ПС1

Наталія Стеблина / 12 декабря 2019, 11:25

Доки комєнда не бачить…


Коли я жила у студентській гуртязі, нам було суворо заборонено вмикати обігрівачі, фени і праски. Але, зрозуміло, що всі ними користувалися – коли комєнда і старости поверху не бачили. За цієї ситуації ми зовсім не почувалися винними. Адже це цілком природно – шукати тепла взимку,  красиво укладати волосся перед дискотекою або чиїмось днем народження, бути охайними і не ходити у пожмаканому одязі.

Проте чомусь різноманітні адміністратори вважали інакше і час від часу влаштовували облави на електроприлади. Однак до цього, звісно, усі були готові, тому ніхто занадто не страждав. Саме облави вважалися найкращим вирішенням питання. І нікому не спадало на думку зробити місце, в якому ми жили, пристосованим для нормальних людських потреб. А отже – безпечним.

Так було усі п’ять років, що я жила у тій гуртязі. І я майже переконана, що досі там нічого не змінилося.

Бодай більше. Я не вірю, що ця чергова страшна пожежа щось змінить у всіх інших гуртожитках, коледжах та універах.

Так, звісно, зараз почнуться перевірки та усілякі протипожежні ритуали. Можливо, когось навіть змусять почепити над розетками нові наліпки «220», а вогнегасник – біля вхідних дверей у кабінеті. І що?

Про наше пострадянське життя дуже влучно сказав Пітер Померанцев, використавши для цього спогад про те, як він складав іспит на водійські права. Він багато років прожив у Великий Британії, тому у пострадянському світі зробив так, як його навчили. Дав на лапу і прийшов на іспит. Теорію склав так, як усі в групі – з однією помилкою. А на практиці він, також, як усі, імітував бездоганне водіння, доки на педалі натискав інструктор. У своїй книзі автор запитує: для чого ця імітація? Я ж вам заплатив за права, то просто віддайте мені їх. 

Але ні. Просто віддати права за гроші – це зізнатися собі та іншим у тому, що наша совість нечиста. Що світ, в якому ми живемо, неідеальний і сповнений загроз через нашу толерантність до повсякденного порушення законів і правил.

Через це ми надовго зависли між двома світами: удаваним ідеальним і справжнім безпросвітним. Ми робимо, як один мій знайомий трирічний хлопчик: коли йому щось чи хтось не подобається, він просто закриває очі руками. Ми зображаємо із себе ідеальних викладачів та студентів, лікарів та пацієнтів. Влада удає, що діє в наших інтересах, ми удаємо – законослухняних громадян.

Нам потрібно врешті зрозуміти, як поєднати удаване зі справжнім. Відкрити очі й опинитися посеред справжнього, дійсного нашого життя.

Із перевантаженою проводкою через непередбачені обігрівачі й чайники. Із вкраденими пожежними гідрантами.Із вогнегасниками під ліжком. Із захаращеними чи й закритими пожежними виходами. Із вузькими сходами, на яких хіба що двоє й зможуть розминутися.

Для початку давайте скажемо правду про себе і про місто, в якому ми живемо. Тільки після цього можна сподіватися, що протипожежні заходи справді дадуть результат.

 

Распечатать

Пост размещён сторонним пользователем нашего сайта. Мнение редакции может не совпадать с мнением пользователя



Simpatyashka
Что-то сделать, значит надо потрудиться или в чём-то себя ущемить (во времени, деньгах, удобстве пользования), а никто не хочет напрягаться. Какая главная отговорка «наших» людей? Меня это не коснётся! Кому надо, пусть те и делают. Когда люди поймут, что никаких других, кто сделает, нет, а это мы и есть, вот тогда начнутся перемены в жизни. А пока в головах сплошное эгоцентризм.
   Ответить    
VitaminkA1
Ну в гуртожитках не завжди через «слабку» мережу не дозволяли користуватися електроприладами, а тому що рахунки за електроенергію збільшуються. Ну і студенти можуть покинути без нагляду, праску, чи плойку, і пожежа може не від перенавантаження мережі виникнути.
   Ответить    
   Правила

Записи в блогах:





дерби