Останнім часом у публічному просторі зʼявляється багато якісних комунікаційних ініціатив від військових бригад: від «Азову», раніше Третьої штурмової, інших бойових підрозділів. Це справді важливо, я це дуже схвалюю. Вони формують шану до військових, нагадують, що служба – це не тільки обов’язок, а й гідність, і що гордість за рідну людину в армії – це нормально. Але нам важливо визнати одне: жодна реклама, жоден мотивуючий ролик, навіть найкраще зрежисований і змонтований – не замінює системних рішень стосовно мобілізації, які має ухвалювати держава. І саме тут починається складна розмова. Напишу те, що мені здається очевидним. Якщо не згодні – коментуйте, висловлюйтеся. ___
Поляризація: герої та ухилянти Суспільство сьогодні дуже поляризоване, особливо на темі мобілізації. З одного боку у нас є героїчні військовослужбовці, з іншого — негідні «ухилянти» (до яких, за великим рахунком, спішать записувати всіх чоловіків призовного віку поза армією). Цей поділ може комусь і зручний, але біда в тому, що фальшивий. Бо ніхто не народжується військовим. Кожен, хто нині в цивільному, завтра може стати в стрій.
___ Що насправді потрібно людям, щоб піти на службу Ось, що могла би зробити держава для того, аби на практиці показати повагу до українських воїнів та водночас заохотити цивільних до військової служби. Є три ключові речі: 1. Гідне грошове забезпечення Так, саме воно. Не пафос, не апеляція до героїзму і обов'язку. А впевненість у тому, що людина зможе прогодувати себе і свою родину. Що не влазитиме в борги і кредити. Що зможе подбати про дітей або старших родичів. Це не цинізм – це базова умова для держави, яка цінує тих, хто її захищає. Давайте будемо чесними, без бойових виплат зараз грошове забезпечення зовсім не відповідає реальним потребам, при цьому не всі мобілізовані придатні до служби в бойових підрозділах. 2. Раціональне використання людського ресурсу Це довіра до командирів. Прозорість. Передбачуваність. Розуміння, що тебе після рекрутингу не перекинуть кудись без пояснень, не знехтують твоїми навичками, не відправлять на позиції непідготовленим. До тебе буде ставлення як до людини. Це питання виживання. І саме тому люди хочуть іти в ті бригади, де бачать людське ставлення командирів, які поважають і бережуть своїх.
3. Терміни служби Люди бачать, як їхні рідні служать без ротацій і нормального відпочинку вже понад три роки. Без жодної ясності щодо демобілізації, без хоч якогось горизонту планування. І це вбиває мотивацію. Найсвідоміші сумніваються, бо не хочуть теж опинитися в замкнутому колі без кінцевого терміну. Той, хто ще не у війську, дивиться на того, хто вже там – і розуміє, чи хоче йти тим самим шляхом. І відповідь часто – ні. ___ Держава повинна демонструвати повагу не словами, а діями Сьогоднішня мобілізаційна політика – це не випадковість. Це свідомий вибір української влади: 👉 вичавити максимум із тих, хто вже служить 👉 компенсувати нестачу ресурсів хаотичною примусовою мобілізацією Це стратегія короткої дистанції, «тут і зараз». І така система на перспективу нежиттєздатна. Бо люди – це не нескінченний ресурс. Просто подумайте про те, хто буде захищати Україну в таких сценаріях, якщо: а) війна триватиме ще 3-5 років або більше; б) незабаром буде досягнуте перемир'я, скасовано воєнний стан, але росія нападе повторно через рік. Чи побачимо ми черги у військкомати, як у лютому 2022 року? Повагу не можна симулювати. Її видно у вчинках. І без поваги немає довіри до держави. Байдужість не прикрити словами про патріотизм. Якщо не змінити підхід, армія не буде отримувати необхідного поповнення.
Чесна мобілізація — це та, яка починається з поваги. Дієвої поваги до українського воїна. |
