Чому ми досі називаємо нашу перемогу 2 травня 2014 року трагедією?

Я не розумію одного — чому у нас до сих пір, згадуючи події 2 травня 2014 року, навіть наші, українці, поширюють російські наративи, називаючи той бій «трагедією».

Напередодні тих подій, 1 травня 2014 року в інтерв'ю журналістці Катерині Сєргацкової, Артьом Давидченко сказав таке:

«Я им куплю виски, если они разбомбят Куликово. Это же как 30 ноября в Киеве,

– рассказывает мне Артем Давидченко, один из лидеров одесского Антимайдана.

– У меня в этом случае руки будут развязаны полностью. Если что-то произойдет с Куликовым полем».…

Артем – брат Антона Давидченко, который уже полтора месяца содержится в киевском СИЗО по обвинению в сепаратизме. Именно Антон возглавил Антимайдан и организовал в феврале лагерь на Куликовом поле. Он занимался пророссийскими движениями в Одессе еще с 2006 года».

Так і сталося 2 травня. В центрі Одеси, в бою, котрий неспровоковано, порушивши всі попередні домовленості про ненапад саме у цей день (бо в цей день на футбольний матч Черноморця з Металістом до Одеси приїхали ще й автори відомої пісні про *уйла харківські ультрас і перед матчем на Соборці був великий мирний український мітинг) підло і нахабно розпочала дружина Антимайдану і першими ними було вбито десятника одеського «Правого сектора» Ігоря Іванова.

І вбили вони саме такого одесита, про якого так полюбляють розповідати ті, що так на словах шанують багатонациональність української Одеси — один дід турок і бабця болгарка, другий дід — росіянин і бабка українка.

Пізніше, з центру міста бій перенісся до Куликового поля. Де в результаті дебільної тактики оборони антимайданівців і прямого саботажу тодішнього начальника МЧС Володимира Боделана (він 40 хвилин забороняв виїзд пожежних машин на пожежу в будинку профсоюзів) там загинула 31 людина.

Загальна кількість загиблих з обох сторін — 43 (данні з укр. Вікіпедії).