Регіон Південного Кавказу має прямий вплив і на події на Близькому Сході, оскільки межує з Іраном, який безпосередньо причетний до подій Близького Сходу. До південно-кавказького регіону входять: Азербайджан, Вірменія, Грузія. Дві країни з трьох у цьому регіоні (Грузія та Азербайджан) мають кордони з росією. Зазвичай Південний Кавказ був центром політичних суперечностей між росією та Туреччиною.
З початку 1990-х років росія робила все, щоб підпалити ситуацію на Південному Кавказі. Місцева політика радянського, а пізніше російського керівництва завжди збільшувала кількість суперечностей у регіоні. Звідси азербайджано-вірменський конфлікт навколо Карабаху та тертя між грузинськими провінціями Абхазією та Південною Осетією, з одного боку, та Грузією – з іншого.
В умовах політичної активності на Південному Кавказі, Москва формально використовувала свої військові сили для стримування сторін, а в реальності посилювала свій вплив у регіоні. Для цього Кремль підтримував сепаратистських лідерів, а російські засоби масової інформації розпалювали ненависть між народами. Приблизно таку саму політику Кремль проводив стосовно Молдови, коли на її території виникло сепаратистське утворення «ПНР», а потім і в Україні після створення так званих терористичних організацій «ЛНР» та «ДНР».
Враховуючи агресію, що тривала, проти України, росія була змушена піти на поступки Туреччині та Азербайджану і заплющити очі на рішення Азербайджану відновити свій суверенітет. Нагадаю, формально територіальну цілісність Азербайджану було відновлено після 44-денної війни у листопаді-грудні 2020 року, коли Азербайджан повернув собі контроль над кордоном. Минулого вересня Азербайджан остаточно ліквідував так звану ніким не визнану Нагірнокарабахську республіку і відновив свій суверенітет над Карабахом.
Це відкрило можливість для підписання довгоочікуваного миру між Баку та Єреваном. Але минають тижні, а мирний договір між сторонами досі не укладається. Кабінет Пашиняна крутиться вужиком на сковороді. Розмови про світ супроводжуються претензіями на адресу Азербайджану щодо організації етнічних чисток на території Карабаху. Це йому не заважає говорити про бажання укласти мир із Баку. Отже, Вірменія готова укласти мирний договір з країною, яка проводить етнічні чищення. До речі, доказів цьому немає, бо карабахські вірмени виїхали з Карабаху, але зробили це під загальним страхом чи добровільно – невідомо.
Позиція Заходу щодо цього має неоднозначний характер. Якщо в ситуації російської агресії проти України Захід однозначно став на бік України, то в разі з Вірменією Захід активно підтримує Єреван, особливо Франція. Це можна пояснити двома причинами. Перша – політкоректність Заходу, яка визначає, що менша за розміром країна викликає більшу симпатію. З іншого боку, Захід давно точить зуби на Туреччину, тому, атакуючи Азербайджан, він явно прагне вдарити по інтересах Туреччини, яка, перебуваючи в НАТО, проводить досить незалежну політику від Заходу. Таким чином, інтереси колективного Заходу у вірмено-азербайджанському протистоянні збігаються.
Тим часом закривається вікно можливостей для миру між Вірменією та Азербайджаном. Медіа двох країн не зменшують обертів і продовжують нацьковувати один проти одного, хоч нині настав момент, коли сторони більше не мають територіальних претензій і можуть підписати мирний договір. Але час утрачається, і страхи Вірменії щодо долі «Зангезурського коридору», який з'єднає Азербайджан з Нахічеванським регіоном, можуть втілитись у життя, минаючи волю Вірменії. У разі коли спалахне велика війна, вигодонабувачем від цього знову стане росія, бо вона зможе й надалі проводити політику «розділяй і владарюй» на Південному Кавказі, розширюючи там свій військовий контингент.
Ніколу Пашиняну позбутися російського чинника може допомогти лише союз у рамках Південного Кавказу, інакше Вірменія ризикує опинитися в повній ізоляції та посилити свою залежність від Москви. У будь-якому разі Південний Кавказ – це регіон, за яким потрібно пильно стежити, бо від характеру розв'язання тамтешнього політичного гордієвого вузла залежатиме і доля Східної Європи.
|
