На початку серпня 1999 року сіра бюрократична миша, яка пройшла за три роки шлях від заступника керуючого справами президента до директора ФСБ, стає прем'єр-міністром Росії. На той момент рейтинг Путіна дещо відрізняється від рейтингу чинного президента Бориса Єльцина і коливається на рівні 3 %. Друга війна в Чечні та серія вибухів житлових будинків у Москві – ось той рецепт, який використали кремлівські технологи для того, щоб з 3 % зліпити 53 %. Це дозволило Путіну з першого туру перемогти на виборах і зробити перший крок на шляху будівництва своєї диктатури.
Штучно створені зовнішні виклики дали змогу політтехнологам вибудувати кампанію на відчутті страху, а Володимиру Путіну – показати себе сильним лідером. Багато хто пам'ятає знамениту фразу Путіна: «…и в сортире замочим». Розрахунок на той момент був точний. Було очевидно, що друга чеченська війна закінчиться перемогою федерального уряду та зміною місцевої влади на колаборантів, яким став Кадиров замість Аслана Масхадова (а тим паче вбитого за п'ять років до цього генерала Джохара Дудаєва). Сили у сторін були рівними.
Тоді брутальність Путіна здавалася єдино можливою альтернативою для росіян у пошуках повернення до безпечної зони комфорту. Таким чином, страх від самого початку був ушитий у геномі путінської системи. Надалі все його правління було побудоване на розширенні зони страху, поки він не довів його до абсолюту, здійснивши акт повномасштабної агресії проти України та Заходу. Виявилося, що, на відміну від 1999 року, диктатор Путін не контролює ситуацію. Він розраховував на те, що «Київ паде за три дні» та «на Заході одні слюнтяї», а сталося зовсім інше.
Єднання Збройних Сил України та всього українського народу дали разючий синергетичний ефект. Україна може не просто оборонятися, Україна здатна бити супротивника на всіх військових театрах. Українська армія показує себе набагато сильнішою за російську. Захід за рік зміг відмовитися від російських енергоносіїв та виробити консенсус щодо допомоги Україні до повної перемоги над російськими окупантами. Диктатору на думку не спадало, що Захід почне допомагати Україні, постачаючи сучасне озброєння на противагу російським драндулетам.
Спроби бити власними безпілотниками Кремль – це жалюгідна спроба диктатора хоч якось обґрунтувати для російського суспільства агресію проти України і спробувати зупинити військову підтримку Заходом України. Але всі ці зусилля марні. Західна бюрократична машина розкручується повільно, але коли вона розкрутилася, її не зупинити. І це вже розуміють усі. Росія психологічно вичерпала себе. Нестерпність того, що відбувається, вже очевидна всім, а значить ризики для диктатора суттєво виростають. Спроба пов'язати всіх кров'ю провалюється, Захід демонструє готовність розмовляти з путінськими чиновниками, якщо останні ухвалять рішення відмежуватися від того, що відбувається. У цій ситуації диктатору необхідно ухвалити складне рішення: або спробувати перевести те, що відбувається, у тотальну війну, або оголосити про її завершення.
Саме тому багато хто перебуває в очікуванні 9 травня і промови Путіна. Дехто вважає, що диктатор оголосить про завершення спеціальної військової операції (читай: військової агресії проти України). Сил на тотальну війну Путін не має. До неї не готове російське суспільство, яке однаково не хоче ні тотальної війни, ані революцій. Це той випадок, коли верхи вже не можуть, а низи ще не хочуть. Політично-патова ситуація.
Найпевніше гора народить мишу. Мова Путіна не міститиме жодної конкретики. Людина із золотими унітазами та смарагдовими йоржиками дуже складно приймає рішення, бо для неї будь-яке рішення, що не входить до її кола впливу, змушує вийти із зони комфорту. Путін продовжить свою агресію проти України, бо йому вигідно максимальне затягування війни, щоб дотягнути до президентських виборів, які ще доведеться проскочити. Для цього потрібне зовнішнє тло, тобто протистояння всьому світу.
У будь-якому разі плани та міркування Володимира Путіна вже не визначають ситуації. Як правильно зауважив Президент Володимир Зеленський, коментуючи польоти безпілотників над Кремлем: «Україні не потрібно атакувати Путіна, ним займеться Гаага». Нині найголовніше – це робити все для успіху Збройних Сил України на полях битв та перемоги над російськими окупантами. Порядок денний майбутнього перебуває вже в руках України. |
