Так сталося, що Україна має давню конституційну традицію. Першою конституцією в Європі була Конституція Гетьмана Пилипа Орлика 1710 року, яка отримала назву – «Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького». Цей документ було ухвалено за сімдесят п'ять років до Конституції США, що свідчить про давні демократичні традиції в українському суспільстві, де гетьман завжди був не богопомазаним царем, а першим серед рівних. Незважаючи на вічну боротьбу за свою державність, нашій країні вдалося накопичити необхідний конституційний досвід у ті недовгі моменти її державності, які не давали спокою сусідам України як із Заходу, так і зі Сходу.
Після розпаду Радянського Союзу відновився конституційний процес, оскільки було очевидно, що молода Українська держава потребує нового зводу законів, який би враховував нові суспільно-політичні реалії, що склалися після 1991 року. Тоді почався дуже довгий і складний процес узгодження, піком якого стала знаменита конституційна ніч та ухвалення нової Конституції. Досі на кадрах хроніки можна бачити, як повільно відбувалися переговори між депутатами про новий настановний державний документ. Але як би важко вони не відбувалися, це був той самий демократичний процес, бо демократія – це завжди процедура. Хоч кожне рішення й досягається шляхом компромісу, подібна система прийняття рішень допомагає залучити до цього процесу здорові громадські сили.
Український торакальний хірург Микола Амосов писав, що з глибокого дитинства в людину закладаються патерни наказу, які обслуговують її протягом життя. Як правило, коридор можливостей для виховання особистості обмежений першими сімома роками життя людини. Таким чином, у перші сім років дитина отримує свій перший досвід, через який згодом усвідомлює дійсність.
У Росії, на відміну від України, конституційний процес звівся до публічної боротьби Верховної Ради РФ та президентської влади. Це, безумовно, був і особистий конфлікт між Хазбулатовим–Руцьким та Єльциним-младореформатором. Їх протистояння настільки загострилося до осені 1993 року, що всі тільки й чекали на криваву розв'язку. Так і сталося. 21 вересня 1993 року з'явився знаменитий указ Бориса Єльцина № 1400 про розпуск З'їзду народних депутатів та Верховної Ради. Відразу після видання указу Єльцин формально був автоматично відхилений від посади президента відповідно до статті 121.6 чинної Конституції. Президія Верховної Ради РФ, що зібралася того самого дня, здійснюючи контроль за дотриманням Конституції, констатувала цей юридичний факт. Наступного дня З'їзд народних депутатів також констатував припинення повноважень президента з моменту видання указу № 1400 та оцінив дії Бориса Єльцина як державний переворот. Протистояння завершилось 4 жовтня пострілом Верховної Ради.
Конституційна комісія Єльцина підготувала проект нової конституції, який було винесено на всенародний референдум 12 грудня 1993 року. Таким чином, Конституція РФ, на відміну від українського Основного Закону, прийнята на всенародному плебісциті та від самого початку президентська за своїм характером, тобто відображала реальну розстановку сил після перемоги Кремля над Білим домом. Це заклало основу для авторитаризму та диктатури в росії. Характер ухвалення конституцій визначив різний політичний стиль двох держав, який на наступному історичному витку призвів до війни.
Звичайно, Конституція України – це не статичний документ і її завдання не тягнути суспільство вниз, а адекватно оцінювати ті внутрішні й зовнішні ризики, які стоять перед нашою країною. Насамперед це дуалізм у виконавчої влади та ефект подвійної підпорядкованості, коли чиновник сам обирає, на кого орієнтуватися – президентську вертикаль або уряд. Незважаючи на те що з 2006 року ми парламентсько-президентська держава, в якій головна роль належить прем'єр-міністру, президент, як і раніше, відіграє визначальну інституційну роль. Після 2006 року змінилося три президенти і ми бачили, як президентський офіс весь час переймав повноваження уряду, при цьому штучно розширюючи владу президента. Виняток, мабуть, становило президентство Віктора Ющенка, під час якого відбувалося постійне тертя між Ющенком і Тимошенко, яке призвело до влади у 2010 році Віктора Януковича, за яким потягнулися Харківські угоди, анексія Криму та частини Сходу нашої країни.
Почасти подібне протистояння було і за часів президентства Порошенка, оскільки прем'єр-міністром від парламентської коаліції став Арсеній Яценюк із партії «Народний фронт». Боротьба з Яценюком призвела до розколу. Досі обидві сторони вважають себе правими в суперечці. Навпаки, за Президента Володимира Зеленського панує тиша, але тільки тому, що він має монобільшість у парламенті, а на посаді Прем'єр-міністра людина без політичних амбіцій – Денис Шмигаль.
Враховуючи необхідність відновлення України після війни, необхідно вже тепер думати про конституційну реформу та виробити ту систему, яка, з одного боку, дозволить підвищити національну безпеку України, а з іншого – забезпечить стабільне зростання реформ. Правила |
