні українці могли мати на руках зброю (аргумент: подібних учорашньому випадків стане тільки більше), інші апелюють до того, що учора жертв могло би бути в рази менше, аби неадекват дорогою зустрів когось, хто має при собі зброю. А тепер детальніше. Станом жовтень 2024 року за інформацією МВС в Україні офіційно на обліку перебувало близько 1, 4 млн одиниць зброї. Зараз, підозрюю, ще більше. Разом з тим в поліції повідомляють, що на руках у населення може бути від 2 до 5 млн одиниць незареєстрованої зброї. І до цього всього ще можна додати табельну зброю військовослужбовців та поліції, які мають її не лише в бойових умовах, а і в тилу – тут цифру назвати важко. Це я все до того, що сьогодні зброї в українців дуже багато і ставатиме ще більше: з одного боку це цілком природнє бажання захистити себе та свою сімʼю під час війни, а з іншого – доступність цієї зброї, яку можна доволі легко придбати як офіційно, так і знайти на «чорному ринку». І цей факт потрібно просто прийняти. Коли й мені учора під час перегляду новин думалося: «А що було б, аби хтось із перехожих мав при собі пістолет?», наступною думкою було: «А які б правові наслідки мав для себе цивільний (та й військовий, насправді), якби застосував би її проти нападника? Як довго би він мусив доказувати, що використання зброї було виправданим?». Пару років тому наше законодавство зробило крок вперед тим, що дозволило цивільним особам декларувати трофейну зброю: це була необхідність, викликана умовами воєнного стану. Але порядок її зберігання та використання у нас досі регламентується наказом (не законом, а підзаконним НПА) 1998 року народження. В Україні на 13й рік війни досі немає спеціального закону про зброю, котрий би був близьким до сучасних реалій і враховував в собі всі необхідні нюанси й виклики сьогодення. Наша держава сьогодні єдина країна Європи, в якій триває воєнний стан, і водночас єдина, яка немає спеціального збройового законодавства. І це я ще не підіймаю тему застарілого ККУ та КПКУ, особливо в частині самооборони, – тут краще пояснять юристи. Тобто, зброя на руках у населення є і чимало, а от коло ситуацій, де її можна використати цивільному населенню, – дуже законодавчо обмежене. Ще окремо варто підняти тему збройової культури. Десь під дописами натрапила на цілі баталії чи присутня сьогодні така в українському суспільстві чи ні. На жаль, як на мене, така велика кількість зброї на руках у населення не означає, що кожен власник вміє відповідально та фахово цією зброєю користуватися. По-перше, культура безпеки: часто наявність короткостволу порівнюють із наявністю ножа вдома – не кожен власник автоматично стає вбивцею. Разом з тим, щоб випадково серйозно поранити себе або когось ножем, потрібно бути дуже обдарованим. А випадковий постріл буває навіть у дуже досвідчених стрільців, тому правила безпечного поводження зі зброєю мають бути відточені до автоматизму. По-друге, вміння користуватися зброєю. Наявність карабіна в сейфі чи пістолета на поясі, вміння зняти з запобіжника-загнати патрон до патронника-настиснути спусковий гачок, а також поїздки на стрільбище чи тир постріляти по банках чи «десь в ту сторону» це не вміння користуватися зброєю. Бо тут має бути присутня теж ціла низка навичок, відточених до автоматизму, що вимагає регулярних тренувань, інакше твоя зброя може бути використана проти тебе самого. Чи абсолютно кожен сьогоднішній власник зброї максимально відповідальний у цих двох аспектах – сказати важко. Збройова культура в Україні зараз стрімко розвивається, але настільки присутня держава в цих процесах – питання риторичне. Дуже хотілося б, щоб для отримання дозволу на володіння зброєю потрібно було не формально зібрати папірці, а справді пройти необхідну підготовку, і передувало цьому заздалегідь створені всі необхідні умови. Разом з тим, акти терору цивільного населення, подібні учорашньому, вбивства громадських та політичних діячів глибоко в тилу вже просто кричать про необхідність нарешті створення та приведення до відповідності спеціального законодавства. І сьогоднішня заява міністра внутрішніх справ щодо надання права на вогнепальну зброю цивільному населенню вселяє надію, що питання прийняття відповідного законодавства нарешті зрушить з мертвої точки і ми від вічних дискусій перейдемо до справи. |
