«А от ми не розуміємо, що таке ця твоя джинса! » — сказали мені якось друзі-журналісти. Проте нерозуміння в їхніх очах зовсім не зчитувалося. Очевидно, вони не мали на увазі того, що казали. І це їхнє нерозуміння потрібно було якось розшифрувати. Те саме почула якось і під час однієї із панельних дискусій, в якій брала участь разом із одеськими журналістами. Мовляв, а ми, журналісти, не знаємо, що це таке. І взагалі, що для одного джинса – для іншого – журналістика. Можливо, я б і не заводила цю «гарну й нову» пісню про джинсу знову – тим більше за часів карантину, коли актуальними є геть інші теми. Але нещодавно отримала гнівну реакцію від одного з видань на черговий наш моніторинг, в якому ми якраз і визначаємо ту саму кляту джинсу. Цього разу журналісти зазначили, що оскільки в українському законодавстві такого поняття немає, то і джинси немає. А моніторинги джинси – тим більш не потрібні. Саме тому хотілося б сказати, що усі ці розмови про нерозуміння джинси – звичайна собі маніпуляція. І коли мені кажуть «не розумію, що таке джинса», я знаю, що таки чудово вони все розуміють. Просто зізнаватися не хочуть, що час від часу цією таки джинсою зловживають. У більшій або меншій мірі. От візьмемо для прикладу медичну тематику (щоб хоча б трохи порадувати тих, хто зараз сприймає тільки коронавірусну інформацію). Сидите ви під кабінетом свого сімейного лікаря. Записалися на прийом через інтернет. Ще мить — і підійде ваша черга. Відчиняються двері, з них вибігає натхненна майбутньою зустріччю медсестра, але бере під ручку і веде до кабінету не вас. А якогось мутного чувака, який багатозначно їх підморгнув. Конкретно у цьому випадку ви ж розумієте, що щось не так? Інший приклад – освітній. Вчить ваша дитинка якийсь складний предмет – фізику там чи укрмову (кому що), ночі не спить. Але відмінно ставлять не їй, а дитинці голови батьківського комітету, яка попередньо щось дуже потрібне занесла вчительці. А тут як? Все правильно? В журналістиці те саме. Якщо ви ставите новину не просто так – тому що вона цікава, важлива і клікабельна, а тому що це потрібно якомусь мутному чуваку чи ще там комусь – у професійних стандартах це називається «третьою стороною» — це саме вона, джинса. Мутний чувак не обов’язково дає за це гроші. Джинса – це не тільки про гроші. Її проста формула: «ти мені, а я – тобі». Формула стихійного ринку, а не журналістики. Коли ми купуємо олійного пиріжка із картатої торби на залізничному вокзалі, ми розуміємо, що головне для продавця – продати. Тому беремо відповідальність за свою покупку – на себе. А коли ми приходимо в лікарню, у школу чи ж заходимо на сайт, ми чекаємо іншого. Ми чекаємо, що відповідальними будуть ті, хто надає нам певну послугу: лікує, вчить чи інформує. Звісно, є сайти, подібні на картату торбу продавчині із залізничного перону. Ніколи не знаєш, що звідти дістанеш. Але бути журналістом і говорити: «не розумію, що таке джинса» або ж «усе довкола джинса» — визнавати свою професійну некомпетентність. Як-от визнав її сумнозвісний Дмітрій Кісєльов, коли заявив в інтерв’ю «Бі-Бі-Сі», що об’єктивної журналістики не існує, а натомість усе довкола пропаганда. Проте, хто б там що не говорив, тішить мене геть інше. Декілька років тому я брала участь в одному шаленому проекті з медіаграмотності. Ми мандрували маленькими містечками та селами Одещини, пізнаючи на собі усі прєлєсті міжміського сполучення, та розповідали про джинсу, пропаганду і професійні стандарти школярам, вчителькам і бібліотекаркам. Журналісти з-поміж нашої аудиторії зустрічалися, проте вкрай рідко. Так от. Після короткого пояснення того, що таке «джинса» – на двох-трьох слайдах, звичайні школярі здатні її визначити. Для цього потрібне звичайне відчуття справедливості. Воно ніколи не підведе. |
