ПС1

Наталія Стеблина / 9 октября 2019, 22:08

Не тягніть руки, бо протягнете ноги


Це слова моєї шкільної буфетниці, які вона повторювала щоразу, коли ми на великій перерві товклися в їдальні, простягаючи ій свої рученята із грошима. Звичайно, буфетниця мала право бути незадоволеною. Ми — діти 90-х — розуміли, що стояння у черзі правди не принесе, і, намагаючись вирвати косичку з цукром чи (для мажорів) котлету в тісті, зносили все на своєму шляху.

Я не знаю, що із цією буфетницею зараз, однак, упевнена, що вона і такі, як вона, виховали у нас — ровесників української незалежності — високу толерантність до гидоти.

Їхати у транспорті ми можемо будь-як: сидячи на пластиковій табуретці поміж рядами у маршрутці або ж і стоячи на одній нозі й вистромивши голову у відкритий люк. Купувати й торгувати ми також можемо будь-де: постелив собі клєйоночку на асфальті обабіч дороги біля Привозу і торгуй собі — хоч квітами, хоч тістечками, хоч напівзогнилими апельсинами. Я вже не кажу про «упирів з міськради», які можуть підсунути нам будь-яке лайно під виглядом благоустрою чи берегоукріплення, і про совкове начальство, що може змусити нас до будь-чого: протирати у своєму кабінеті ваткою листочки «грошового» дерева чи ж щотижня роздруковувати і класти на стіл скріни переписки колег у чаті.

«Не тягніть руки…» — це типова формула «культури дефіциту». Якщо я — буфетниця, водій маршрутки «Болград — Одеса», депутат чи мер — контролюю обмежений ресурс, можу робити з вами все, що схочу.

«Або так, або ніяк» — це із тієї самої опери. Так шо беріть ватку і тріть дерево. Або звільняйтеся. Таких ідіотів з ватками у нас повно. Черга стоїть. У сусідній аптеці он всю вату розібрали…

Тим не менш, світ уже давно живе у геть іншій культурі — «культурі надлишку». Почитайте із цього приводу Кріса Андерсона. «Або так, або ніяк» уже давно не працює. А ті, для кого працює, самі у тому винні.

Якось я побувала на одному тренінгу для викладачів, де нам розповідали про те, як можна змінювати себе й свої університети на краще. На практичному завданні ми мали назвати якусь проблему й запропонувати її вирішення. Моя група зупинилася на проблемі «віджиму» авторських прав. Для деяких вишів це цілком нормально, коли старший робить із авторськими правами меншого те, що хоче. Може стати співавтором чи й єдиним автором. Одна моя колега розповідала, що у їхньому універі було заведено брати у співавтори завкафа. Без цього не можна було надрукувати статтю. От ми й стали на цьому тренінгу розповідати про це рейдерство наукового копірайту. Аж раптом слухачі — такі ж самі викладачі, як ми — нас перебили.

«Так не погоджуйтесь на таке співавторство», — сказали нам.

І наша колективна операційна система зависла. У нас просто не було потрібного для цієї відповіді коду. «Як це — не погоджуватись?»

Або ж іще один приклад — теж університетський. Одна моя колега тільки-но влаштувалася на роботу і відразу збурила весь колектив тим, що стала вимагати для своїх пар аудиторію з вай-фаєм. Факультетські старожили трохи свідомість не втратили, почувши про таку революцію. Мовляв, їй ніхто нічого не винен. Хай кланяється в ноги начальству за те, що її на роботу взяли…

Але ж це, блін, нормально за часів нових медіа розповідати студентам про нові медіа в аудиторіі з вай-фаєм! Ненормально, якщо цього немає і вас це влаштовує.

Я не кажу про те, що має з‘явитися Гаррі Поттер зі своєю паличкою й начаклувати вам нормальну маршрутку, аудиторію, Привоз чи цілу Одесу. Я про те, що це геть ненормально терпіти гидоту, коли навкруги так багато можливостей, щоб нарешті покінчити із нею. Для початку — просто не вступати в неї.

 

Распечатать

Пост размещён сторонним пользователем нашего сайта. Мнение редакции может не совпадать с мнением пользователя



Simpatyashka
«Хай кланяється в ноги начальству за те, що її на роботу взяли…» це точнісінько те, що чула я про себе. Тому мене начальство і не любить, бо постійно щось треба вдосконалювати. Легше звільнити…
   Ответить    
   Правила

Записи в блогах:





Будова