Міф про «неминуче ядерну» війну — чому пряме зіткнення НАТО і Росії (не) обов’язково закінчиться апокаліпсисом?

Коли говорять про пряму кінетичну війну НАТО з Росією, у публічному дискурсі часто одразу виникає образ Третьої світової — ядерної. Цей образ зручний: він лякає та відштовхує від ризикованих рішень західні суспільства і еліти. Але він також спрощує і спотворює дійсність. Нижче — короткий аналітичний розбір: чому ядерна ескалація не є автоматичною відповіддю на кожне пряме зіткнення, які технічні та політичні ризики справді існують і що робити, щоб мінімізувати непотрібні загрози.

1. Історія показує: великі ядерні держави вміли уникати прямого переходу на ядерну фазу

Локальні повітряні операції — так звані безполітні зони або взяття контролю над певним районом силами авіації — неодноразово ставали вирішальним чинником у наземних війнах. Лівія 2011 року — найвідоміший приклад: резолюція Ради Безпеки ООН дозволила створити no-fly zone, але на практиці вона перетворилася на повноцінну авіаційну кампанію, яка зруйнувала режим Каддафі без участі наземних контингентів НАТО. Подібні формати діяли й раніше: у Сербії 1999-го, у Боснії 1995-го, в Іраку у 1990-1991 та пізніше — коли контроль над небом фактично визначав результат війни, не переростаючи у глобальну конфронтацію.

Водночас історія доводить, що навіть прямі зіткнення армій ядерних наддержав не обов’язково ведуть до ядерної війни. У Кореї на початку 1950-х американська авіація знищувала радянські літаки-винищувачі, а радянські пілоти — американські бомбардувальники; у В’єтнамі радянські радники обслуговували ППО, яке збивало літаки США. У 1970 році радянські винищувачі МіГ-21 з радянськими пілотами у складі «операції Кавказ» вступали в повітряні бої над Суецьким каналом проти ізраїльських «Міражів». Ізраїль тоді вже мав ядерний потенціал, але жодна зі сторін навіть не наблизилась до ядерного сценарію — все залишалось у межах локального конфлікту.

Нещодавній приклад жорсткого і разом з тим по-черчиллівськи максимально слушного підходу щодо російських провокацій, продемонструвала у 2015 р. Туреччина.Тоді Анкара без вагань збила російський Су-24, який порушив її повітряний простір, — і Кремль, попри гнівну риторику, не наважився на жодну пряму ескалацію. Ба більше, згодом Ердоган вибудував з Путіним прагматичні робочі відносини — без ліберального моралізаторства, натомість з чіткою калькуляцією взаємних інтересів. Цей інцидент став показовим: тверда, але виважена реакція на агресію стримує Москву набагато ефективніше, ніж нескінченні «занепокоєння» і дипломатичні обхідні маневри.

2. Політична логіка: «escalate to de-escalate»

В аналітичних дискусіях — від суперечок на «Привозі» до дебатів у штаб-квартирі НАТО — багато хто апелює до ідеї, що Москва нібито може «вдарити ядерною зброєю, щоб змусити супротивника відступити» (т.зв. «escalate to de-escalate»). Частина аналітиків вважає, що це — міфологема, або принаймні дуже умовна концепція, не підтверджена уніфікованою доктриною, і має серйозні логічні й політичні проблеми. Застосування невеликих тактичних зарядів у зоні конфлікту не гарантує «деескалацію», скоріше — призведе до міжнародної ізоляції, посилення тих чи інших форм військової протидії та незворотних витрат для агресора.

Тут польський аналітик з геостратегії Марек Буджіш наводить контраст між більш традиційним «відчайдушним» ядерним ударом послабленої Росії з більш імовірним на його думку ударом для закріплення успіхів на фронті і перетворення їх на фіксацію чи розширення здобутків. Такий удар, за логікою Буджіша, став би демонстрацією сили — аналогом Хіросіми, де переможець застосовує зброю масового ураження, щоб зламати волю супротивника до спротиву. У цьому сценарії Кремль не рятується, а «довершує перемогу», сигналізуючи Заходу та країнам Глобального Півдня, що новий статус-кво слід прийняти як даність. Політична ціна такого кроку менша, ніж у випадку поразки: сильного засуджують повільніше, ніж слабкого, а ядерна погроза стає не ознакою відчаю, а інструментом легітимізації сили.

3. Шантаж реально працює

Російський ядерний шантаж — не порожній звук, він дійсно працює: це той елемент активного, хоч і гіпотетичного, використання ядерної зброї, який Росія успішно застосовує з осені 2021 року. Марек Буджіш нагадує, що восени 2022 року, коли Москва активно погрожувала ядерними ударами, у Вашинґтоні справді панувало занепокоєння. Американські радники тиснули на Київ, аби не розгортати контрнаступ надто глибоко, щоб «не загнати Путіна у кут». Тоді ж США відмовилися постачати системи, які могли б дати Україні рішучу перевагу — і не тому, що їх не було, а тому, що остерігалися ризиків. Минуло 3 роки, а механізм той самий: Кремль піднімає ядерну тему — Білий дім закликає до поступог агресору, навіть цим разом «зливає» едаку драфтову версію «мирного плану». Для Москви це найдешевша форма контролю над ескалацією.

4. Пряма присутність НАТО — не автоматично «ядерний тригер»

Якщо держави НАТО поставлять на українській території своїх інструкторів, техніку або навіть формально контингент підтримки у формі ПВК, умовних миротворців, добровольчих з’єднань у складі СОУ чи ще в якомусь статусі, це підвищує ризик прямої конфронтації. Але політика й логіка раціонального актору працюють: прямий ядерний удар по контингенту НАТО матиме для агресора наслідки, які далеко перевищують потенційні вигоди. Західні держави мають велику військово-політичну ціну за перетин «ядерного табу» — і це стримує. Американський центр CFR та інші аналітики підкреслюють, що стратегічна протидія Росії сьогодні включає цілий спектр заходів далеко від сценарію «автоматичного ядерного» шляху.

Набагато ймовірніше, що перші відповідні дії будуть конвенційними — удари, кібератаки, блокади, локальні операції — ймовірно, що не лише на території України, але і на землях суміжних держав альянсу. Знову ж таки, доки ЗСУ сковують на своїй території переважну частину боєздатних ЗС РФ, їхні операції за межами українського театру бойових дій можуть мати лише вкрай обмежений характер. У разі перемир’я на тих чи інших умовах можливості Росії для ескалації на інших напрямках разко зростають, а швидко вдновлення бойових дій українською стороною не є далеко не гарантованим — з огляду як на договірні обмеження, що матимуть місце, так і на загальну втому України від війни.

5. Технічні ризики теж існують — але вони керовані

Помилкова ідентифікація ракети як ядерної — не вигадка, а реальний історичний прецедент. У 1983 році радянський офіцер Станіслав Петров чергував на пункті раннього попередження про ядерний напад, коли система помилково «побачила» пуск американських ракет. За інструкцією він мав негайно доповісти керівництву, що означало б початок ядерної відповіді. Але Петров вирішив, що це збій — і виявився правий: ракети ніхто не запускав. Один людський сумнів тоді врятував світ від можливої війни.

Сьогодні технічний ризик таких помилок набагато нижчий: супутникові угруповання, спільні радари, алгоритми перехресної верифікації між союзниками майже виключають «сліпий запуск». Але в умовах масованих обстрілів, обривів зв’язку чи хаосу у вертикалі командування цей ризик усе ще існує. Тому «червоні телефони» і інші механізми обміну інформацією між ядерними державами навіть у стані конфлікту — не дипломатичний реверанс, а питання виживання.

6. Чому цей міф шкідливий?

Страх перед «автоматичною ядерною війною» часто стає політичною відмовкою: «не робимо X, бо тоді буде ядерна війна». Це зручно, але не завжди правдиво. Насправді питання в іншому: чи готові західні держави жорстко і безапеляційно відстоювати свої інтереси, чи ні? А ще первинніше питання — чи усвідомлюють вони стратегічні інтереси своїх держав, а не лише короткострокові політико-бізнесових оборудок?

Світ ядерної ери не позбавив нас варіантів — але зробив їх дорожчими й політично складнішими. Саме тому тверезий, технічно підґрунтований підхід — значно корисніший, ніж міф про неминучість ядерки.