Після довгих «мирних гуляній» білорусів я заріклась писати про їхні протести — чесно кажучи, відверто вкурвлювало те, що вони не вважали свою боротьбу антиколоніальними виступами. А свою країну — окремою від Мордора. Цей дуалізм — «Лука поганий, а Путін хороший» — відбив в мене охоту писати будь що. Для себе я вирішила, що протести білорусів 2020 року — це умовно наш Помаранчевий Майдан, хай чуваки ростуть: рочків десять в них, звісно, нема, але хай спробують подорослішати в своїй країні, а не бігти в Польщу або Литву і далі. В жовтні, коли почалась війна в Нагорному Карабасі, я розглядала варіанти полетіти у Вірменію писати з міста подій — кордони були закриті на жорсткий карантин, літаки Київ — Єреван відмінили, летіти можна будо тільки через Мінськ. І я зрозуміла, що не хочу рискувати своїм життям — там мене зможуть «прийняти» при пересадці на рейс. Коли нещодавно літак з Романом Протасевичем «аварійно посадили» у тому самому Мінську, мене це не здивувало — диктатори завжди плювали на світові правила та закони. Коли вони випустили покаянну програму з ним після тортурів — я зрозуміла, що не можу на таке дивитися. Мені боляче так, що як ніби це мене били та знущалися. Хоча я себе дуже стримую, але в такий випадок не можу не переживати. Дивіться, українці, це те, що могло бути зі всіма нами, хто вийшов на Майдан восени 2013 року та не здавався до майже кінця лютого 2014-го. Так нас могли нищити, вбивати і ґвалтувати, якщо б ми в момент Груші не вирішили, що вмирати за свою Свободу, звісно, страшно і боляче, але треба. Що перемагають ідеї, а не гроші. Що за свою незалежність та волю треба рвати зубами всіх покидьків — або вони вб'ють тебе. Проста аксіома. Тому хрін їм, а не Україну. |
